Микицей Марія Дмитрівна

Марія Дмитрівна Микице́й (нар. 27 липня 1965, Івано-Франківськ) — українська поетеса, журналістка. Зараховується до так званого Станіславського феномену.

Марія Микицей

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Був такий еротичний журнал «Лель». Я там мала колонку, підписувалась «Марі». Також в Тернополі була газета «Пан+Пані», я там теж друкувалася. Навіть мій знайомий розповідав, який вчився у Львові на той час: це була весна чи літо, вікно відчинене, йому вітром занесло аркуш газети з моєю колонкою. Він дуже здивувався. У «Четвергу» друкувалась само собою, потім був «Перевал». Це такі гарні спогади. Тим більше нам платили гонорари. Це були 90-ті, не дуже багаті часи.

В Іздрика є текст «Туга за несправжнім». Що ж це було? Справжнє чи несправжнє? Це були гарні часи. Якщо говорити про феномен, то ми всі реалізувалися, ніхто не кинув писати. Всі пишемо дотепер: хтось більше, хтось менше, але ми — пишемо. Це було визначально для нас і таким воно залишається. — Про «Станіславський феномен»

До кола «Імпрези» потрапила як журналістка. В липні 1990 року мене взяли в газету. Це було обласне молодіжне видання, де писали про все і про культуру також. Власне, завдяки цій роботі я перезнайомилася з усіма письменниками, художниками.

Загадка творчості — вічне питання. І чому, навіщо це? Ясно, що для урізноманітнення життя, для відкриттів і пізнання. В науки інші методи, інші способи пояснення світу. А мистецтво — це також метод.

Зараз у кожного своє життя. Чим раніше було ще прекрасно — 90-ті роки, комунікація тільки через домашні телефони, в кого вони були. Але можна було вийти на Сотку і завжди когось зустріти. Або піти в «Лилик». Якщо вже на Сотці немає, то там точно хтось сидить. Це спілкування було дуже мобільне. Часто бачились, часто тусили, а вже потім як починаєш козу водити… — Про 1990-ті в Івано-Франківську

І, власне, в 1992 році на мистецькій виставці — хоча це стосувалось і художників, Єшкілєв мав на увазі письменників, — були вимовлені два слова: «Станіславський феномен». У цьому немає нічого дивного, мистецтво було настільки провокативне, незвичайне і свіже, що інспірувало нові ідеї та враження, нові відчуття, — заради чого і живеться. Бо що ще?

Інколи є таке, що шукаю окремі слова чи окремі закінчення. Але, як правило, я їх просто бачу. От вам і візуальна частина письменницької творчості. Інколи це абсолютно невіддільно, чи ти бачиш, чи малюєш, чи пишеш. Все так переплетено. І, власне, загадка творчості й залишається загадкою. Це вічна тема. Як про любов, життя і смерть, так і про творчість.

Коли ж пишу прозу, маю якийсь початковий сюжет сторінок на двадцять, але потім сам текст мене веде. І дуже часто, коли починаю писати, сама не знаю, який буде наступний абзац. А потім: невже? Хто б міг подумати… У таких випадках себе називаю не письменницею, а першою читачкою, тому що для мене самої це несподівано, я про це не думала і не знаю, звідки воно взялося. Пишеш абзац за абзацом, а потім текст починає жити своїм життям і кудись тебе виводить. Мені цікаво, чи взагалі є межі фантазії й уяви. Тобто для мене самої це пригода: не знаєш, де опинишся і чим воно завершиться. От мені в писанні прози цей момент дуже подобається. Наче дивишся кіно й очікуєш, що там далі. А ще виникають персонажі, про яких навіть не думала. І що їм в цьому тексті робити, їх же не було початково. Але вони є.

Мені розповідала моя харківська подруга, яка вчилася на філологічному і вчила Станіславський феномен, що думала, ніби «М. Микицей» — чоловік. А потім, коли ми з нею познайомилися, вона була приємно здивована, що я виявилась жінкою. Я до цих речей ставлюся спокійно. Ми живемо все ж таки більшою мірою в чоловічому світі, тобто й далі живемо. Хто хоче знати чи кому потрібно знати, той буде знати. А кому вистачає чоловіків, то будь ласкам.

Найкраща колаборація художників і письменників — це журнал «Четвер». Журнал текстів і візії. Він виходив спорадично, але це було прекрасно. І його презентації. Звідкись набігала тьма народу.

Пам’ятаю, лежу на дивані, це була субота, грошей немає. Думаю, треба піти в магазин, хоча б купити мінімум, каву випити, але ж нема за що. Ну, нема то й нема. Полежала, постраждала, встаю, йду до поштової скриньки, а там — гонорар з журналу «Лель». Це було дуже доречно. — Про голодні 90-ті

Пам’ятаю, це був п’ятий курс, я їхала на практику в тролейбусі. Ранок, багато людей і — бачу вірш. Просто дивлюся перед собою — вірш. Спочатку думала, що це стрічка на табло. Я на всіх дивлюся і ніхто не реагує. Потім виявилося, що тільки я бачу вірш, що немає там нічого. Власне, це перший вірш, з якого почала писати. Так триває дуже довго.

