Попадюк Василь Васильович

Васи́ль Васи́льович Попадю́к (нар. 16 січня 1966, Львів) — український скрипаль, піаніст, засновник гурту «PapaDuke», з яким їздить світом, граючи музику у стилях world music, latino, gypsy, джаз.

Василь Попадюк

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Всі мої доньки народилися у Канаді. У сім'ї ми говоримо українською. Хоча іноді вони звертаються до мене англійською, а я відповідаю їм українською. Також доньки ходять до суботньої української школи. Взагалі в Канаді багато українців. Українці – найбільша слов'янська діаспора на території Канади. Тож Канада – це як Україна. Ну майже.

Для мене найкраща музика — це тиша. Тому буває важко щось відповісти, коли мене запитують про якихось нових виконавців. Я їх просто не знаю, бо намагаюся нічого не слухати. До речі, таку практику часто зустрічаю серед колег. Бо слухати музику у вільний час для нас — все одно, що з роботи піти на роботу.

Дуже люблю українську, буковинську, румунську, ромську музику. Такі мелодії виконував мій батько, сопілкар Василь Попадюк, зі своїми друзями-музикантами. Я з дитинства слухав їх на концертах і вдома та закохався в ці мотиви.

Дуже люблю Україну, це невіддільна частина мого життя.

Класика – це спірне питання. Як взагалі ставитися до російської класики? На мою думку, це все перебільшено, надумано й у голову вбито, що то геніально. Насправді – взагалі ніяк. Мені подобається Чайковський, я грав концерт для скрипки Чайковського, дуже класний концерт. Але він багато використовував – навіть і в «Лускунчику» – українські теми, пісні, дуже багато взяв з українських народних пісень.

Класичної музики в моєму репертуарі немає. Я дуже тепло ставлюся до диригента Володимира Сіренка. Національний симфонічний оркестр України під його керуванням активно виконує твори багатьох вітчизняних композиторів, зокрема сучасних. Приємно, що світ нарешті впізнає їх. Думаю, таку музику можна пропагувати гастролями симфонічних та камерних оркестрів і хорів. А в нас трохи інший напрям.

Коли мені було 10 років, відбулася моя перша закордонна поїздка до Братислави. А потім уже була і Німеччина, і у 1985 році навіть Туніс. Вперше я приїхав до Канади 1988 року.

Коли я вдома, то стараюся проводити час із дітьми. Люблю куховарити — це моє хобі. Живу в Оттаві, а студія та всі мої музиканти — у Торонто. Відстань — 500 кілометрів. Для творчої роботи мені потрібно їхати в інше місто, щоб попрацювати з колегами. Вдома навіть не маю часу на творчість.

Мене вважають передусім канадським артистом, але завжди підкреслюю, що я український музикант. На кожному концерті акцентую на тому, що ми українці, навіть якщо живемо в інших країнах.

Мої улюблені місця — там, де є хороша кава. Шукаю її у всьому світі. Знаходжу в кожному місті цікаві унікальні локації, які спеціалізуються чисто на каві. Але не Starbucks — це абсолютно не кава.

Музиканта не визначає техніка, вона для мене другорядна. Її можна здобути або вона природна. Для мене музикант — це передусім грамотна людина, яка грає правильно, чітко і з душею. А головне — від серця. Як казав Бетховен, граєш від серця до серця, і прийде правда.

Перший гурт, де я грав, був багатонаціональним – там був один італієць, два греки, один португалець і я. Пішло звідти, і потім я створив власний гурт, бо вже знав канадських музикантів і вибирав ліпших. У Канаді є багато й наших класних українських музикантів, які там дуже давно живуть. На жаль, нещодавно помер Стен Фомін, який був нашим музичним керівником, аранжувальником. Він писав багато для Голлівуду, музику для фільмів і був геніальним музикантом та композитором.

Стосовно різниці у сприйнятті української культури за кордоном – вона разюча. Річ у тому, що до повномасштабного вторгнення у всіх за кордоном було таке відчуття, ніби нічого не відбувається... Там щось на Сході України діється, але ніхто на це майже не звертав уваги. А коли відбулося повномасштабне вторгнення, це привернуло увагу всього світу. І вже почали і допомагати, і переживати, і підтримувати.

У Торонто є кав'ярня, яку тримає мій друг-українець. Він фанат кави, у нього десь 18 її сортів. Коли їду до Торонто, спочатку йду не у справах, а туди. Мене запам'ятовують в усіх кав'ярнях, бо п'ю неординарну каву. Наприклад, потрійне еспресо. Двічі на день — зранку і ввечері. Тобто живу від кави до кави.

Я взагалі в душі рок-музикант. На концертах стараюся грати такий собі джаз-рок на скрипці. Моя мрія здійснилася 2006-го, коли записав партію скрипки в пісні When a Blind Man Cries на ювілейному альбомі Gillan's Inn вокаліста Deep Purple Ієна Гіллана.

Я дуже любив у дитинстві джаз-рок, хард-рок тощо. Можливо, це вплинуло. Я люблю експериментувати на скрипці, люблю грати в різних стилях – рок, джаз, класику, фольклор.

Я себе позиціюю як музикант Василь Попадюк. У мене є трошки чогось власного, унікального. Може, небагато, але все ж. Я не люблю забагато пафосу.