Дон Кіхот

Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський (ісп. El ingenioso hidalgo Don Quijote de la Mancha) — знаменитий роман іспанського письменника Мігеля де Сервантеса Сааведри. Перша частина опублікована в 1605 році, друга — через 10 років (з «кавальєро» ('caballero') у назві замість «ідальго»).

Дон Кіхот

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Частина перша

	Історія Дон Кіхота Ламанчського, написана Сідом Ахметом Бен-Інхалі, істориком арабським. — Назва арабської книги, яку автор нібито знайшов у Толедо і переказує читачам (IX)
	Historia de Don Quijote de la Mancha, escrita por Cide Hamete Benengeli, historiador arábigo.

Будь-яка історія тільки тоді й хороша, коли вона правдива. ...історики повинні і повинні бути точними, правдивими і настільки неупередженими, щоб ні користь, ні страх, ні ворожнеча, ні дружба не владні були звести їх з шляху істини, істина ж є рідна дочка історії - суперниці часу, скарбниці діянь, свідки минулого, повчального прикладу для сьогодення, застереження для майбутнього. Я знаю, що в цій історії ви знайдете все, що можна вимагати від цікавого читання; в вадах ж її, якщо такі виявляться, винен, на мій погляд, собака-автор, але не самий предмет. — IX

Блаженні часи і блаженний той вік, який древні назвали золотым, — і тому, щоб золото, у наш залізний вік представляє собою таку величезну цінність, у той щасливу пору діставалося задарма, а тому, що люди, які тоді жили, не знали двох слів: "твоє" і "моє". У ті благословенні часи все було спільним. Для того, щоб добути собі денну їжу, людині варто було лише витягнути руку і простягнути її до могутніх дубів, і гілки їх тяглися до нього і солодкими і стиглими своїми плодами щедро його обдаровували. Швидкі річки та світлі джерела вгамовували його спрагу розкішним достатком приємних на смак та прозорих вод. Мудрі і працьовиті бджоли засновували свої держави в розколинах скель і в дуплах дерев і безоплатно пригощали будь-якого прохача рясним плодами найсолодших своїх праць. Кряжисті пробкові дуби знімали з себе широку свою і легку кору не з якихось корисливих цілей, але єдино з доброзичливості, і люди покривали нею свої хатини, що трималися на необтесаних стовпах, — покривали не для чогось, а лише для того, щоб захистити себе від негоди. Тоді всюди панували дружба, мир та злагода. [..] З плином часу світ все більше і більше наповнювався злом, і ось, щоб охороняти їх, і заснували нарешті орден мандрівних лицарів, в обов'язки якого входить захищати дівчат, опікуватися вдовами, допомагати сирим та незаможним. До цього ордену належу і я, брати пастухи, і тепер я від свого імені та від імені мого зброєносця не можу не подякувати вам за частування та гостинність. Правда, сприяти мандрівному лицарю є прямий обов'язок всіх, хто живе на світі, проте, знаючи заздалегідь, що ви, і не знаючи цього свого обов'язку, все ж таки прихистили мене і пригостили, я неудачу віддаю вам хвалу за непритворну вашу привітність. Дон Кіхот — ΧΙ

	... у будинку повішеного про мотузку не говорять. — XXV
	— Санчо Панса

— ...Я лицар Ламанцький, а звуть мене Дон Кіхот, і мій образ дій полягає в тому, що я мандрую світом, випрямляючи кривду і заступаючись за скривджених. - Який у вас образ дій і як ви там випрямляєте кривду - це мені невідомо, - заперечив бакалавр, - а мене ви справжнім чином покалічили, бо через вас я зламав ногу і тепер мені її не випрямити до кінця моїх днів. Заступаючись же за скривджених, ви мене так образили, що цю образу я пам'ятатиму все життя, і тому зустріч з шукачем пригод стала для мене справжнім пригодою.

