Ельфріде Єлінек

Ельфрі́де Єлі́нек (нім. Elfriede Jelinek; нар. 1946) — австрійська письменниця та феміністка, нагороджена Нобелівською премією в галузі літератури за 2004 рік.

Ельфріде Єлінек

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Багато жінок виходять заміж або знаходять свою гибель в чомусь іншому.

Я думаю, що це в мене від батька, який любив ігри з мовою, особливо з віденським діалектом. Так що я виросла з тією впевненістю, що мові не варто занадто довіряти. Завжди треба перевіряти, чи немає якогось підтексту. Окрім того, я рано почала займатися музикою і тому почала ставитися до мови «по-композиторськи». Ця робота зі словом як із найменшою одиницею мови, напевно, і відрізняє мене від інших авторів. — Про тягу до письма.

Я ніколи би не стала комуністкою в країні, у якій репресують людей. Будучи членом компартії, я хотіла просто відновити рівновагу в надто католицькій Австрії, що дотримується правих поглядів… Коли всі біжать «праворуч», то хочеться, щоб хоч хтось біг «ліворуч». Соціалістом можна бути тільки в тій країні, де соціалізм не є державною системою. — Про участь у лівих студентських рухах та 20 років у комуністичній партії Австрії.

Мені придалися мої дитячі спогади про ту виховну методу, яка прагне зробити з дитини генія, пробуджуючи в ній анархічний протест, що нерідко призводить до катастрофи. Зворотня сторона цієї медалі показана в романі «Піаністка» — книзі, мабуть, найбільш «автобіографічній», у крайньому разі щодо того, що стосується взаємин матері і доньки, а також музичного виховання, точніше музичної дресури. — Про автобіографічність роману «Піаністка».

Я хотіла написати порнографічний роман, але зрозуміла, що для мене це неможливо. Порнографія — чоловіче заняття, жінка — завжди німий предмет чоловічого погляду. — Про роман «Хтивість» (нім. Lust, 1989).

Я іду у внутрішню еміграцію, бо для суспільного діяча життя в Австрії просто нестерпне. — 1998 р.

Те, що суспільство не любить того, хто його критикує, — це стара істина. Я була би вже задоволена, якщо би зі мною не боролися публічно за допомогою плакатів, не перетворювали мене в синонім поганого мистецтва і не виставляли біля ганебного стовпа за те, що суспільству на даний момент не подобається… Те, що відбулося зі мною, змінило моє життя.

Я не мертва, але я відчуваю себе як живий мрець. Через мою психічну хворобу, про яку я не хочу більше говорити, я не можу жити, я не можу подорожувати, я не терплю людей. Я не терплю, коли на мене дивляться. Це почуття живого трупа змусило мене публікуватися і навпаки — не публікуватися.

З творів

А щоб дитина не загубилася в світі інтриг, мати на кожному кроці прибиває до стін вказівники.

	Мистецтво і порядок – родичі, які відмовляються мати стосунки. — «Піаністка»
	Art and order, the relative that refuse to relate.

Мрією матері було виховати доньку-піаністку світової слави, а щоб дитина не загубилася в світі інтриг, мати на кожному кроці прибиває до стін вказівники… — «Піаністка», переклад Наталки Сняданко.

Диво, що картинка, як я, може говорити! Потрібно самій бути кроками, які люди чують за дверима і які змушують їх заклякати від жаху. Це влада.

Я безперестанку повинна оживати, а потім гинути від жіночої руки. Смерть не становить приємного винятку. Смерть приходить завжди і здебільшого – у чоловічій подобі. Тоді не розбереш, якої вона статі. — «Смерть і діва: драми принцес»

Я небагато знаю про себе, не надто собі цікава, але здається, пристрасть до моди може замінити мене саму. — З есе

Про Ельфріде Єлінек

	Австрійка Ельфріде Єлінек зі своєю свідомою самоізоляцією, відчайдушним хуліганством і вишуканою елітарністю там, де вона зловтішається саме з вишуканої елітарності, авторка, яку щиро не люблять, а ще щиріше бояться, 2006-го отримає літературну Нобелівку. — З есею «Ельфріде Єлінек»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
	— Ганна Улюра

	Перевертні. Її трагічні герої таки майстерно трансформуються в істот, де вже вкрай важко впізнати людей і несила не впізнавати їхню залишкову людяність. А момент самої метаморфози ні від кого тут не залежить: вони сповнені болю перетворення, ми сповнені жаху перед небезпекою. — З есею «Ельфріде Єлінек»
	— Ганна Улюра

	Єлінек, у нас відома насамперед як романістка, в Австрії – скандально незручна драматургиня. Ось що вона робить: збирає під однією обкладинкою шість драматургічних замальовок про принцес, де «драма» – не жанрове визначення, а конфлікт двох свідомостей, які поділяють цінності. — З есею «Ельфріде Єлінек»
	— Ганна Улюра

	Найважливішою в циклі «Смерть і діва» буде історія про літераторок Сильвію Плат та Інґеборґ Бахман. Ці двоє буквально розігрують народження трагедії з духу музики. Волхвування і жертвоприношення, і кров тварин заливає оголені жіночі тіла (ми ж маємо оцінити там Сотворене й спробувати відрізнити його від Потворного). Роль принцес у виробництві естетичного така: помирає жертовна тваринка, і в кожному тексті – помирає його авторка. — З есею «Ельфріде Єлінек»
	— Ганна Улюра

	Одяг у її текстах ховає тіло, він мішкуватий, наче зручні дитячі сорочки, він інфантильний, бо первісний щодо тіла. Тіло вартує стільки, скільки коштує одяг. Люди Єлінек – купа одягу, який завжди підібраний не за розміром. […] Якщо в світі Єлінек комусь личить його тіло, пасує його одяг – він мертвий. — З есею «Ельфріде Єлінек»
	— Ганна Улюра

	Єлінек – відлюдниця. Коли через напади тривоги вона відмовилася приїхати в Стокгольм на вручення Нобелівської премії, австрійська преса майоріла заголовками «Наш віденський привид». Письменниця справді страждає на тривожні розлади ще з ранньої юності. Але поруч із тією, що живе тихо й закрито, є й інша Єлінек. По-перше, вона активна членкиня комуністичної партії й критикиня політики «правих» в Австрії. По-друге, кожна її поява на публіці гранично театралізована. Вона десятки років тримала на Батьківщині статус «ікони стилю» (і не тільки в літературі). Усі її виходи в люди пов’язані з виходом нового твору (навіть після Нобелівки), і щоразу вона міняє свій імідж і режисує нову виставу. — З есею «Ельфріде Єлінек»
	— Ганна Улюра

	Єлінек вважає своїм головним твором «Діти мерців». Шістсот сторінок, де герої помирають, оживають, знову помирають, видовищно розкладаються й болісно переживають спогади. Їх усіх поєднує смерть: загинули внаслідок нещасного випадку в гірському містечку. Природна катастрофа – неприродна смерть – неприродне воскресіння – природна катастрофа. — З есею «Ельфріде Єлінек»
	— Ганна Улюра

Джерела

• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5