Танюк Леонід Степанович

український письменник, режисер, політик
(Перенаправлено з Л. Танюк)

Леоні́д Степа́нович Таню́к (Лесь Танюк; (8 липня 1938, Жукин, Вишгородський район, Київська область, Українська РСР, СРСР — 18 березня 2016[1][2], Київ, Україна) — український режисер театру і кіно, шістдесятник, президент Клубу творчої молоді (1959—1963), професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України (1995)[3], Народний артист України (2008), народний депутат України 1-5-го скликань, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992); голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В.Стуса (1993—2014); заступник голови НРУ (з березня 1999), член Політради НРУ (з березня 1999), член Центрального проводу НРУ (з березня 1992); член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з листопада 1995); голова Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму «Нюрнберґ-2» (з 1996).

Танюк Леонід Степанович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

«Мама Наталя — з дуже шляхетної родини. Її прадід Павло Алексєєв заснував хімічний факультет Київського університету. Вихована в дитинстві боннами, вона грала на роялі, знала вісім мов. Наполовину росіянка й німкеня. З Алексєєвих — по матері. А її батько — німець Микола Кенігфест — був головою Київської гільдії адвокатів, розмовляв українською мовою, дружив з Рильським, який присвячував моїй мамі вірші. Одного разу я був у Максима Рильського. «То ви син покійної Наташі Кенігфест? — запитав він мене. — Їх же розстріляли німці, і Наташу, і її чоловіка Степана». Це він мав такі відомості. А ми з німецьких концтаборів, де були всю війну, повернулися. Вижили там, тому що німці знали: мого діда Миколу Кенігфеста 1937 року вбили більшовики.

...Батько залишився в Києві у підпіллі, та через місяць його заарештували. Мама ледве звільнила його, а він знову до якоїсь української групи увійшов. Утік на Волинь, його спіймали, і всю сім’ю запроторили до Німеччини». — про батьків у інтерв'ю газеті "Урядовий кур'єр" Лесь ТАНЮК: «Мама розшукала нас у концтаборах за томиками Пушкіна» (9 липня 2013 року)

  •  

«Він — Стефан за паспортом, бо народився на Волині за Польщі, із селян. Викладав українську мову й літературу. Писав історію свого краю, але на такому сільському рівні, домашньому. Я знаходив у батька книжки Грушевського, Драй-Хмари. Він дуже за мене боявся, казав, щоб я не ліз куди не слід, бо розстріляють. Не був театралом, прийшов на мою виставу лише раз.

Мама, потрапляючи на мої спектаклі в Москві, дивувалася, що такого й близько не може бути ні в Луцьку, де вони жили, ні в Києві. Вона весь час ходила до філармонії. Листувалася із княжною Мері Аітовою — своєю кузиною з Парижа, яка часом приїжджала в Україну на своєму «пежо», привозила мені українські журнали «Сучасність». Двоюрідний мамин брат російський літературознавець Михайло Алексєєв був директором «Пушкінського дому», почесним академіком кількох світових академій». — про у інтерв'ю газеті "Урядовий кур'єр" Лесь ТАНЮК: «Мама розшукала нас у концтаборах за томиками Пушкіна» (9 липня 2013 року)

  •  

«Обов’язково. Наприклад, Іван Світличний спеціально приїжджав на мої прем’єри. Завжди з рюкзаком для українських книжок: у Москві можна було купити видання Винниченка, Грушевського тощо. Остання вистава, на яку я йому дістав квитки, — це «Гамлет» із Висоцьким, але Іван до театру вже не потрапив, бо його заарештували в Україні. Коли я працював у московських театрах, там дуже часто стажувалися режисери, актори з України. Чим переважно виживав український театр у ті роки, та й нині, чого гріха таїти? Є 5–6 п’єс, де з українця сміються. Класичний тип — Голохвастов, Шельменко, ще кілька покручів. Та не можна дурня грати як дурня, прямолінійно. Якщо покруч — то показати, чому такий він у соціальному аспекті, що він теж має душу. На жаль, цей ракурс в Україні не прищеплюється. А високі класичні п’єси і Старицького, і Карпенка-Карого ставлять усе-таки рідко. Хоч на театральному симпозіумі довели, що Карпенко-Карий — це предтеча українського модернізму, що саме там закладено нові типажі, взаємини, без нього не було б новітньої драматургії Куліша, Кочерги. Але ми до цього ще не дійшли.

Курбас казав, що є два театри: вияву і впливу. Перший діє дуже академічно, спокійно, я розгадую якісь там шаради на сцені й поступово він виявляє певну реальність. А в театрі впливу, сугестії, навальної дії виривається якась ідея.

У моєму «Мсьє де Пурсоньяку» за Мольєром у Театрі імені Станіславського були тексти й зовсім нові, сьогодення, зокрема філософські куплети. Сатановський грав Пурсоньяка, якого ловила поліція, йому треба було швиденько перевдягнутися за лаштунками в жінку, щоб утекти, як той Керенський. І ось доки він міняв одяг, актори виходили на сцену й казали: «Чтоб Сатановскому успеть войти переодетым, решили мы вам спеть куплеты». І співали: «Куда несется мир стремглав, и кто всему виною, и как нам выжить в мире зла, какой такой ценою? Зачем повсюду есть обман, зачем на солнце пятна? Увы, история медян темна и непонятна».