	— Так от, сеньйоре, — почав Санчо, — я вже кілька днів розмірковую про те, яке це невигідне й малоприбуткове заняття — мандрувати у пошуках пригод, яких ваша милість шукає у пустельних місцях та на роздоріжжях, де, скільки б ви не здобули перемог і з яких би небезпечних пригод не вийшли з честю, все одно ніхто цього не побачить і не дізнається, так що, попри бажання вашої милості, подвиги ваші будуть вічно оточені мовчанням, хоча, зрозуміло, вони заслуговують на кращу долю. А тому краще було б нам, — якщо це вам до душі, — вступити на службу до імператора або до якогось іншого могутнього государя, який з кимось воює, і ось на цьому поприщі ваша милість і могла б висловити свою хоробрість, дивовижну свою міць і ще більш дивовижні розумові здібності, а володарський князь, у якого ми перебуватимемо на службі, бачачи таку вашу старанність, не забариться віддати кожному з нас за заслугами, і, мабуть, знайдеться там людина, яка на вічні часи занесе в історії подвиги вашої милості. Про мої власні подвиги я промовчу, бо зброєносця з кола прямих його обов'язків виходити не належить, — втім, смію вас запевнити, що коли б у лицарів існував звичай описувати подвиги зброєносців, то про моїх навряд чи було б сказано мимохідь. — Почасти ти маєш рацію, Санчо, — зауважив Дон Кіхот. — Однак, перш ніж досягти цієї честі, лицарю у вигляді випробування слід мандрувати світом у пошуках пригод, щоб, вийшовши переможцем, здобути собі славу і шану, так що на час своєї появи при дворі він буде вже відомий своїми справами настільки, що хлопчаки, бачачи, що він в'їжджає в міську браму, одразу збігнуться, обступлять його і почнуть кричати: «От Лицар Сонця», або: «От Лицар Змії», дивлячись по тому, під яким ім'ям став він відомий великими своїми подвигами. «Це він, — скажуть вони, — у безприкладній битві здолав страшного велетня Брокабруна, небаченого силача, це він розчарував великого перського мамелюка, який був зачарованим близько дев'ятисот років». І так з вуст у вуста почне переходити звістка про його діяння, і сам король, почувши крики хлопчаків і шум натовпу, підійде до вікна королівського свого палацу і, глянувши на лицаря, одразу впізнає його за обладунками або девізом на щиті і неодмінно скаже: «Гей ви, мої лицарі! Скільки вас не є при дворі, виходьте зустрічати красу та гордість лицарства, що нині нас відвідала». І за його наказом вийдуть усі, а сам король спуститься навіть до середини сходів, притисне лицаря до своїх грудей і на знак вподобання зобразить поцілунок на його ланіті, а потім візьме його за руку і відведе в покої сеньйори королеви, і там його зустрінуть вона і її дочка інфанта, само собою зрозуміло, настільки прекрасне і досконале створення, що таких у відомих нам країнах якщо і можна знайти, то з великими труднощами. Тієї ж миті вона зверне свій погляд на лицаря, лицар на неї, і кожному з них здасться, ніби перед ним не людина, але ангел, і, самі не усвідомлюючи, що, як і чому, вони неминуче заплутаються в хитросплетенні любовної мережі, і серце в них заноє, бо вони не знатимуть, як висловити свої почуття та свою стомлення. Потім лицаря, зрозуміло, відведуть в один із палацових покоїв, розкішно обставлений, і там з нього знімуть обладунки і зодягнуть у розкішну червону мантію, і якщо він і озброєний здавався красенем, то настільки ж і навіть ще прекрасніше здасться він без зброї. Увечері він сяде вечеряти з королем, королевою та інфантою і крадькома від сотрапезників своїх ловитиме її погляди, а вона з не меншою опаскою дивитиметься на нього, бо, як я вже сказав, це дуже доброзичлива дівчина. Потім усі встануть з-за столу, і тут ненароком увійде в залу потворний маленький карлик, а за ним прекрасна дуенья в супроводі двох велетнів, і дуенья ця, запропонувавши випробування, придумане якимсь найдавнішим мудрецем, оголосить, що переможця буде визнано першим лицарем. в світі. Король зараз же велить усім присутнім спробувати свої сили, але до більшої слави своєї встоїть до кінця і витримає це випробування один лише лицар-гість, чим неймовірно порадує інфанту, і інфанта вшанує себе щасливою і винагородженою за те, що вона так високо спрямувала і уперла погляди душі своєї. Але це ще не все: король чи князь, все одно — хто б він не був, веде кровопролитну війну з іншим, таким же могутнім, як і він, і лицар-гість після кількох днів, проведених ним при дворі, попросить у його дозволу послужити йому на полі бою. Король дуже охоче погодиться, і лицар на подяку за вчинене благодіяння шанобливо поцілує йому руки. Тієї ж ночі він попрощається зі своєю пані інфантою через ґрати саду, куди виходять вікна її опочивальні, через ті самі ґрати, через які він уже не раз із нею розмовляв з відома і за сприяння служниці, яка користується особливою її довірою. Він зітхне, їй стане погано, служниця принесе води і, побоюючись за честь своєї пані, буде сильно засмучуватися, бо ранок, мовляв, близько і їх можуть побачити. Нарешті інфанта прийде до тями і через ґрати простягне лицарю білі свої руки, і той покриє їх поцілунками та окропить сльозами. Вони домовляться між собою, як їм повідомляти один одного про все добре і погане, що з ними трапиться, і принцеса благатиме його повернутися якнайшвидше. Лицар урочисте дає обіцянку, знову цілує їй руки і йде від неї в такому розпачі, що здається, ніби він зараз помре. Він віддаляється до себе, кидається на своє ложе, але скорбота розлуки жене від нього сон, і він встає на світ і йде попрощатися з королем, королевою та інфантою. Але він попрощався з королем і з королевою, і тут йому кажуть, що сеньйора інфанта нездорова і не може його прийняти. Лицар здогадується, що причиною цього є біль від розлучення з ним, і серце у нього розривається на частини, і йому варто величезних зусиль не видати себе. Тут же знаходиться служниця-наперсниця, — вона все помічає і поспішає доповісти своїй пані, і та зустрічає її зі сльозами на очах і каже, що їй так важко не знати, хто її лицар і королівського роду чи ні. Служниця запевняє її, що чемність, витонченість і хоробрість, які виявив її лицар, є помітними якостями людини, що належить до почесного, королівського роду. Знемагала інфанта втішилася. Щоб не порушити підозр у батьків, вона пересилує себе і через два дні виходить на люди. Лицар тим часом уже поїхав. Він бореться на війні, перемагає ворогів короля, завойовує безліч міст, виграє безліч битв, повертається до двору, бачиться зі своєю володаркою у звичайному місці і повідомляє їй, що нагороду за надані послуги він має намір просити у короля її руки. Король не згоден видати її за нього, бо не знає, хто він такий. Проте чи він викрав її, чи якимось іншим шляхом, але тільки інфанта стає його дружиною, і батько її врешті-решт шанує це за велике щастя, бо йому вдається встановити, що лицар той — син доблесного короля якогось там королівства, думаю, що на карті воно не позначене. Король помирає, інфанта — спадкоємиця, лицар миттю стає королем. Ось коли настає час осипати милостями зброєносця і всіх, хто допоміг йому такого високого досягти становища: він одружує зброєносця на служниці інфанти, зрозуміло, на тій самій, що була посередницею в їхніх серцевих справах, - виявляється, що вона дочка дуже родовитого герцога .
	оригінал див. у Вікітеку від слів «Digo, pues, señor» до «duque muy principal»

