Державець

«Держа́вець» (іт. Il Principe) — італійський політичний трактат Нікколо Макіавеллі. Написаний 1513 року в жанрі князівського дзеркала, опублікований 1532 року після смерті автора. Є одним із базових текстів політичної філософії та європейського раннього модерну.

Титульний аркуш видання 1550 року

Цитати

Розділ І

Всі панства, всі власті, які панували і панують над людьми, були і є або республіки, або монархії. … Здобуваються вони чужою чи своєю зброєю, ласкою фортуни чи власною силою.

Розділ ІІ

Куди легше зберігати за собою держави спадкові і призвичаєні до тієї самої династії, ніж нові; досить Державцеві не ламати порядків, запроваджених його предками, і потім правити як до обставин.

За тривалої і постійної влади стирається всяка згадка про колишні перевороти та про їхні причини, але досить статися якійсь зміні, як вона потягне за собою й іншу.

Розділ ІІІ

Люди охоче міняють правителя, вірячи, що їм буде ліпше, і ця певність змушує їх братися до зброї проти Державця. Вони ошукують себе, бо потім бачать на досвіді, що їм стало гірше.

Завойовник таких [що належать до одної з ним країни і мови] панств, якщо хоче їх утримати, має поклопотатися про дві речі: перша — це викоренити рід давнього державця, друга — не чіпати ні їхніх законів, ні їхніх податків.

Людей слід або жалувати, або винищувати, оскільки вони мстяться за легкі кривди, а за важкі мститися не можуть, тому кривда, яка завдається людині, має бути така, щоб уже не боятися її помсти.

Той, хто панує в чужій країні, повинен … усіляко постаратися послабити в ній сильних людей і остерігатися, щоб під якимсь приводом у країну не вступив чужоземний володар, такий же сильний, як він сам, такого чужинця завжди закличуть невдоволені через непомірне честолюбство або через страх.

Не встигне могутній чужинець вступити в країну, як усі в ній найслабкіші пристають до нього з заздрості до тих, хто раніше був сильніший за них.

Війна, яка не усувається, а тільки відкладається, вигідна ворогові.

Ніколи не слід допускати розвиватися неладу з бажання уникнути війни: вона не усувається і тільки на шкоду тобі ж таки відкладається.

Хто допомагає могутності іншого, той гине, бо могутність ця створена спритністю або силою, і те, і те будить підозру того, хто цю могутність здобув.

Розділ V

Хто стає хазяїном міста, призвичаєного жити вільно, і не знищує його, має чекати, що його самого знищать, бо повстання завжди буде виправдане в ім'я свободи і давніх порядків, які ніколи не забуваються ні від плину часу, ні від благодії Державця.

В річпосполитій більше життя, більше ненависті, гостріше прагнення помсти; пам'ять про колишню волю не дає і не може дати їм заспокоєння; отож-бо найкращий спосіб — це знищити їх упень чи самому там оселитися.

Розділ VI

Мудрець повинен завжди обирати шляхи, прокладені великими людьми, і наслідувати найвидатніших, отож-бо як він і не сягне їхньої величі, то перебере на себе бодай її відблиск; треба робити так, як досвідчені лучники: якщо ціль, в яку вони хочуть улучити, здається надто далекою, то, знаючи найбільшу силу свого лука, вони беруть приціл ще куди вище від наміченої точки не на те, щоб кинути свою стрілу на таку висоту, а щоб саме завдяки високому прицілові влучити напевне.

Нема справи важчої замислом, сумнівнішої успіхом, небезпечнішої при здійсненні, ніж запровадження нових законів. Адже при цьому ворогом реформаторові буде всяк, кому вигідний колишній лад, і він знайде лише байдужих захисників у всіх, кому могло б стати добре за нового устрою. Млявість ця виникає почасти зі страху перед ворогами, які мають на своєму боці закон, почасти ж від притаманної людям невіри, бо вони не вірять у нову справу, поки не переконає їх у тім досвід.

Всі озброєні пророки перемогли, а беззбройні загинули. До того ж треба сказати, що люди дуже мінливі у своїх настроях, їх дуже легко переконати в чомусь, але важко утвердити в цьому переконанні. Тому слід поставити справу так, щоб, коли люди перестають вірити, їх можна було змусити вірити силоміць.

