Могильницька Галина Анатоліївна

українська педагогиня, публіцистка і поетеса, учасниця українського правозахисного руху

Галина Могильницька (8 травня 1937, Одеса — 12 грудня 2021, Одеса) — українська педагогиня, публіцистка і поетеса, учасниця українського правозахисного руху.

Могильницька Галина Анатоліївна
Стаття у Вікіпедії

Цитати з творів

ред.
  •  

Ми терплячі й толерантні. Ми не любимо вступати в суперечки й конфронтації. Ми пробуджуємося лише тоді, коли терпіти далі несила. Мабуть, тому ми так часто програємо, що пробуджуємось надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А, може, ми просто дещо лінькуваті й пасивні?[1]

  •  

Історію треба знати не для зведення рахунків — то шлях, що веде в нікуди. Її треба знати, щоб не повторювати помилок минулого, позбутися нав'язуваного нам почуття неповноцінності й меншовартості.[2]

  •  

Дай нам, Боже, сили прощати… І дай мудрості — не допускати того, що потрібно було б потім прощати.[2]

  •  

Єдина нація в Україні, якій, окрім України, ніде розвиватися — українська. Отже, їй єдиній може загрожувати «вырождение и исчезновение», якщо тут, на цій, Богом їй даній українській землі не будуть нарешті створені умови для її розвитку.[3]

  •  

Для формування повнокровної, повноцінної нації необхідна держава. Етнос може функціонувати як недержавний організм. Формування нації пов'язане з державністю.[3]

  •  

Якби ми, українці, не були такими живучими й не мали так міцно (протягом тисячоліть!) укорінених національних рис, то земля наша лише за 74 роки комуністичного московського панування, після поголовного винищення української інтелігенції, після трьох штучних голодоморів, що практично знищили трудове селянство, вже давно мала б називатися російською… Не кажучи вже про майже 300 років панування Москви самодержавної… Але ми живучі.[4]

  •  

Але в нас на кожного Мазепу знаходилося по кілька Кочубеїв, а на кожного Дорошенка по кілька Сірків, тому й вийшло так, як сказав Самійло Величко: «козаки самі себе звоювали».[5]

  •  

Я — донька України й українського народу. Я (як і мільйони моїх однодумців) прагну, щоб моя Матір-Україна була ні від кого незалежною, сильною й багатою Державою; щоб її шанували чужоземці й любили всі мої співгромадяни, якої б національності вони не були, — таких я з чистим серцем називаю братами й дарую їм весь безмір своєї любові й поваги[6]

  •  

Єдність Церкви Христової — це духовна, а не адміністративна єдність! Єдність на високому рівні душі, на рівні віри, на найвищому рівні добровільного підпорядкування Єдиному Богові нашому, а зовсім не якомусь Єдиному патріархові чи патріархату.[7]

Примітки

ред.

Джерела

ред.

Галина Могильницька. Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія). — Київ: Видавничий відділ УПЦ КП, 2009. — 111 с.