Переконана: життя дано для радості, самопізнання і пізнання. Можна зробити з власного життя трагедію, навіть дуже легко, але який сенс? Якщо так сталося, що можу писати, чому б не вигадувати людей, світ, пожити іншим життям? Ще кимось побути за межами свого «Я». Якщо це мати за мету і рухатися в цьому напрямку, тоді не дуже і жалієш. Якщо вже шкодувати, то за тим, що зробила, ніж за тим, що ні.

Творчість тримає, збагачує і є хорошим мотиватором прийняття інших людей. Шукаєш у всіх людях особливе, думаєш: а це згодиться мені для тексту? Воно трохи утилітарно звучить, але якщо зустрічаєш таку людину, це чергове свято. Це трохи мисливство — лови цікавих людей. З віком такі штуки все рідше і рідше відбуваються, але коли трапляються, тебе захоплює, як в молодості.

Університет я закінчила у 1988 році, два роки пропрацювала в технічному бюро. Це були два найнудніші роки в моєму житті. Вірші почала писати раніше і, власне, подумала, якщо нічого не зміню зараз, то [не зроблю цього] взагалі ніколи, і моє життя так і буде нудним. Працюватиму з дев’ятої до шостої, а потім вийду на пенсію, бо така робота затягує. А інертність мислення — це не дуже добре, та не так вже й погано. Тоді так сталося, що опинилася в обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор». [...] Приїхала [до Івано-Франківська] вже не як порожнє місце — мені дали написати пару тем. Написала добре, і мене взяли в газету. Це був 1990 рік, фактично, довшу частину життя я пропрацювала журналісткою.

Феномен — то феномен. Чому б і ні? Тим більше в юності ми всі були геніями, ми всі були феноменами. Це однозначно. А що, зрештою, змінюється? Хто там каже, що він вже не геній? Це дуже по-людському. Звичайно, це все було несподіваним, хто знав, що Єшкілєв до такого додумається. Літературних груп в Україні було достатньо завжди. Але власне феноменів не було. — Про «Станіславський феномен»

Часто зустрічі були несподіваними і виникали якісь ідеї. Ніби сидиш за кавою, щось собі говорите, раз — і пішло. Попри зовнішні чинники, наявність Сотки і «Лилика» — це було, як зараз мобільні телефони. Можна було зустрітися і поділитися ідеями чи текстами. Пам’ятаю Мирослава Короля, він зараз у Києві. Він — мистецька частина феномену. Можна було піти в «Лилик», він свої роботи носив туди. Мені завжди хотілося зробити йому трепанацію черепа і заглянути, що там відбувається, коли він малював. Як ці процеси в голові, з чим там що замикається, що він малює такі неймовірні речі. — Про 1990-ті в Івано-Франківську

Що відбувалося? Це був прекрасний збіг молодості, зовнішніх і внутрішніх чинників. Ми були юними, прагнули самореалізації, це все відчувалось, як на жерлі вулкана, — емоції, враження, гормони. В черговий раз, як і кожне покоління, ми хотіли змінити світ. Або принаймні зробити трішки цікавішим і кращим. Плюс розпад Радянського Союзу — його вже не було, не було соціалістичного реалізму, тоталітаризму. Область відкрили — вона ж була закритою, тут були об’єкти військового комплексу. Збіг внутрішньої та зовнішньої свободи уможливив події, які почали відбуватися. — Про атмосферу 90-х

Я довго пишу прозу, бо потім шкода прощатись зі своїми героями. Вони такі різні, стараюсь не дуже травмувати їх, не вбивати. Життя має бути в радість і на втіху. Фактично, моя проза — з відкритим фіналом. Все надіюсь, що напишу продовження і з ними зустрінусь, як з добрими знайомими. Якщо для письменниць є якийсь окремий рай, то, очевидно, там будуть зібрані всі персонажі з моєї прози, і мені буде приємно та цікаво з ними зустрітися і поспілкуватися.

[...] я писала вірші, ніби рівняння розв’язувала. Це був той самий принцип: мало бути логічно, послідовно і правильний кінцевий результат. Вірш мав бути тотожним до того, що відчувала. От коли читала, було дуже важливо, щоб я відчувала один до одного ті ж емоції, які стали поштовхом до написання. Що кожне слово має бути саме в цьому місці, а не в іншому, і воно має бути саме таким. Це правильний розв’язок, коли відповідь задовольняє початкові умови. Ніби тридцять років минуло, а мені й досі нецікаво писати вірші, які відображають реальність.