Розділ VIII

Залежить від того, як застосовувати насильство — добре чи погано. Добре застосованими насильствами (якщо тільки дозволено сказати про лихе, що воно застосовується добре) можна назвати такі, які робляться лише один раз в інтересах своєї безпеки, після чого до них не вдаються, а добувають з них усю можливу користь для підданців. Вони застосовуються погано, якщо спершу рідкі, а з плином часу все частішають, замість того щоб закінчитися.

Насильство при завоюванні неминуче, але завойовник повинен удатися до нього одразу, щоб не довелося щодня множити його і можна було, не роблячи їх знову, заспокоїти людей і прихилити до себе добродійством.

Кривди слід завдавати зразу, бо тоді менше відчуваєш їх окремо, і тому вони менше озлоблюють, навпаки, благодіяння треба робити потроху, щоб їх краще затямили.

Розділ IX

Народ і знать є в кожному місті, і настроєні вони завжди по-різному, і стається це тому, що народ не хоче, щоб знатні ним верховодили і утискали його, а знатні хочуть верховодити й утискати народ; ці два різних поривання доводять місто до одного з трьох наслідків: до єдиновладдя, свободи чи свавілля однієї партії.

Ставленикові знаті триматися важче, ніж ставленикові народу, оскільки він є державцем, оточеним багатьма тими, хто вважає себе рівним йому, і тому не може ні орудувати, ні розпоряджатися по-своєму.

Народ просить лише про одне: щоб його не гнобили.

Державцеві треба жити з народом у дружбі, інакше в годину скрути для нього порятунку нема.

Державець повинен подумати про такий лад, за якого його співгромадяни потребуватимуть держави і його самого: тоді вони завжди зберігатимуть йому вірність.

Розділ X

Державець, який має добре укріплене місто і не викликає ненависті до себе, не може зазнати нападу.

Людині властиво відчувати себе зобов'язаною і за добро, яке робить вона сама, і за те, яке робиться їй.

Розділ XIІ

Головні підвалини всіх держав … це добрі закони і сильне військо.

Якщо хтось править державою своєю, спираючись на наймані загони, він ніколи не почуватиме себе безпечно, бо солдати ці завжди гризуться між собою, вони марнославні й розбещені, невірні, відважні проти друзів, жалюгідні проти ворога, без страху Божого, без честі перед людьми, і поразка з ними відкладена настільки, наскільки відтягнутий напад; мирного часу тебе грабуватимуть вони, а в війну — вороги. … Поки ти не воюєш, вони служать тобі залюбки, та лиш настає війна, як вони тікають або забираються геть.

Ватажки найманців — це або добрі полководці, або ні; якщо вони такі, ти не можеш їм довіряти: вони завжди рватимуться до влади, причому або розчавлять тебе, свого ж таки пана, або, всупереч твоїм намірам, гнітитимуть інших; якщо ж командир не видатний воєначальник, то він, звичайно, тебе підведе.

Швейцарці — це найвільніші і найкраще озброєні люди.

Розділ XIIІ

Самі по собі ці сили [допоміжні, закликані війська] можуть бути корисні й добрі, але для того, хто їх закликає, вони майже завжди шкідливі, бо коли їх розбивають, ти теж загинув, а в разі перемоги ти залишаєшся у них в полоні.

Наймані війська небезпечні своєю боягузливістю, а підсобні — своєю доблестю.

Чуже озброєння або сповзає з тебе, або муляє.

Розділ XІV

Державець не повинен мати іншої мети, іншої думки, ніякої справи, яка стала б його ремеслом, окрім війни, її порядків і правил, бо це — єдине ремесло, гідне властителя.

Головна причина втрати ними [монархами] держави — нехтування військового ремесла, а умова приходу до влади — мистецтво в цій справі.

Одна з причин лиха, що спостигає тебе, якщо ти беззбройний, — та, що тебе зневажають.

Розділ XV

Той, хто хотів би завжди сповідувати віру в добро, неминуче загине серед такої маси людей, чужих добру. Тому Державцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння бути недоброчесним і користуватися чи не користуватися цим, виходячи з потреби.

Розділ XVІ

Або Державець тратить кошти свої і своїх підданців, або чужі. В першому разі він має бути ощадливим, у другому — не можна змарнувати ні одної нагоди до щедрості.