У цій історії мідян проглядався СРСР. Найперше це був бунт молодої генерації проти усталених догм, зокрема й радянських, хоч і дуже завуальований. Це все дуже подобалося публіці, бо відповідало ритміці й стилістиці того часу». — про те, як у Москві до вашої домівки часто навідувалися дисиденти з України у інтерв'ю газеті "Урядовий кур'єр" Лесь ТАНЮК: «Мама розшукала нас у концтаборах за томиками Пушкіна» (9 липня 2013 року)

  •  

«Це історія одного життя, разом з матеріалами самвидаву, з листами дисидентів і письменників, і зміни в моєму світогляді на тлі цілого покоління, з 1956 року до дня мого прибуття до Верховної Ради. А оскільки мені довелося 1965 року виїхати з України, то половина щоденників московські, а половина — українські.

...Деякі мої друзі не звикли до того, що в їхній молодості були плюси і мінуси, дехто ображається. У кожного є трохи страху: от було таке-то, а невже й воно до Танюка потрапило? Один чоловік дуже непокоївся через мої слова, що він такий хитрий галичанин, який усе мовчить. А в наступному томі про нього вже добре сказано: що зробив висновок і виправився. Не хочу нічого ні вилучати, ні додавати. Якщо додаю щось, то тільки внизу в коментарях, наприклад: думав так, а нині є документи, що я помилявся, читайте їх там-то». — про унікальні «щоденники без купюр» у інтерв'ю газеті "Урядовий кур'єр" Лесь ТАНЮК: «Мама розшукала нас у концтаборах за томиками Пушкіна» (9 липня 2013 року)

  •  

«Мало хто в Україні знає, що перший у Радянському Союзі вечір Окуджави влаштував я. Відбувся він у Києві ще тоді, коли Булат написав усього-на-всього чотири чи п’ять пісень. Про те, що він приїхав сюди на зйомки у кіностудію, повідомив Віктор Некрасов, ми його запросили в оперну студію, і він співав там свої перші пісні. Я потім разів зо п’ять бачився з Окуджавою, і він завжди згадував про той прекрасний вечір.

А з Андрієм Сахаровим я знався, бо він займався правозахисною діяльністю. Приніс йому книжку В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму», причому це було тоді власноручне видання автора, написане чорнилом, із вклеєними фотографіями. Я переклав для Сахарова половину «Інтернаціоналізму чи русифікації» Івана Дзюби — все не встиг. І в нас із ним було кілька дуже цікавих розмов про те, наскільки важлива для України національна проблема. Усі російські дисиденти були прихильниками прав людини, але радянську імперську сутність розумів лише Сахаров. Та чомусь йому здавалося, що це важливо стосовно Грузії, Вірменії, а щодо України, Білорусії — не така вже й велика проблема.

Гадаю, робота Чорновола, «Репортаж із заповідника імені Берії» Валентина Мороза, з якими я ознайомив Сахарова, були для нього матеріалом надзвичайної ваги, його це сколихнуло. А від Сахарова я одним із перших одержав його трактат про конвергенцію, він у мене переписаний у щоденнику від руки». — про стосунки з Андрієм Сахаровим, Булатом Окуджавою у інтерв'ю газеті "Урядовий кур'єр" Лесь ТАНЮК: «Мама розшукала нас у концтаборах за томиками Пушкіна» (9 липня 2013 року)

  •  

«Щоночі. І щоразу заповнював щоденник зазвичай 10–15-ма сторінками машинопису. Писав про те, що пережив за день. Уявіть Клуб творчої молоді, яким керував у Києві, — скільки це людей, подій, доль, з одного боку похвал, із другого — підозр, із третього — тиск влади. Я міг повернутися до якогось запису в щоденнику через місяць, перечитати й сказати: ну й дурний же ти, Танюку. Думав так, а бачиш, куди воно пішло? І вже сам із собою сперечався.

Живучи в Росії, завжди лягав спати опівночі, не раніше 2-ї години. Через мене йшов увесь самвидав — з України в Москву і назад. У 12:05 ночі телефонував мені Дейч. Я спочатку спитав, чому саме зараз. І почув: «Да у них пересменка, меняют кассеты, на это уходит полчаса. Что мы сейчас скажем, никуда не попадет».

