Май Дзя

Май Дзя (Китайська 麥家 麦家 Mài Jiā Май Цзя; нар. 1964) — сучасний китайський письменник та сценарист, лауреат літературної премії Мао Двеня (Мао Дуня).

Май Дзя

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Власне, «вибух» новітньої китайської літератури стався багато в чому завдяки іноземній літературі, до того ж більшість письменників мого покоління формувалася під впливом іноземної літератури. Але щодо української літератури, то я перебуваю в певній розгубленості, адже такі письменники, як Гоголь, Булгаков і Бабель, мені дуже подобаються, і наскільки я знаю, вони — українці, однак писали російською мовою, тож чи можна їх вважати українськими письменниками? Це — питання.

Гуманітаристика, основою якої є література, як весняні квіти, день за днем і крок за кроком пом’якшує й розкриває наші душі, насичує їх, робить тендітними й м’якими, завдяки чому те чудовисько, наука й техніка, досі залишаються нам підпорядкованими.

Думаю, що письменник (неважливо де: в Китаї, Америці чи в Україні) насамперед важить на особистісному рівні, адже він має що сказати світові й так самовиявляється.

Класифікація романів у Китаї доволі проста і приблизна, зазвичай виділяють два напрями: «високий роман» і «низький роман». Перший уже давно перебуває на більш пріоритетних позиціях, ніж другий. На Заході інакше, там романи класифікують за багатьма піджанрами: шпигунський роман, фантастичний, трилер, кримінальний роман тощо, до того ж кожен із них має свої позиції і кожен по-своєму є лідером. Особливо можна відзначити, що шпигунські романи (зокрема й фільми за ними) на Заході становлять велике й дуже впливове сімейство. А в Китаї я з цим майже сирота.

Кожен письменник має міцно тиснути руку своїй мові. Мова — то дуже оманлива річ, однак вона ніколи не повинна ошукати самого письменника. Хтось сказав, що мова схожа на банкноту: у процесі обігу й використання людьми вона стає старою та брудною. З одного боку, це факт, але з іншого — попередження: люди саме сподіваються на випуск нових грошей!

Мене захоплює складність, потайність і крихкість людської натури. Водночас коли я пишу, то не залежу від натхнення, а спираюся на почуття та власне розуміння людини.

Мої твори перекладено вже на 33 мови, і в процесі взаємодії з західними читачами та видавництвами я помітив, що вони мало розуміють китайську літературу. Насамперед майже не знають історії та культури Китаю, тому не сприймають твори з потужним національним колоритом. Я ж у своїх книжках пишу про труднощі виживання в цьому світі, тому, напевно, вони доволі легко прочитуються на Заході.

Насправді література не має кордонів, вона звертається до людини, до її серця, до її природи. І так само, як наука й техніка змогли звільнити та зміцнити наше тіло, література (й усі інші галузі мистецтва) розкриває і розбуджує душу людини. І я вважаю, що ця роль суттєвіша для людини, ніж роль науки й техніки.

У Ернеста Гемінгвея є відомий роман, що називається «Сніги Кіліманджаро». У цьому романі є такий епіграф: «Кіліманджаро — вкрита снігом гора заввишки 19710 футів, яку вважають найвищою в Африці. Її західна вершина мовою масаї звється «Нгає-Нгаї», тобто «Божий дім». Майже біля самої тієї вершини лежить висхлий і замерзлий труп леопарда. Чого шукав леопард на такій височині — ніхто пояснити не може». Машина ніколи не стане цим леопардом, натомість усі письменники намагаються ним стати. У цьому й полягає привабливість літератури: у прагненні зробити «потрібним непотрібне», у тому, щоб сягнути глибин і висот, невідомих у людському світі відчуттів.

У Китаї пишуть прозу багато людей, щороку виходить друком до 100 тис. нових оригінальних романів, водночас письменників, які справді впливають на інших і на суспільство, небагато, їх можна перелічити на пальцях. Однак така доля письменника: ти можеш відповідати тільки за письмо, але не за видану книжку. Бо ніколи не відомо, наскільки довго житиме твір і чи стане він відомим.

У моїх романах на поверхні можуть проглядатися елементи шпигунських романів, однак насправді це сучасні романи, для яких важливі наративні техніки й дослідження глибини та самотності душі людини. Детективи занадто прості, у них історія завжди важливіша за персонажів, а сюжет — за окремі деталі. А я пишу про людину.

Щодня читати й писати книжки — це спосіб життя, який мені найкраще вдається і який я найбільше люблю, адже він дає мені змогу охопити цей світ в абстрактний і надреальний спосіб.

Я вірю, що коли письменник приділяє увагу мові, якою пише, це те саме, що він приділяє увагу власній долі. Китайська мова користується зображальним письмом, яке, порівняно з буквеним, має більший образний потенціал. Якщо скористатися тут порівнянням (можливо, не надто вдалим), то можна сказати, що буквене письмо більше схоже саме на паперові гроші, а ієрогліфічне — на металеві. Ці останні в процесі обігу мають більше обмежень, але з плином часу стають більше блискучими, щирими, міцними й життєздатними, як камінь у проточній воді.

Якби з покоління в покоління не передавалися література, живопис, релігія, філософія, тобто гуманітарна думка, то наука й техніка, це чудовисько, уже давно нас знищили б. А якщо й не знищили б, то перетворили б на табун динозаврів чи на зомбі, здатних змінювати світ довкола, але не здатних його відчувати; яких можна почути тільки за кроками, але не за стуком серця; які схильні тільки проливати кров, але не спроможні лити сльози; які вміють тільки ненавидіти, але не любити; воювати, але не миритися; змінюватися, але не залишатися собою...

Я навчався у військовому університеті, тож природно, що після закінчення мене відправили на роботу в армію. Там я пропрацював 17 років, після чого перейшов на роботу на телебачення, де писав сценарії. Потім, 12 років тому, я звільнився і став професійним письменником. Тому тепер бути письменником — це і моя професія, і життя.