Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна

українська письменниця, громадський діяч

Людми́ла Миха́йлівна Стари́цька-Черняхі́вська (17 (29) серпня 1868, Київ — 1941) — українська письменниця (поетеса, драматургиня, прозаїк, перекладачка, мемуаристка), громадська діячка. Донька Михайла Старицького, племінниця Миколи Лисенка, сестра Оксани Стешенко і Марії Старицької, дружина Олександра Черняхівського, мати Вероніки Черняхівської.

Людмила Михайлівна Старицька
Старицька-Черняхівська Л1.jpg
Людмила Старицька-Черняхівська
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

ЦитатиРедагувати

  •  

Були знайомі з Лесею з самих дитячих років, бо родини наші, хоч і не були рідні по крові, але по душі були рідніші рідних... перекладали твори європейської літератури, разом з нею учили англійську мову. В наших родинах панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Наша родина – родина Севастьяна Баха: від батька до внука всі пишуть – всі літератори[1]. — зі спогадів

  •  

Державним моїм ідеалом була самостійна Україна... З 8 років, з моменту першого пробудження свідомості, в мене буяли... любов до своєї нації, оганьбленої й пригнобленої, і ненависть до тиранів... Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала стануть у нашій країні підвалиною життя[1]. — під час допитів у справі «Спілки визволення України» (СВУ), 1930

  •  

Поет-художник навмисно одсовує свій твір на визначну історично перспективу, щоб уникнути тої пошлости, яка неодмінно прилучається до фотографічних речей[2].

Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки) (1907)Редагувати

  •  

От грюкнули двері, і ми опинилися нарешті в коридорі першого ярусу, і одразу на нас повіяло тим специфічним театральним повітрям, що якось приємно напружує нерви: тепло... дух пудри, пахощів і газового світла. В коридорі купчаться люде... Вузький коридор, стара, втерта ногами дерев'яна підлога, маненькі двері лож з чорними літерами та цифрами, по стінах ріжки газового світла і білі афіші. Давня картина старих театрів[3].

  •  

То там, то сям маячать по ложах яскраві фарби українських жіночих костюмів. Он ціла ложа — і діти і батьки — в українськім вбранні. Чутно рідну мову і там, і тут. І серце починає стискатись од якогось надзвичайного почуття[3].

  •  

Перелітаючи тепер гадкою довгий шлях життя — 25 років, я бачу себе дівчинкою-підлітком 12—13 років, але всі ті почуття, що тоді стискали й підносили молодесеньке серце, оживають і зараз в ньому, і мов тоді, в той день в театрі, од захвату знов захоплює дух[3].

  •  

Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку[3].

  •  

Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас скрізь по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання. 1 звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх[3].

  •  

Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. [...] Я пам'ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім садку, звичайно, в українському вбранню, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум; зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й завжди однаково розумні бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої «мужицької» мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: «Не сумуй, моя доле кохана»[3].

  •  

Минулі часи, давні часи! І сміх і жаль бере, коли згадуєш тепер цю убогу дитячу демонстрацію, якою і ми ніби причинялися до великого діла. Вишивана сорочка і голосна українська розмова в театрі. Сердешні засоби! Але й вони відповідали тій глині, якою стуляє муляр одну до одної великі цеглини мурів[3].

  •  

Це був перший промінь сонця після довгої ночі; перший подих весни по безнадійній зимі. Мрії, надії, все збудив він, рідний театр. Громадяне, письменники, артисти — всі згуртовалися коло нього. Публика заливала залу, стояла хмарою коло каси, а в театрі панував той захват, якого вже не зазнати теперішнім артистам повік!
То був захват першої весни[3]...