Я клацав на машинці на кухні. Якщо в нас хтось ночував, писав від руки, щоб нікого не будити. У мене в Москві було кілька машинок. На одній, офіційній, я друкував усе для театру, статті у видавництво; на другій, з іноземним шрифтом, схованій дуже далеко і не вдома, — якісь речі для закордонних газет; на третій — щось тільки для себе; на четвертій — лише передруковував документи». — про те, як писав «щоденники без купюр» у інтерв'ю газеті "Урядовий кур'єр" Лесь ТАНЮК: «Мама розшукала нас у концтаборах за томиками Пушкіна» (9 липня 2013 року)

  •  

«Перший парламент був найкращий. Комуністів було більше. Проте вони нас боялися і йшли за нашими гаслами. В наступний парламент прийшла молода комуністична гвардія на чолі з Петром Симоненком. Побільшало марксистської тріскотні, а діла стало значно менше». — про перші парламенти "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року)

  •  

«До виборів до Верховної Ради 1990-го проти мене написали "донос" народні артисти — Дмитро Гнатюк, Олександр Білаш, Юрій Мажуга. Балотувався в одному з районів Києва. — Надрукували його у "Радянській Україні". В день виборів ці газети кидали у поштові скриньки. Думали, це змусить людей голосувати проти мене. Та вийшло навпаки. Хтось намалював плакат, на зразок радянського: "А ты записался на фронт?" Сталін показував пальцем і запитував: "А ти проголосував проти Танюка?" І люди розуміли, що треба голосувати "за". Голоси тоді ніхто не купував. Хіба лаяли мене комуністи на зустрічах з людьми. Але трудові колективи їх не сприймали. В день виборів у Києві раптом виникла епідемія вишиванок. При тому, що мій округ — це був район робітничий, совковий. Українська ідея спалахнула за один день». — про доноси на Танюка, що написали народні артисти "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року)

Про нього
  •  

«Під час репетиції Лесь Танюк ніколи не кричав. Коли його не розуміли, видно було, що всередині злиться й нервується. Він розбирався в акторах. Знав, хто чого вартий. 1992-го мені планували дати звання заслуженої артистки. Коли Лесь Степанович побачив на це документи, сказав: "Це — несправедливо. Як вона може бути заслуженою, коли народ давно її визнав?" Тоді очолював Спілку театральних діячів. Зумів переконати бюрократів, що мені можна дати звання народної артистки без заслуженої. Такого в Україні ні до цього, ні після не було». — про проведення репетицій "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року)

  — Тамара Яценко
  •  

«Лесь Танюк товаришував із моїм батьком. Коли в Україні почалася зачистка, Танюк виїхав у Москву. Бо тут арешту не уникнув би. Через нього йшли всі контакти національно налаштованих людей, самвидав. Тоді його московська квартира була перевалочним пунктом. Там зупинялися ті, хто повертався із заслання або родичі засуджених, які їхали до них на побачення.

У Москві він був успішним режисером. Росіяни не могли зрозуміти, чому людина, яка може бути в першій п'ятірці режисерів Союзу, гробить кар'єру політичною орієнтацією і національними питаннями.

Найбільше спогадів про Танюка в мене з виборів 2002 року в Полтаві. Шукаємо, де перекусити. Підходимо до якоїсь піцерії. Бачимо — всі написи російською. Лесь каже: "Тут їсти не будемо, але проведемо виховну роботу". Заходимо, оглядається. Підходить керівник. Танюк каже: "Хотів би замовити для всієї нашої ¬команди 25 піц. Ой, а у вас меню російською. Ні, не хочу замовляти". І пішов. Говорив, що тепер там подумають, чи варто переписати меню українською. У такому стилі й були всі його дії. Трохи взяте з театру, трохи з людської психології». — про "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року)

  — колишній нардеп Тарас Чорновіл
  •  

«За півроку після закінчення інституту мене забрали працювати в ідеологічний відділ міського комсомолу. Тоді Танюк створив Клуб творчої молоді. Наш відділ мав стежити за його діяльністю. З Лесем познайомилася на одному з перших вечорів Клубу, присвяченому Лесеві Курбасу. Після цього мене викликав керівник і спитав: "Ви знаєте про цей націоналістичний вечір?" Я обурилася: "Який же він націоналістичний? Я там була. Нічого такого не помітила".

Після кількох подібних вечорів Леся Танюка вирішили виключити з комсомолу. Я одразу ж написала заяву про звільнення. Вказала, що не хочу більше займатися духовною проституцією. Через два місяці ми з Лесем одружилися. Весілля було скромне, бо грошей не мали. З друзями поїли морозива. А наступного дня поїхали в Одесу.

Лесь був невибагливий у побуті. Багато працював, спав по 4 години на добу. Матеріальні блага ніколи не мали для нього першочергового значення. За три терміни його депутатства ми не купили ні машини, ні дачі». — про "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року)

  — дружина Нелля Корнієнко з якою прожив у шлюбі 53 роки
  •  

«Разом із Танюком багато працював. Робили це і в Москві, куди він змушений був на якийсь час переїхати. Там за шаховими партіями обговорювали з Танюком різні проблеми. Лесь дуже любив грати у шахи. Здебільшого вигравав, бо мав аналітичний склад розуму. У житті Лесь теж грав у шахи. Він любив невизначені ситуації і умів знаходити з них вихід». — про любов до шахів "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року)

  — поет Іван Драч

Примітки

ред.