Цалик Станіслав Миколайович

Станісла́в Микола́йович Ца́лик (*23 липня 1962 року, м. Київ)  — український письменник, есеїст, краєзнавець, історик.

Станіслав Цалик

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Василь Цвіркунов — це директор кіностудії Довженка тих часів, коли з’явилося українське поетичне кіно. За його директорату Параджанов зняв «Тіні забутих предків», Іллєнко — «Білого птаха з чорною ознакою», Осика — «Камінний хрест». Якби не він, то, можливо, і не було б такого явища як українське поетичне кіно. Цвіркунов — це такий професійний партійний працівник, який не мав стосунку до кінематографа, якого як комуніста, члена партії, людину з певною біографією тому й поставили наглядати за цими кінематографістами, щоб вони там не робили того, що влада не хоче, а він зорієнтувався і став на бік кінематографістів. Тобто він як міг обстоював, захищав, просував.

Добре колись сказала в нашому фільмі з Олегом Чорним «Голлівуд над Дніпром» (2014) Лариса Кадочникова про зйомки фільмів 1960-х років: «Не можна сьогодні знову відродити українське поетичне кіно і не треба, бо має бути якесь інше кіно, нове кіно, бо нові часи, все нове». І це дуже глибока і правильна думка.

Жодна Європейська кінематографія тих часів не існувала в таких нелюдських умовах, як конкретно українська. І це треба пояснювати молодому поколінню. Бо я людина, яка пам’ятає ще ті часи, але, на щастя, вже є дорослі люди, народжені в часи Незалежності, і для них це все така історія-історія насправді. Навіть у країнах так званого соціалістичного табору, які були під контролем Кремля, але все ж таки не повністю інкорпоровані, такого абсурду і тиску на кінопроцес, тотального контролю від А до Я, ніколи не було. І тому треба пояснювати, чому ці фільми, які ми тепер маємо як кінематографічний спадок від УРСР, власне такі.

Неусвідомлений спадок — це завжди не зроблена домашня робота. Це завжди «двійка» на уроці. Щоб не отримувати цих «двійок» завтра, треба сьогодні нормально відрефлексувати наше минуле, наш спадок.

Спочатку я взагалі собі й не думав ні про яку книжку. Мені завжди було цікаво, як знімають кіно. Батьки дивилися «Кінопанораму». Там збиралися якісь люди — я не зовсім знав, хто вони є, бо був ще молодшим чи середнім школярем, — але коли вони починали розповідати про епізоди зі знімального майданчика, пригадую, що як заворожений сідав і дивився це.

Той же Параджанов! У нього кількість років, коли він не працював, більша за кількість років, коли працював. І не тому, що він лежав на канапі й не хотів нічого робити, а просто такі були умови, так працювала влада з кінематографістами, так контролювала, так керувала. Тому, власне, там і з’являється так багато і Щербицьких, і Шелестів, і Федорчуків, і багато інших персонажів. Усі вони давали вказівки, усі вони знали, як треба знімати кіно. Із сьогоднішнього погляду це виглядає або як зла фантазія, або як якийсь абсурд.

Усі жанри добрі, крім нудного. Не можна сказати, що якщо ми зробимо з цього твору серіал, то ми спрощуємо. Усе залежить від того, як це зробити. Колись Сергій Ейзенштейн сказав, що він зможе екранізувати навіть телефонний довідник. Залежить, як це зробити, яка інтрига, наскільки все це закручено, наскільки все це правильно зроблено в драматургічному розумінні й наскільки чітко спрацювала знімальна група, чи вдалий кастинг акторів.

Я давно вже помітив, що на певній території працюють певні сюжети. І завдання — зрозуміти, як і що працює. Якщо десь є замкнене коло, треба думати, як його розірвати. Що, як, про що знімали або не дали знімати українським кінематографістам? Тут є про що поговорити. І це насправді розмова не про минуле, це розмова про завтрашній день. Історичний процес, життя, час не має перерви.