Найбільше, чого Державець має остерігатися, це викликати до себе зневагу і ненависть, а щедрість веде тебе і до того, і до того. Тим-то мудріше залишитися з іменем скупця, що хоча і стягає на тебе неславу, але не ненависть.

Розділ XVІІ

Кожен повелитель повинен прагнути до того, щоб його вважали милостивим, а не жорстоким.

Покаравши тільки кількох для прикладу, він буде милостивіший за тих, хто своєю надмірною поблажливістю попускає розвинутися безладдю, яке породжує убивства чи грабунки: це звичайно потрясає цілу громаду, а кари, накладені Державцем, падають на окрему людину.

Куди краще навіювати страх, ніж бути любимим, якщо вже без чогось одного довелося б обійтися. Адже про людей загалом можна сказати, що вони невдячні, непостійні, лицемірні, боягузливі перед небезпекою, жадібні до наживи. Поки їм робиш добро, вони всі твої, пропонують тобі свою кров, майно, життя, дітей, все це доти, доки потреба далека, як я уже сказав, але тільки-но вона починає наближатися, люди вчиняють бунт.

Люди менше бояться образити людину, яка викликала любов, ніж того, хто діяв страхом. Адже любов тримається узами вдячності, але оскільки люди лихі, то ці узи рвуться при всякій слушній для них нагоді. Страх же грунтується на боязні перед карою; він не полишає тебе ніколи.

Коли доведеться все-таки пролити чиюсь кров, це треба робити, маючи для цього достатнє виправдання і явну причину, але більше треба утримуватися від чужого майна, бо люди скорше забудуть батькову смерть, ніж утрату спадщини.

Розділ XVІІІ

Великі справи вершили саме ті владарі, котрі не дуже пам'ятали про свої обіцянки, уміли спритно дурити простаків і, зрештою, подужали тих, хто покладався на чесність.

Коли володар примушений зявлятися у постаті звіря, тоді повинен вибрати лиса і льва. Бо лев не оборониться проти засідок, а лис перед вовками. Тож треба бути лисом, щоб знати засідки, а львом, щоб викликати страх у вовків.

Розумний правитель не може і не повинен бути вірним даному слову, якщо така вірність повертається проти нього і якщо вже немає тих причин, що змусили його дати обіцянку. Звісно, така засада нікуди б не годилася, якби всі люди були добрі, та оскільки вони лихі і не встоять на слові, даному тобі, то й тобі нема чого справджувати слово, дане їм. У владаря завжди знайдуться законні причини для виправдання.

Владареві зовсім не обов'язково мати всі ці згадані чесноти, але обов'язково треба поводитися так, ніби він їх має. … Владар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так панувати над собою, щоб при потребі він міг стати зовсім інакшим і робити все навпаки.

Дивитися може всякий, а торкатися — лише декотрі. Кожен бачить тебе так, як ти йому здаєшся, тільки декотрі можуть відчувати, який ти насправді.

Владареві досить лише дбати про перемогу і про державну безпеку — засоби завжди здадуться всім чесними і похвальними, бо юрбі важливий тільки успіх.

Розділ XІX

Доки в народу не віднімають ні майна, ні честі, доти він спокійний.

Найкраще, чим може захистити себе від змов владар, це не будити до себе загальної ненависті; адже змовники завжди вірять, що вбивство владаря порадує народ.

За плечима змовника немає нічого, окрім страху, підозрілості, побоювання кари, і це його зв'язує, за владарем же стоїть велич трону, закони, захист друзів і держави, і це його охороняє.

Держава міцна й мудрий владар там, де намагаються не озлобляти панство і водночас годити народові.

Всякі неприємні справи владарі повинні передавати на розв'язання іншим, а милості виявляти самим.

Тепер же для всіх владарів, окрім турецького й єгипетського султанів, краще догоджати народові, ніж солдатам, бо народ нині дужчий за солдатів.

Розділ XX

Я не вірю, щоб підрив єдності приносив користь. Навпаки, роз'єднані міста при наближенні ворога одразу впадуть, бо слабкіша партія завжди примкне до чужинців, а сильніша не зможе встояти.

Якщо владар боїться більше народу, ніж чужинців, то йому треба зводити фортеці; якщо ж він більше боїться чужинців, ніж народу, то неварто за це братися. … Найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці.