	Природодослідники розповідають, що у гірська біла вовна і що коли мисливці за цим звірком полюють, то пускаються на таку хитрість: вистеживши, куди він має звичай ходити, вони мажуть ці місця брудом, потім злякують його і женуть прямо туди, а горностай, коли помітить бруд, зупиняється, бо вважає за краще здатися і потрапити в руки мисливця, ніж, пройшовши по бруду, забруднитися і втратити білизну, яка для нього дорожча за свободу і саме життя. Вірна і чесна дружина — це горностай, честь її чистіша і біліша від снігу, і хто хоче, щоб вона не занапастила її, а, навпаки, зберегла і зберегла, тому не слід застосовувати спосіб, до якого вдаються мисливці на горностая, не повинно підводити її до бруду подарунків і послуг нав'язливих шанувальників, — може статися, навіть напевно, за своєю природою вона недостатньо доброчесна і стійка, щоб без сторонньої допомоги брати і долати перешкоди, необхідно усунути їх з її шляху і підвести її до чистоти чесноти і тієї краси. , яку містить у собі добра слава. (Частина 1, глава) — XXIII
	— Лотаріо (персонаж повісті про Безрозсудно-цікаве)

…друком мовчання вдалося загородити наші уста, але не пір'я, — пір'я ж з більшою невимушеністю, ніж уста, дають зрозуміти тому, кого ми любимо, що таїться у нас у душі, бо в присутності улюбленої істоти дуже часто бентежаться і німіють найтвердіший намір і найсміливіші уста. Про небо, скільки листів написав я ей! Скільки зворушливих і невинних послань отримав у відповідь!

А то ж не так легко і не у всякого дістане терпіння все життя мандрувати у пошуках пригод, які полягають у тому, що тебе штовхають ногами, підкидають на ковдрі, побивають камінням, учиняють над тобою кулачну розправу, а у тебе рот на замку, і ти, немов німий, не смієш заговорити про те, що в тебе на серці.

	— Що живить у милій твердості? Гордість. Що обіцяє мені повсякденність? Ревність. Що позбавить мене терпіння? Зневага. Значить, вірити в зцілення Мені розрахунку більше немає; Надломили цю віру Гордість, ревнощі і презирство. — XXVII
	— Карденьо

... Доротея побачила його і отримала підтвердження від Санчо, що це і є Дон Кіхот, <...> з надзвичайною легкістю спішивши, кинулась перед Дон Кіхотом на коліна ; і хоча Дон Кіхот намагався підняти її, вона, не встаючи, сказала так: − Я не встану з колін, о доблесний і могутній лицар, допоки доброта і люб'язність ваші не виявлять мені милість, яка вашій особі послужить до честі та прикраси, а найневтішнішій і найображенішій дівчині у всьому підмісячному світі на користь. І якщо доблесть вашої потужної долоні рівновелика голосу вашої безсмертної слави, то ваш обов'язок надати заступництво нещасної, що прийшла з далеких країн на вогонь славного вашого імені просити вас допомогти її горю.

	Санчо — У разі, якщо ці сеньйори захочуть дізнатися, хто такий цей молодець, який нагнав на них такого страху, то скажіть, ваша милість, що це Дон Кіхот Ламанчський, прозваний Лицар Сумного Образу. Коли ж бакалавр пішов, Дон Кіхот запитав Санчо, що йому заманулося раптом, ні з того ні з сього, назвати його Лицарем Сумного Образу. - Зараз вам скажу, - відповів Санчо. — Тому я вам дав цю назву, що коли я глянув на вас при світлі смолоскипа, який забрав із собою цей бідолашний, то у вас був такий жалюгідний вигляд, якого я щось ні в кого не помічав. Правильно, вас втомила битва, а може, це тому, що вам вибили корінні і передні зуби. — es el famoso don Quijote de la Mancha, que por otro nom se anomena el Caballero de la Triste Figura. Con esto, se fue el bachiller; y don Quijote preguntó a Sancho que què li havia movit a anomenarle el Caballero de la Triste Figura, mas ales que mai. - Yo se lo diré -respondió Sancho-: perquè le he estat mirant un rato a la llum d'aquella hacha que porta aquell malandante, y vertaderamente te vuestra merced la mas mala figura, de poc acá, не вміє ні; y débelo d'haver causado, o ya el cansancio deste combate, o ya la manca de las muelas y dientes.
	— і виразів / укладач В. В. Сєров - М.: «Локид-Прес», 2005. </ref>)

