Агеєва Віра Павлівна

українська письменниця, літературна критикиня, гендерна дослідниця

Віра Павлівна Агеєва (1958) — українська літературознавиця, літературна критикиня, докторка філологічних наук.

Віра Агеєва
Vera ageeva.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

ЦитатиРедагувати

  •  

Будь-який список найкращих українських есеїстів починатиметься трьома іменами: Євген Маланюк, Віктор Петров-Домонтович-Бер і Юрій Шевельов. Їхні ключові тексти написані в 40-і роки XX століття, і це не випадково.
Есеїстика була одним з головних жанрів еміграційної літератури 30-40-х років[1].

  •  

Неймовірним одкровенням літератури європейського модернізму стала ні з чим не порівнянна одвертість жіночого письма. Українська — не була винятком. Соломія Павличко не раз наголошувала, що якраз жінки-авторки виявилися послідовнішими й сміливішими в обстоюванні нових цінностей, рішучішими в настанові порвати з архаїчною традицією та шукати нові сенси існування і нові засоби мистецького самовираження[2]. — З розвідки «Власним голосом: жіноча одвертість і модерністський бунт»

  •  

Особливістю вітчизняного фемінізму рубежу віків було якраз те, що в програмних документах емансипаційних організацій і груп ішлося про обов'язок їхніх членів служити національній справі[3]. — З передмови до книги «Бунтарки: нові жінки і модерна нація»

  •  

Українців всіляко заохочували до асиміляції, образ малороса, який вірнопіддано служить новому господареві, мав цілковито позитивні конотації в імперському дискурсі. Натомість в антиколоніально зорієнтованій українській літературі (згадаємо «землячка» з Шевченкового «Сну» чи Кулішевого Мину Мазайла) цей вибір послідовно таврувався як відступницький і негідний.[4]Передмова до книги Мирослава Шкандрія «В обіймах імперії: Російська і українська літератури в новітньої доби».

  •  

Успішних жінок воліли радше винагородити й вивищити званням трохи чи не одинокого мужчини на всю новочасну соборну Україну, — знаменитий (і скандально двозначний!) комплімент Івана Франка Лесі Українці, — аніж визнати паритетність їхніх цінностей, підставовість їхніх претензій на місце у публічному просторі[2]. — З розвідки «Власним голосом: жіноча одвертість і модерністський бунт»

  •  

Якщо, як написав Микола Хвильовий в одному з памфлетів, «Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна», то ми вже не міряємо себе російською міркою, не порівнюємо себе, в нас поменшало претензій, бо ми перетворились на більш самодостатніх[1].

  •  

XX століття було добою національної культурної амнезії. Ми мало знали про те, що сталося з нашими бабусями й дідусями в 1933 і 1937 роках. Непроговорений травматичний досвід спричиняє індивідуальний невроз. У нації він спричиняє колективний невроз культури. Це те, що відбулося з українцями у XX столітті. Ледь-ледь про це почали говорити в 60-ті роки. У той час трошки залунала есеїстика — як мінімум, збірка Івана Драча «Меч духовний». Схожих текстів було небагато, тому що есей і цензор — речі взаємовиключні[1].

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Віра Агеєва: «Ті, хто бачив ворога крізь приціл зброї, інакше ставляться до російської культури»
  2. а б Агеєва, 2019, с. 13
  3. Бунтарки, 2020, с. 12
  4. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури в новітньої доби / Пер. П. Таращук. — Київ: Факт, 2004. — С. 6. — ISBN 966-8408-45-4

ДжерелаРедагувати

  • Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4
  • Упоряд. Віра Агеєва, Тамара Марценюк. Інша оптика: Ґендерні виклики сучасності. — Київ: 2019. — 256 с. — ISBN 978-617-7622-08-5