Розділ XXІ

Владар повинен уміти кожним своїм вчинком створювати про себе славу, як про велику й видатну людину.

Якщо воюють між собою два твоїх могутніх сусіди, то після перемоги одного з них тобі так чи інакше доведеться боятися переможця. В обох випадках для тебе завжди краще стати на чийсь бік і вести відкриту війну. … Так ти зумієш повалити одного з ворогів з допомогою того, хто мав би його рятувати, аби був розумний. Після перемоги він залишиться в твоїх руках, а переможцем при твоїй підтримці він вийде неодмінно.

Той, хто тобі недруг, домагатиметься від тебе нейтралітету, а той, хто тобі друг, проситиме твого відкритого виступу зі зброєю.

Перемога ніколи не буває такою цілковитою, щоб переможець міг дозволити собі потоптати все, навіть елементарну справедливість.

Хай ніхто з поставлених при владі не думає, що можна щось робити без ризику, навпаки, краще вважати, що всі твої заходи ризиковані. Сам світ влаштований так, що всіх лих не уникнути. Розумне рішення саме в тім і полягає, щоб із двох лих вибрати менше.

Треба заохочувати своїх громадян розвивати торгівлю, сільське господарство і всякі людські ремесла, щоб ніхто не боявся множити своє добро чи відкрити нову крамницю, остерігаючись конфіскації або податків.

Розділ XXІІ

	Щоб судити про розум владаря, треба побачити його оточення.
	Інший варіант: Перший погляд, який створюється про пана і про його розум, коли бачимо людей із його оточення.

Є люди трьох складів розуму: один доходить до всього сам, другий — за допомогою інших, а третій не осягне істини ні сам, ні з чиєюсь допомогою. Першу людину можна назвати мудрою, другу розумною, а третю недалекою.

Для перевірки міністра є один непомильний спосіб: якщо ти побачиш, що радник більше думає про себе, ніж про тебе, і в усіх справах шукає власної користі, то з такої людини ніколи не вийде доброго міністра, ти не можеш на неї покластися.

Розділ XXІІІ

Від лестощів існує тільки один спосіб: домогтися того, щоб люди не боялися казати тобі правду. Але якщо її почне тобі казати всякий, то пропаде пошана до тебе. Тому розумний владар мусить триматися золотої середини: оточивши себе мудрецями, дозволити говорити правду в вічі самим їм, та й то лише про справи, які його цікавлять. Цікавитися ж думкою своїх радників треба про кожну справу, а вже ухвалювати рішення необхідно самому. … Ба більше, треба в кожного відбити охоту радити йому в будь-чому, якщо він сам про це не попросить.

Владар, не наділений природною кмітливістю, не може мати добрих радників. … Саме добрі поради, хто б їх не давав, породжуються мудрістю владаря, а не мудрість владаря породжується добрими порадами.

Розділ XXІV

Людей більше цікавлять сучасні події, ніж справи минувшини, і коли вони в теперішньому бачать благо, то радіють і не шукають іншого.

Якщо ти впав, не доводиться чекати, поки хтось інший тебе підніме. … Безпека добра, надійна, міцна лише тоді, коли вона залежить від тебе самого і від твоєї доблесті.

Розділ XXV

Доля розпоряджається половиною наших учинків, але керувати другою половиною дає нам самим. … Вона показує свою силу там, де не зустрічає організованого опору, і повертає свої удари туди, де, як вона знає, не зведено гатей і загород, щоб стримати її.

Щасливий той, хто вміє пристосовуватися до обставин, так само як нещасливий той, хто не відчуває нових часів.

Оскільки доля мінлива, а люди на вдачу дуже постійні, то вони щасливі, поки доля у згоді з їхньою вдачею, і нещасливі, коли між ними настає розлад. Одначе, як на мене, краще бути сміливим, ніж обачним, бо доля — це жінка, і якщо хочеш володіти нею, її треба бити й штовхати.

Розділ XXVІ

Ніщо так не прославляє нового вождя, як створені ним нові закони й нові порядки.

Джерела

• Мак'явеллі, Нікколо. Флорентійські хроніки; Державець; Пер. з італійської: Анатоль Перепадя. — Харків: Фоліо, 2007. — 511 с. — ISBN 978-966-03-3848-7
• Ніккольо Макіявеллі. Володар; Пер. з італійської: Михайло Островерх. — Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. — 162 с.