Тепер не підлягає сумніву, що лицарське мистецтво перевершує всі мистецтва і заняття, винайдені людьми, і що воно тим більше гідне поваги, що з найбільшими пов'язано небезпеками. Нехай мені не тлумачать, що вченість вища за війну військового, — хто б не були ці люди, я скажу, що вони самі не знають, що кажуть. Доказ, який вони зазвичай наводять і який їм самим представляється найбільш вагомим, полягає в тому, що розумова праця вище праці тілесної, а на військовому, мовляв, терені вправляється одне тільки тіло, - начебто воїни - це звичайні поденники, яким потрібна тільки сила, начебто в те, що ми, воїни, називаємо військовим мистецтвом, не входять також сміливі подвиги, для скоєння яких потрібно неабиякий розум, як ідея полководця, якому довірено ціле військо або доручено захист обложеного міста, працює менше, ніж його тіло! Ви тільки подумайте: чи можна за допомогою одних лише тілесних сил зрозуміти та розгадати наміри супротивника, його задуми, військові хитрощі, виявити пастки, запобігти небезпеці? Ні, все це залежить від розуміння, а тіло тут ні до чого. Отже, військова нива потребує розуму не менше, ніж вченість, — подивимося тепер, чия думка трудиться більше: думка вченої людини чи думка воїна, а це буде видно з того, яка мета і яка мета кожного з них, бо той помисел вище , який до шляхетної спрямованої мети. Мета і мета наук, — я говорю не про богословські науки, призначення яких підносити і спрямовувати наші душі до неба, бо з такою нескінченною кінцевою метою жодна інша зрівнятися не може, — я говорю про науки світські, і ось їхня мета полягає в тому, щоб встановити справедливий розподіл благ, дати кожному те, що належить йому по праву, і слідкувати і вживати заходів, щоб добрі закони дотримувалися. Мета, без сумніву, висока і благородна, гідна великих похвал, але все ж таки не таких, на які заслуговує військове мистецтво, якого мета і межа прагнень — світ, а світ є найвищим з усіх земних благ . <...> Так от, світ і є пряма мета війни, а коли війни, то, значить, і воїнів.

Отже, тяготи студента суть такі: по-перше, бідність (зрозуміло, не всі вони бідні, я навмисне беру гірший випадок), сказавши ж, що студент бідує, я, думається мені, все сказав про його злополуччя, бо життя бідняка безпросвітне. Він терпить усілякі потреби: і голод, і холод, і наготу, а то й усе відразу. Втім, він усе-таки харчується, хоч і трохи пізніше звичайного, хоч і крихтами зі столу багатіїв, що служить у студентів ознакою повного зубожіння і називається у них супничать, і в когось нехай знайдеться для них місце біля жаровні або вогнища, де вони якщо й не зігріваються, то принаймні не мерзнуть, і, нарешті, сплять вони під дахом. Я не зупинятимусь на дрібницях, якось: на відсутності сорочок і нестачі взуття, на неабиякій потертості верхньої сукні, що досить рідко, втім, у них з'являється, і на тій жадібності, з якою вони накидаються на частування, яке щасливий випадок їм інший раз влаштовує. І ось описаним мною шляхом, тернистим і важким шляхом, постійно спотикаючись і падаючи, піднімаючись для того, щоб знову впасти, вони й доходять до жаданого вченого ступеня. Нарешті ступінь досягнуто, піщані мілини Сцилли і Харибди пройдені, ніби прихильна Фортуна перенесла їх на крилах, і ось уже багато з них, сидячи в кріслах, на наших очах правлять і наказують світом, і, як гідна нагорода за їхню добронравість, голод обернувся для них ситістю, холод — прохолодою, нагота — чепурністю, спання на циновці — відпочинком на голландському полотні та дамаському шовку. Але зіставте і порівняйте їх тяготи з тяготами воїна-ратоборця, і, як ви зараз побачите, вони залишаться далеко позаду.

...Повернемося до переваги військового поприща над вченістю — питання, досі не вирішене, бо кожна зі сторін вишукує все нові й нові аргументи на свою користь. І, між іншим, вчені люди стверджують, що без них не могли б існувати військові, бо й у війни є свої закони, яким вона підпорядковується, і складання таких — це вже справа наук і людей учених. Військові на це заперечують, що без них не було б і законів, бо це вони захищають [держава], оберігають королівства, обороняють міста, охороняють дороги, очищають моря від корсарів, — словом, якби їх не було, державах, королівствах, монархіях, містах, на наземних і морських шляхах — усюди спостерігалися б жахи та заворушення, які мають місце під час війни, коли їй надано особливе право та владу. А що дорого обходиться, то цінується і має цінуватися дорожче, - це всім відомо.

І я мрію про острові, інші ж мріють дещо гірше, і все від людини залежить, отже, коли я людина, то можу стати татом, а чи не тільки губернатором острова, островів ж цих самий мій пан може завоювати стільки, що й роздавати їх не буде кому. Думайте, що ви кажете, ваша милість, сеньйоре цирульник, це вам не бороду голити, не можна міряти всіх однією міркою.

