Донна Тартт

американська письменниця

Донна Тартт (англ. Donna Tartt, нар. 23 грудня 1963 року) — сучасна американська письменниця, лауреатка Пулітцерівської премії 2014 року.

Донна Тартт
Файл:Wes Anderson, Donna Tartt.jpg, Donna Tartt.jpg
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати ред.

  •  

Весь залишок свого життя Шарлотта Клів звинувачуватиме себе в смерті сина, тому що вирішила влаштувати святковий обід на День матері о шостій вечора, а не в полудень після відвідин церкви, як завжди робилося у Клівів[1]. — З «Маленького друга»

  •  

Ми маємо мистецтво, щоб не померти від правди[1]. — Зі «Щигля»

  •  

Речі шукають своїх законних власників. Вони наділені людськими властивостями. Вони нечесні або чесні, підозріливі або довірливі[1]. — Зі «Щигля»

  •  

Справді чудові предмети не з’являються нізвідки[2][1].

  •  

У нас завжди є сильні речі, міць яких ми виснажуємо щодня. Їх краще тримати в резерві, допоки вони знадобляться – не конче на краще[1]. — З інтерв’ю

  •  

Це індивідуальність, якої тобі не треба. Серце, проти якого ти нічого не вдієш[3][4].

З роману «Таємна історія» ред.

  •  

Думкою про втрату контролю понад усе живуть народи, найбільше йому підвладні[5]

  •  

Якщо я чомусь і навчився у своєму короткому сумному житті, то це не вірити брехливим тривіальним цитатам. Любов перемагає не все. І ті, хто в це вірить, дурні.[6]

  •  

Вигадати один мотив – надто просто.[7]

  •  

Теорія ймовірності працюватиме на нас, якщо ми це дозволимо.[8]

  •  

Будь-який вчинок із достатнім плином часу сходить нанівець[9]

  •  

Смерть сприймається набагато важче в таких згуртованих місцях, як Гемпден, відрізаних від решти світу[10]

  •  

Вести діалог мертвою мовою складніше, ніж ви можете уявити[11]

  •  

Подумав тоді, наскільки це [перше вогнепальне поранення] схоже з першим сп'янінням, першим сексом – насправді геть не те, на що очікуєш, але коли воно вже стається, то розумієш, що інакше не буває[12]

  •  

Мертві приходять до нас уві сні, бо тільки в цей спосіб можуть із нами побачитися. Ми ж бачимо проекцію, надіслану нам з великої відстані, світло, що лине від мертвої зірки.[13]

  •  

Я не мертвий, у мене просто з паспортом проблеми.[14]

Про Донну Тартт ред.

  •  

2013-го, коли вийшов «Щиголь» — роман, розніжений увагою і відзнаками, — Донна Тартт очолила несподіваний список «Найкраще вдягнені люди» від The Guardian. Їй надзвичайно пасує строгий «чоловічий» костюм та лаконічна стрижка-боб. «Стиль дисциплінований і розумний, гострий, як сюжетні лінії «Таємної історії». Так пише модний оглядач[15]. — З есею «Донна Тартт»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Три романи, на кожен із яких пішло десять років, — «Таємна історія» (1992), «Маленький друг» (2002), «Щиголь» (2013). Зайвий рік «Щиглю» знадобився, бо в романі була сюжетна лінія, що її Тартт розробляла рік, а з фінальної версії прибрала. Хто з сучасних письменників дозволяє собі таку неспішну роботу? Зникнути на десять років, і щоб тебе не забули[15]? — З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Як поп-культурні спокусливо-холодні вампіри: її книжки і фото не стають старшими, не адаптуються до швидкостей сучасного світу. «Щигля», скажімо, можна чітко хронометрувати: 208-2017 рік. Але в романі не знайдеться місця айфонам, спінерам, Обамі, Волл-стріт, Іраку та іншим марнотам марнот. […] Герої оточені речами з інших століть, говорять словами, запозиченими з інших століть[15]. — З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Тартт пише довгі грубі «старовинні» романи про імітації автентичних творів мистецтва, пише підроблені романи про підробки (ніякої негативної конотації). Оригінал у її світі не втрачений, просто непотрібний. І їй до лиця химерні рейтинги, де письменника оцінюють за вмінням знайти вигідний ракурс для фото[15]. — З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Тео Декер заробляє на життя реставрацією і торгівлею антикварними меблями. Він – шахрай: ті меблі він підробляє. Тео Декер потай зберігає крадену картину. Як згодом виявиться, її давно уже немає в сховку, її підмінили. Тео Декер має поруч ідеальну для свого соціального статусу наречену, хоча любить іншу жінку, хоча любить іншого чоловіка. Людина-фальшивка. Колись йому довелося пережити настільки справжню подію, що сама «справжність» втратила припустимий сенс[15]. — Про роман «Щиголь» // З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Нью-Йорк. Тринадцятирічний хлопець іде з матір’ю до музею. Вони зупиняються перед мініатюрною картиною Карела Фабріціуса «Щиголь», мама розповідає про цей шедевр школи Рембрандта. Поруч бавить онуку якийсь старий. Стається вибух. Шокований Тео втікає з музею, прихопивши нащось із собою картину Фабріціуса[15]. — Про роман «Щиголь» // З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Солодкавий щасливий фінал «Щигля» (…) настає після того, як Тео кілька діб марить у готельному номері в чужій країні без паспорта, очікуючи на поліцію, бо вбив людину. Тому «правдивість» цього фіналу – у владі його делірійних снів[4]. — Про роман «Щиголь» // З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Якщо за співрозмовців у неї Діккенс, Набоков, Фаулз, Достоєвський, Ян Потоцький, Т. С. Еліот, то за суперницю Тартт має собі Джоан Роулінг і таємниці з того не робить. Її Тео носить окуляри. За що Борис кличе його Поттером. Дві історії про «хлопчика, який вижив», тільки одна з них не вигадка – і не факт, що тарттівська. […] За головних героїв вона мати цих хлопчиків, живих і мертви[4]. — З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

З першою публікацією Тартт допоміг її близький друг і однокашник Брет Істон Елліс, автор «Американського психопата» (!). Якби перегуку між цими авторами не існувало, його слід було б вигадати[4]. — З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Тартт – спокусниця в найпостмодернішому сенсі. Її репрезентативність антирепрезентативна. Вона спокушає не таємницями, а порожніми знаками, не речами, а їхньою відсутністю. Її герої спокушені володіти, а не споживати (нема для XXI століття гіршої кари – як і її читачі)[1]. — З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра
  •  

Іронія надлишку відсутніх оригіналів, іронія надлишку мистецтва, іронія надлишку речей, які чекають миті використання. Це все – Тартт. Включення її імені до списку модниць – найліпше визнання цієї «занадто»-іронії[1]. — З есею «Донна Тартт»

  — Ганна Улюра

Див. також ред.

Примітки ред.


 


Джерела ред.