  •  

Живий жаль стискає серце, коли стежиш тепер по пожовклих часописях за минулим життям! З яким зусиллям добували найменший крок! Скільки заходів треба було вжити, аби виґвалтувати дозволу одправити хоч панихиду по Шевченкові. Який тріумф справляє видертий всіма правдами й неправдами дозвіл на виставу «Москаля-Чарівника» або хор, що прилюдно проспіває під орудою М. Лисенка кілько українських пісень! А як то вже треба було походити коло пана цензора, щоб українська книжка побачила світа. А вони таки виходили на світ Божий, не вважаючи і на суворий указ[3]...

  •  

Драма, як і саме життя, тільки через те й набуває ваги та сили, що одбивається в душі людини. Безсмертні істини й проблеми через те тільки й безсмертні, що освітлюють знеможене серце людське[3].

З автобіографії (20 лютого 1928 року)Редагувати

  •  

І у Києві, а ще більше на селі наша господа була завжди «прибежищем» всім труждающимся і «обремененнымъ». Цілі родини приїздили до нас на село, члени «Старої Громади», сила якіхсь бідних студентів, вдов, дівиць, що не мали куди приткнутись. Пам'ятаю, що за стіл не сідало менче як 30-40 душ[4].

  •  

Те ж бувало і в Києві. У нас було велике помешкання, на ті часи воно здавалося величезним., і тут що дня, що вечора збиралася сила людей... обідали, пили чай, балакали, призначували побачення, а иноді навіть ні тато ні мама не знали, хто такий новий гість. Публіка це була все українська, ліберальна[4]

  •  

Мова панувала у нас українська. Вчив мене з дитячих років батько і вчив по-українськи. (...) Атмосфера в нашій дворянській родині була цілком демократична, глибоко-національна і глибоко-культурна[4].

  •  

Може тому, що батьки мої були заможні і незалежні люди, а може тому, що і батько мій і мама моя були надзвичайно веселої, привітливої вдачи, гостинні. щирі, - наша господа була на той час осередком українського життя. М. В. Лисенко, брат моєї матері, був найчастішим гостем нашим, а з ним і музика і пісня і українська студентська молодь[4].

  •  

В нашій господі виникали й здійснювалися і плани відродження українського театру(...) і ріжні українські видання, організації українські легальні і нелегальні і нарешті перша українська школа, яку батько мій організував, звичайно приватно, у нас в Кардашівці[4].

  •  

На той час, коли я скінчила гімназію, заборонено було жінкам вступати до університету і позачинювані були В[ищі] Ж[іночі] К[урси], але не зважаючи на те, я все таки могла так сак студіювати те, що мене більше з науки цікавило[5].

  •  

Найтісніше зв'язані дружніми відносинами були наші три родини: Старицькі, Лисенки, Косачи, те саме золоте джерело творчости єднало їх. Біля цих родин і почала гуртуватись та літературна громада, що на початку 90-х років зорганізувалася в Києві[5].

Про Людмилу Старицьку-ЧерняхівськуРедагувати

  •  

Найгарнішою з чотирьох дочок була Оксана, найрозумніша – Людмила, а весела й вигадлива – Маня[1]. — про сестер Старицьких

  — Валерія О’Коннор-Вілінська
  •  

На допиті Людмила Старицька-Черняхівська, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам'ятаю обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в'їдався в допитуваннях. Пам'ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне[1]... — про судовий процес СВУ у Харківському оперному театрі, 1930

  Юрій Шевельов
  •  

Силою слова, гарячим настроєм і гарною формою відзначаються поезії Людмили Старицької, особливо її лірична драма «Сафо», одна з перлин нашої літератури. Тема сеї драми — пристрасна любов грецької поетки Сафони до молодого Фаона, який любить не її, а її просту і неталановиту подругу, розпука, резигнація і смерть Сафони в хвилі її поетичного тріумфу. Все те змальовано більш ліричними імпровізаціями самої Сафони, ніж драматичним способом, градація і переміни чуття віддані майстерно[2]. — зі статті «З останніх десятиліть XIX віку»

  Іван Франко

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 9786177023363
  • Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4