	— Зізнаюся, сеньйоре священику, я цілком упевнений, що так звані лицарські романи завдають державі шкоди, і хоча, керований пустою і хибною цікавістю, я прочитав початки майже всіх романів, що вийшли з друку. але так і не міг примусити себе дочитати жодного з них до кінця, бо я вважаю, що всі вони, загалом, на один крій і в одному те саме, що і в іншому, а в іншому те, що і в третьому. ...Мені можуть заперечити, що автори лицарських романів так і пишуть їх, як речі вигадані, а тому вони, мовляв, не зобов'язані дотримуватися всіх тонкощів і гнатися за правдоподібністю, — я ж на це скажу, що вигадка тим краща, ніж вона правдоподібніше, і тим приємніше, чим більше в ньому можливого та ймовірного. Твори, засновані на вигадці, повинні бути доступні розумінню читачів, їх слід писати так, щоб, спрощуючи неймовірності, згладжуючи перебільшення і приковуючи увагу, вони дивували, захоплювали, захоплювали і розважали таким чином, щоб здивування та захоплення йшли пліч-о-пліч. Але цього не може досягти той, хто уникає правдоподібності і наслідування природе, а в них-то і полягає досконалість твору. Я не знаю жодного лицарського роману, де всі члени оповідання становили б єдине тіло, так що середина відповідала б початку, а кінець — початку і середині, — всі вони складаються з стільки членів, що здається, ніби автор замість добре складеної фігури задумав створити якесь чудовисько чи виродка. Крім того, склад у цих романах грубий, подвиги неправдоподібні, любов хтива, ввічливість незграбна, битви стомлюючі, міркування дурні, подорожі безглузді — словом, з розумним вони нічого спільного не мають і з цієї причини підлягають вигнанню з християнського держави нарівні з людьми марними. — XLVII
	— Канонік

Каноник... висловив ту думку, що лицарські романи за всіх зазначених їм недоліках мають однією позитивною властивістю: їхній предмет дозволяє зрілому розуму проявити себе, бо вони відкривають проти нього широкий і вільний простір, де перо може бігти вільно. .. І якщо при цьому ще чистота складу і жвавість уяви, що намагається триматися якомога ближче до істини, то йому безперечно вдасться виготовити тканину, з різнокольорових і прекрасних ниток зіткану, яка в закінченому вигляді буде відзначена печаткою досконалості та краси, і таким чином він досягне вищої мети вигадування, а саме, як уже було сказано, повчати і насолоджувати одночасно. Слід зазначити, що невимушена форма лицарського роману дозволяє автору бути епіком, ліриком, трагіком і коміком і користуватися всіма засобами, які мають дві найсолодші і чарівні науки: поезія і риторика, — адже твори епічні з таким самим успіхом можна писати в прозі, як і у віршах. — XLVII

Я знаю одне: аби мені отримати графство, а вже керувати-то я ним зумію - душі у мене стільки, скільки у всіх, а тіла навіть більше, і керував би я своїм маєтком не гірше за будь-якого короля, ставши ж королем у своєму маєтку, я робитиму, що хочу, роблячи ж, що хочу, я буду жити на своє задоволення, живучи ж на своє задоволення, я буду нагорі блаженства, а хто нагорі блаженства, тому й бажати нічого, а коли нічого бажати , так і справа з кінцем, аби скоріше графство, а там - сліпий сказав: «Побачимо».

	... я знаю з досвіду, що гори вигодовують ученых, а пастухих хатинах ховаються философы. — L
	— священик

Частина друга

	— ... поет, оповідаючи про події або оспівуючи їх, вільний зображати їх не такими, якими вони були насправді, а такими, якими вони мали бути;..
	- .. el poeta puede contar, cantar las cosas, no como fueron, sino como debían ser;..

	... посередині між двома крайнощами, боязкістю і безрозсудністю, знаходиться хоробрість... — IV
	— Санчо

...Я з-поміж тих лицарів, що здобували вічну славу пошуками пригод. Я покинув рідні місця, заклав маєток, зневажив утіхи і поклався на долю, щоб вона вела мене, куди їй буде завгодно. Я задумав воскресити з мертвих мандрівне лицарство, і вже багато днів, як я, спотикаючись і падаючи, то зриваючись, то знову піднімаючись, допомагаю вдовицям, охороняю дів і опікуюсь заміжнім, сирим і малолітнім, тобто займаюся тим, чим властиво і споріднено. займатися мандрівному лицарю, і задум свій я вже більш ніж наполовину втілив у життя. І ось, завдяки численним моїм доблесним і християнським подвигам, я удостоївся того, що про мене написано книгу «хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (1605). — XVI

— На мене, сеньйоре ідальго, поезія подібна до ніжної та юної діви, дивовижної красуні, яку намагаються обдарувати, прикрасити та вбрати багато інших діви, тобто всі інші науки, і їй належить користуватися їхніми послугами, їм а - виконувати її величі. Але тільки діва ця не любить, щоб з нею вільно обходилися, тягали її по вулицях, кричали про неї на площах або в закутках палаців. Вона з такого металу, що людина, яка вміє з нею обходитися, може перетворити її на найчистіше золото, якому немає ціни. …великий Гомер не писав латиною, бо був греком, Вергілій не писав грецькою, бо був римлянином. Коротко кажучи, всі давні поети писали на тому, що вони всмоктали з молоком матері, і для висловлювання високих своїх думок до іноземних не вдавалися, а тому слід поширити цей звичай на всі народи, щоб поет німецький не почитав для себе принизливим писати своєю мовою, а кастильська і навіть біскайська - своєю. — XVI

Сміливість, що межує з нерозсудливістю, містить у собі більше божевілля, ніж стійкості. — XVII

— Я вважаю, ви, ваша милість, відвідували вищий навчальний заклад. Яку науку ви вивчали? — Науку мандрівного лицарства, — відповів Дон Кіхот. — Вона така ж гарна, як і наука поезії, навіть трохи краща. — Не знаю, що це за наука, — сказав дон Лоренсо, — досі мені не доводилося чути про неї. — Це така [наука], — сказав Дон Кіхот, — яка включає всі або майже всі науки на світі... Йому слід твердо вірити в Бога і бути вірним своїй дамі, йому треба бути чистим у помислах, пристойним у промовах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у працях, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником істини, хоч би це й коштувало йому життя ]. Ось з таких великих і малих рис і складається добрий мандрівний лицар; тепер ви самі бачите, сеньйоре дон Лоренсо, чи така порожня річ та наука, яку вивчає і якою займається лицар, і чи можна поставити її поряд із найскладнішими, які тільки в середніх та вищих навчальних закладах викладаються. — Якщо це так, — сказав дон Лоренсо, — то я стверджую, що ця наука вища за всі інші.

