Патті Сміт
Патриція Лі Сміт (англ. Patricia Lee Smith; нар. 30 грудня 1946, Чикаго, Іллінойс, США) — американська співачка єврейського походження, авторка текстів, композиторка, поетка, письменниця.
| Патті Сміт | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.
Успіх прийшов, коли я почала писати довгі вірші, схожі на рок-н-рольні балади. Мені подобалося виконувати їх, але я розуміла, що хоча класно їх подаю, в них нема нічого видатного. Звісно, вони подобаються мені, але є поезія побудована суто на подачі. От, скажімо, індіанці – у них не було усвідомленої поезії. Вони просто наговорювали щось, створювали ритуальну мову, а мова ритуалу – мова миттєвості[2]. — З книжки про історію панку «Прошу, вбий мене!» |
З пісень
ред..jpg)
У нас є сила |
|||||
We have the power |
I'm dancing barefoot |
Jesus died for somebody's sins but not mine |
Вже не пам'ятаю, коли бачила твоє обличчя, |
|||||
It's been a while since I've seen your face |
And the blossoms fell |
О, озирніться навколо, навколо вас, |
|||||
Oh, look around you, all around you, |
глянь на цю землю, де ми є. загублені душі. ховався |
Дитинка була паршивою вівцею. Дитинка була шльондрою. |
Я ступаю важко, |
Про Патті Сміт
ред.1967 рік. Двадцятирічна дівчина втікає з містечка в Пенсильванії до Нью-Йорка. Позаду залишилося чималого важливого і одне болюче. Вона народила доньку й віддала її в опіку. Дівчина стоїть перед яткою букініста поблизу автовокзалу. Колись вона тут украла збірку Рембо, який причарував її раз і назавжди. Зараз роздивляється фотоальбом про Париж 1950-х: навіжена художниця Валі Маєрс танцює на вуличках Латинського кварталу. В торбі втікачки – нотатник зі своїми малюнками, в голові – жага власних танців. Богема. Патриція Лі Сміт поволі перетворюється на Патті Сміт[10]. — З есею «Патті Сміт»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» |
|||||
| — Ганна Улюра |
«Нелегко писати ні про що». Це перше речення її роману «Потяг М». Проза «королеви-предтечі панк-року» – всуціль автобіографічна[10]. — З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
«Просто діти». Буцімто проза поета, яка маскується під мемуари. Події розгортаються в богемному Нью-Йорку кінця 1960-х-початку 1970-х: на початку Патті туди тікає, у фіналі вона, авторка хіта «Because the Night», їде звідти з чоловіком, за якого вийде заміж. Але в цій книжці задекларовано, що головна героїня – не вона. «Просто діти» присвячені пам’яті її близького друга і коханця, фотохудожника Роберта Меплторпа[10]. — З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Вона фіксує знакові події кінця 60-х: смерті Браяна Джонсона, Дженіс Джоплін, Джима Моррісона, Джиммі Гендрікса та інших членів «клубу 27», убивство Мартіна Лютера Кінґа і Роберта Кеннеді, злочини «родини» Чарльза Менсона – всі етапи, які нагло завершили «літо любові». Їм випало це пережити і вижити, просто пощастило. Книжка починається в середині 1980-х: Патті отримала звістку про смерть Роберта від СНІДу. Вона починає згадувати – і згадає не просто історію любові[10]. — Про книгу «Просто діти» // З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
| — Ганна Улюра |
У «Просто дітях» є сцена, де їй підсипали щось на вечірці в «Челсі» й почався бедтрип. Вона зачиняється у вбиральні, а Роберт розмовляє з нею через зачинені двері й так виводить із фобічного стану. Патті цієї миті галюцинує: їй здається, що її довге худорляве тіло перетворилося на підзорну трубу, котра складається і розкладається. Вона нажахана, що хтось цю метаморфозу побачить і зрозуміє тієї ж миті її істинну сутність[2]. — Про книгу «Просто діти» // З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Від 70-х і до нинішніх своїх інтерв’ю Сміт порівнює своє письмо з онанізмом: так, мовляв, і пишу – сідаю перед друкарською машинкою, збуджуюся і мастурбую (провокація: вона ніколи не уточнювала, буквально чи метафорично). Сором’язлива від природи авторка нарешті навчилася приховуватися від людей[2]. — З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Патті Сміт – поетеса, передусім поетеса, в спектрі від співаної поезії і поетичних імпровізацій до нормативного вірша з сильними впливами авторів, котрих бодай поруч складно уявити: Рембо, Маяковського, Боба Ділана, Бодлера, Блейка, Сильвії Плат. Наразі її читають як свідка-мемуариста: окрім хітових «Просто дітей», у неї є автобіографічний «Потяг М» (розбитий на вісімнадцять «зупинок» – важливих життєвих етапів), книжка спогадів-медитацій «Я випасаю хмари» і флеш-мемуарний спогад про 2016 рік з погляду 2019-го «Рік мавпи» (тоді померла найкраща подруга Патті)[2]. — З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Вона неперевершена авторка музичного альбому «Horses», за який потрапила в Залу слави рок-н-ролу і який відкривала фраза «Ісус помер за чиїсь гріхи, але не за мої». Але від 1972-го, коли вийшли її «Сьомі небеса», і 1998-го, коли оприлюднили перше повне зібрання лірики Сміт, до «Нового Єрусалиму» 2018-го вона – поетеса насамперед[2]. — З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
У збірці «Сьомі небеса» всі вірші (їх тут двадцять два) присвячені жінкам, кожен розповідає історію певної конкретно-біографічної жінки: від Жанни д’Арк до Еді Седжвік. У цій книжці, як у жодній іншій збірці Сміт, осмислюється ритуал: повторення слів і рухів, позбавлених початкових сенсів, на які наростили символічні значення. Скажімо, у вірші про пілота Амелію Ерхарт сенси вилущені повністю, це конкретна поезія, в якій обігрується звучання прізвища Екхарт: earheart, ear, heart, air, heart[2]. — Про збірку «Сьомі небеса» // З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Для Сміт сама жіночність стає ритуалом – не так еротичним, як сакральним. Коли її жінки розсувають стегна, аби прийняти змія, що треться об клітор і прагне проникнення, йдеться не про сексуальний акт: вона тут нам розповідає про Пізнання. Коли її героїні розтуляють вуста для найінтимнішого з поцілунків, вони приймають Причастя[9]. — З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Поштовхом для письма у Сміт стає смерть людини, про яку вона писатиме. Це її спосіб відтворити неперервність ритуалу. […] Її тільки після мемуарної прози початку 2000-х почали читати як свідка епохи. Вона завжди себе усвідомлювала як ланку, що поєднує час, котрий під прикриттям ночі рвонув із поля бою[9]. — З есею «Патті Сміт» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Примітки
ред.- ↑ Рок-цитати. Патті Сміт
- ↑ а б в г д е ж и к Ніч на Венері, 2020, с. 376
- ↑ з пісні «People have the power»
- ↑ з пісні «Dancing barefoot»
- ↑ з пісні «Gloria»
- ↑ з пісні «Glitter in their eyes»
- ↑ з пісні «Gandhi»
- ↑ з пісні «Rock N Roll Nigger»
- ↑ а б в г д Ніч на Венері, 2020, с. 377
- ↑ а б в г Ніч на Венері, 2020, с. 375
Джерела
ред.- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5