	— Ідіть скажіть про це моїй дружині! - Заявив Санчо Панса <…>. — Вона стоїть на тому, що кожен має одружитися на рівні, за прислів'ям: два чоботи — пара. А мені б хотілося, щоб добрий цей Басільо, який мені вже припав до душі, одружився з сеньйором Кітерії, а хто заважає закоханим одружитися, тим, коли помруть, дай бог царство небесне, місце покійне (Санчо хотів сказати щось протилежне). — Якби всі закохані вступали в шлюбний шлюб, — заперечив Дон Кіхот, — то батьки були б позбавлені права вибору і права одружувати своїх дітей, коли вони це вшанують пристойним. . І якби дочки самі обирали собі чоловік їй, то одна вискочила б за слугу своїх батьків, а інша — за першого зустрічного гульвіси і забіяка, який полонив би її своєю самовпевненістю і молодістю. Адже любов і захоплення легко накладають пов'язку на очі розуму, такі необхідні, коли йдеться про якийсь ризикований крок, у виборі ж супутника життя дуже легко помилитися: щоб шлюб вийшов вдалим, потрібна велика обачність і особлива милість небес. <…> Дружина не є товар, який можна купити, а потім повернути назад, змінювати або замінити іншим, вона є супутник нерозлучний, який не втече від вас до тих пір, поки від вас не втече життя. Це - петля: варто накинути її собі на шию, як вона перетворюється на гордієв вузол, і вузол цей не розв'язати, поки його не переріже своєю косою смерть. — XIX
	—  ! -dijo Sancho Panza <...>-, la qual no quiere sinó que cada uno case con su igual, ateniéndose al refran que dicen «cada oveja con su pareja». El que jo volgués és que aquest bon Basilio, que ja me le voy aficionando, se casara con esa señora Quiteria; que buen siglo hayan y bueno poso, ana a dir al revés, los que estorban que casen los que bien se quieren. -Si tots els que bé se volen se hubiesen de casar -dijo don Quijote-, quitariaríase la elecion y juridicion a los padres de casar sus hijos con qui y коли ні; y si a la voluntat de les hijas quedara escollir los maridos, tal caldria escogiese al criado de su padre, y tal al que vio passar por la calle, a su parer, bizarro y entonado, ніби еше un desbaratado espadachín; que el amor i l'afición amb facilitat ciegan los ojos del entendimiento, tan necesarios per a escoger estat, y el del matrimonio est muy perill de errarse, es menester gran tiento y particular favor del cielo per acertarle. <...> La de la pròpia dona no és mercaduría que una vegada comprada se torna, o se trueca o cambia, perquè es accidente inseparable, que dura lo que dura la vida: vuelve en el nudo gordiano, que, si no le corta la guadaña de la muerte, no hay desatarle.

— Господь посилає рану, Господь же її й лікує, ніхто не знає, що попереду, до завтра ще далеко, адже досить однієї години, навіть однієї хвилини, щоб цілий будинок звалився, я бачив на власні очі: дощ йде, і тут же тобі світить сонце, лягаєш спати здоров'я, прокинувся — ні охнути, ні зітхнути. І хто, скажіть на милість, може похвалитися, що вбив цвях у колесо Фортуни? Зрозуміло, що ніхто, і між жіночим «так» та жіночим «ні» я б і кінчика шпильки не став пхати: все одно не поміститься. ... кохання, як я чув, носить такі окуляри, крізь які мідь здається золотом, бідність - багатством, а гній - перлами. — Та чи замовчиш ти нарешті, Санчо, окаянна сила? — заволав Дон Кіхот. — Ти як почнеш сипати своїми приказками, так тебе сам чорт не зупинить.

— Відступ не є втечею, — зауважив Дон Кіхот. - Потрібно тобі знати, Санчо, що сміливість, яка не ґрунтується на обачності, називається нерозсудливістю, подвиги ж безрозсудного швидше повинні бути приписані простому успіху, ніж його хоробрості.

— Я незмінно прямую до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші світлості, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить.

	Я знаходжу, що наказувати завжди приємно, хоча б навіть стадом баранів. — XLII
	— Санчо

— Поради, які Дон Кіхот викладав Санчо Пансе перед тим, як той вирушив керувати островом

«Настанови до прикраси душі» (Глава XLII):

Насамперед, сину мій, тобі слід боятися Бога, бо в страху Господньому полягає мудрість, будучи ж мудрим, ти уникнеш помилок. По-друге, зазирни всередину себе і постарайся себе пізнати, пізнання це є найважче з усіх, які тільки можуть бути. Пізнавши самого себе, ти вже не станеш надуватись, наче жаба, яка побажала зрівнятися з волом...

Пам'ятай, Санчо: якщо ти вступиш на шлях чесноти і намагатимешся робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кров успадковується, а доброчесність купується, і вона має цінність самостійну, в відмінність від крові, яка такої цінності не имеет.

У жодному разі не керуйся законом особистого свавілля: цей закон дуже поширений серед невігласів, які видають себе за розумників. Нехай сльози бідняка викличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарги багатія. Всіляко намагайся виявити істину, що б тобі не обіцяв і не підносив багатій і як би не плакав і не благав бідняк. У тих випадках, коли може і повинно мати місце поблажливість, не суди винного за всією суворістю закону, бо слава судді суворого нічим не краща за славу судді милостивого. Якщо колись жезл правосуддя зігнеться в тебе в руці, то нехай це станеться не під тягарем дарів, але під тиском співчуття.

— «Настанови, що мають своєю метою прикрасу тіла» (Глава XLIII):

За обідом їж мало, а за вечерею ще менше, бо здоров'я всього тіла кується в кузні нашого шлунка. Будь помірний у питво з тих міркувань, що людина, яка випила зайве, не зберігає таємниць і не виконує обіцянок.

Спи помірковано: хто не встає разом із сонцем, той не знає радощів дня; прийми в міркування, Санчо, що кмітливість є мати удачі, ворогиня ж її, лінощі, завжди перешкоджає досягненню благої мети.

Як це протягом великої нашої історії неодноразово було помічено, он починав нести околесную, тільки коли мова заходила про лицарство, розмірковуючи про будь-якому іншому предметі, він виявляв розум ясний і великий , отже вчинки його незмінно розходилися з його судженнями, а судження з вчинками... — XLIII

	Все на світі можна виправити, крім однієї смерті. — XLIII
	— Санчо

	… згідно з відомим вислівом: amicus Plato magis amica veritas. — LΙ («Я дружен з Платоном, але ще більше я дружний з істиною » Аристотеля: «Адже хоч і те й інше [тобто Платон та істина] дорого, обов'язок благочестя — істину шанувати вище» (1096a15), яка сама є відсиланням до слів Платона з твору « Федон» (91b-c) Остаточну версію фрази, кальковану у багатьох мовах, своїм романом популяризував Сервантес . Її прототип наводить Роджер Бекон у Великому творі — Amicus est Socrates, magister meus, sed magis est amica veritas (частина перша, гл. V).
	— Дон Кіхот

— Апостолу Петру добре в Римі, — я хочу сказати, що кожен повинен займатися тією справою, для якої він народжений. Мені більше личить тримати в руці серп, ніж жезл губернатора. — LIII

Дон Кіхот та Санчо Панса. Ілюстрація Г. Дорі.

— Свобода, Санчо, є одна з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей; з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що таяться в надрах землі, ні ті, що приховані на морському дні. Заради свободи, так само точно, як і заради честі, можна і повинно ризикувати життям, і, навпаки, неволя є найбільшим з усіх нещасть, які тільки можуть статися з людиною.

— Візьми в міркування, Санчо, — зауважив Дон Кіхот, — що любов ні з ким не зважає, ні в чому міри не знає, і в неї той самий характер і звичай, що й у смерті: вона так само владно вторгається в пишні королівські чертоги, як і в убогі хатини пастухів... — LVIII

— Прийми до міркування, Санчо, — зауважив Дон Кіхот, — що є два роду краси: краса духовна і краса тілесна. Духовна краса позначається і проявляється в ясності розуму, в цнотливості, в чесній поведінці, в доброті і вихованості, і всі ці властивості можуть поєднуватися і співіснувати в людині некрасивій, і якщо увага приковується до цієї саме краси, а не до тілесної, то тут -то і виникає кохання палке і найсильніше. Я, Санчо, і сам бачу, що некрасивий, але я знаю також, що я і не виродок, а щоб хорошу людину можна було полюбити, їй достатньо бути щойно не чудовиськом, але зате він повинен володіти тими властивостями душі, які я тобі зараз перерахував. — LVIII

— Ти добрий філософ, Санчо, — зауважив Дон Кіхот. Вважаю, однак, не зайвим помітити, що ніякої Фортуни на світі немає, а все, що на світі твориться, добре або погане, відбувається не випадково, але за особливим визначенням неба, і ось звідки відомий вислів : «Кожна людина - коваль свого щастя». Я також був ковалем свого щастя, але я не висловив належної розсудливості, мене підвела моя самовпевненість... — LXVI

	Вчитися і вчитися - ось що потрібно, все інше дурниця... — LXVI
	— селянин

	Коли мені прийде думка Про те, як сильно від кохання я страждаю, Я смерті серцем спрагу, Її благословляючи наперед. Але на краю могили, Цей гавані бажаної в морі мук, Стає мені раптом Смерть така солодка, що померти немає сили. І воскрес знову Я смертю до життя, для мене смертельним, І триває бій безцільний, Де верх ні життя, ні смерть не можуть взяти! — мадригал (LXVIII)
	— en el mal que me das, terrible y fuerte, voy corriendo a la muerte, pensando así acabar mi mal inmenso; mas, en arribando al paso que es puerto en este mar de mi tormento, tanta alegría siento, que la vida se esfuerza y no le paso. Así el vivir me mata, que la muerte me vuelve a dar la vida. ¡Oh condición no oída, la que conmigo muerte y vida trata!

І ще Сід Ахмет каже ось що: він-де стоїть на тому, що жартівники були так само божевільні, як і ті, над ким вони жарти жартували, бо пристрасть, з якою герцог і герцогиня вдавалися до вишукування двох божевільних , показувала, що у них у самих не всі вдома. — LXX

— Привітайте мене, любі мої: я вже не Дон Кіхот Ламанчський, а Алонсо Кіхано, за свою вдачу і звичай прозваний 'Добрим'. Нині я ворог Амадіса Галльського і темряви його нащадків, нині мені сховають богомерзкі книги про мандрівне лицарство, нині я зрозумів свій недомисл, зрозумів, наскільки згубно ці книги на мене вплинули, нині я з милості божої навчений гір. ...Я був божевільним, а тепер я здоровий, я був Дон Кіхотом Ламанчським, а нині, повторюю, я - Алонсо Кіхано Добрий.

Цитати про роман

	Всі насолоди та розкіш, сприйняті туманною свідомістю дурня, виявляться жалюгідними порівняно зі свідомістю Сервантеса, що пишуть у тісній в'язниці свого Дон-Кіхота. — переклад: Ю. І. Айхенвальд
	— Оргігінал das Bewußtsein des Cervantes als er in einem unbequemen Gefängnisse den Don Quijote schrieb.

Ми сказали, що одночасне поява «Дон Кіхота» і «Гамлета» нам видалося знаменним. Нам здалося, що у цих двох типах втілено дві корінні, протилежні особливості людської природи — обидва кінці тієї осі, де вона крутиться. Нам здалося, що всі люди належать більш-менш до одного з цих двох типів; що майже кожен із нас збивається або на Дон Кіхота, або на Гамлета. Щоправда, нашого часу Гамлетів стало набагато більше, ніж Дон Кіхотов; але й Дон Кіхоти не перевелися. ...Що виражає собою Дон Кіхот? Погляньмо на нього не тим квапливим поглядом, який зупиняється на поверхнях та дрібницях. Не бачитимемо в Дон Кіхоті лише лицаря сумного образу, фігуру, створену для осміяння старовинних лицарських романів; відомо, що значення цієї особи розширилося під власною рукою його безсмертного творця і що Дон Кіхот другої частини, люб'язний співрозмовник герцогів і герцогинь, мудрий наставник зброєносця-губернатора, — уже не той Дон Кіхот, яким він є нам у першій частині роману, особливо в на початку, не той дивний і смішний дивак, на якого так щедро сиплються удари; тому спробуємо проникнути до самої сутності справи. Повторюємо: що виражає собою Дон Кіхот? Віру насамперед; віру в щось вічне, непорушне, в істину, одним словом, в істину, що знаходиться поза окремою людиною, але легко їй дається, вимагає служіння і жертв, але доступну сталості служіння і силі жертви. Дон Кіхот проникнуть весь відданістю до ідеалу, для якого він готовий зазнавати всіляких поневірянь, жертвувати життям; саме життя своє він цінує настільки, наскільки вона може бути засобом до втілення ідеалу, до освоєння істини, справедливості на землі. ...У ньому немає й сліду егоїзму, він не дбає про себе, він усю самопожертву — оцініть це слово! - Він вірить, вірить міцно і без огляду. Тому він безстрашний, терплячий, задовольняється найбіднішою їжею, найбіднішим одягом: йому не до того. Смиренний серцем, він духом великий і сміливий; зворушлива його побожність не обмежує його свободи; чужий марнославства, він не сумнівається у собі, у своєму покликанні, навіть у своїх фізичних силах; воля його - непохитна воля. ...фортеця його морального складу (зауважте, що цей божевільний, мандрівний лицар — найморальніша істота у світі) надає особливу силу і величність усім його судженням і промовам, всій його постаті, незважаючи на комічні та принизливі положення, в які він безперестанку впадає ... Дон Кіхот ентузіаст, служитель ідеї і тому обвіяний її сяйвом. мова, сказана 10 січня 1860 року на публічному читанні на користь Товариства для допомоги нужденним літераторам та вченим

— О, це книга велика, не така, які тепер пишуть; такі книги надсилаються людству по одній у кілька сотень років. І таких помічених найглибших сторін людської природи знайдете у цій книзі на кожній сторінці. ...Як би хотілося, щоб із цими великими творами всесвітньої літератури ґрунтовно знайомилося наше юнацтво. Чому навчають тепер у класах літератури — не знаю, але знайомство з цією найбільшою і найсумнішою книгою з усіх, створених генієм людини, безсумнівно підняло б душу юнака великою думкою, заронило б у серце його великі питання і сприяло б відвернути його розум від поклоніння вічному і безглуздому ідолу середини, всезадоволеній зарозумілості та вульгарній розсудливості. Цю саму "сумну" з книг не забуде взяти з собою людина на останній Суд Божий. Він вкаже на повідомлену в ній глибоку та фатальну таємницю людини та людства. Вкаже на те, що найбільша краса людини, найбільша чистота її, цнотливість, простодушність, незлобивість, мужність і, нарешті, найбільший розум - все це нерідко (на жаль, так часто навіть) звертається в посміяння людством тільки тому, що всім цим благородним і найбагатшим. дарам, якими навіть часто буває нагороджена людина, не вистачало одного тільки останнього дару — саме: генія, щоб управити всім багатством цих дарів і всією могутністю їх, — управити і спрямувати всю цю могутність на правдивий, а не фантастичний і божевільний шлях діяльності, на благо людства!

	Членами журі зі 100 найкращих письменників 54 країн світу, обраних Нобелівським інститутом у Норвегії, «Дон Кіхот» Сервантеса визнано найкращим романом у світовій літературі.
	— Хуан Кобо