Емілі Дікінсон
Емілі Дікінсон (англ. Emily Elizabeth Dickinson, 1830–1886) — американська поетеса.
| Емілі Дікінсон | |
.jpg)
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.- Бог — заний панотець — казання —
Лише недовго — промовля
Тож неба досягти не кваплюсь —
Незгірша-бо й земля.
- («324. Хто в свято поспіша до церкви…» / Пер. Григорій Кочур // С. 94)
- Віки минули — та вони
Коротші аніж Мить
Яка відкрила — Повіз наш
До Вічності стремить —
- («1129. Скажи всю Правду — та не враз…» / Пер. Максим Стріха // С. 211)
- Душа сама назавжди вибирає
З ким бути їй —
А потім — божественний світ на ключ —
Немов покій —
- («303. Душа сама назавжди вибирає…» / Пер. Дмитро Павличко // С. 91)
- Завітав хтось безіменний —
Без лиця без віч
Безберегий сокровенний
Тихомудрий — ніч.
- («1109. Спів цвіркуна…» / Пер. Марія Габлевич // С. 209)
- Любов — це все. І це все, що ми знаємо про неї.
- Могила — то межі вузькі
Що містять одначе
І Сонце і всі Моря
І землі що їх побачив
Той кому дав Притулок
Під землею єдиний друг —
Без розмірів і без кінця
Безмежний довічний круг.
- («943. Труна — невеликий простір…» / Пер. Евгенія Кононенко // С. 200)
- Моє життя у кутику —
Рушниця наладована —
Чека — аж День-господар
Підхопить — і у путь.
- («754. Моє життя у кутику…» / Пер. Марія Габлевич // С. 179)
- Надія — це пташина
Між віт Душі — яка
Без слів співає пісню —
Й ніколи не змовка.
Той голосок прониже
І Бурю й шал Вітрів
Що заглушить взялись би Спів
Що стільки душ зігрів.
- («254. Надія — це пташина…» / Пер. Олександр Гриценко // С. 80)
- Не знаєм самі – які ми на зріст –
Аж поки підвестися нас
Не попросять – тоді – коли вірний план –
Ми неба сягнем якраз –
Звитяга оспівана у піснях
Була б звичайною річчю
Якби ми з остраху стать Царями
Не щулились би мов каліччя[1][2].
- Скажи всю Правду — та не враз —
Іди не навпростець —
Сліпучий надто є для нас
Ясний її Вінець —
Коли пояснюєш про Грім
Дитині — шкодить спіх —
Так Правда йде шляхом кружним —
Чи —осліпляє всіх —
- («712. Я не просила — ждала Смерть…» / Пер. Максим Стріха // С. 174)
- У світі я — ніхто — а ти?
Ти теж ніхто мабуть?
Отож собі помовчмо вдвох
Бо ще нас проженуть
Але ж бо й нудно бути кимсь!
Як жаба жень при дні
Знай кумкати своє ім'я
В шановнім цім багні!
- («288. У світі я — ніхто…» / Пер. Григорій Кочур // С. 86)
- Хто в свято поспіша до церкви —
Та мало там принад —
Волію свій пташиний критас
Собор свій власний — сад.
- («324. Хто в свято поспіша до церкви…» / Пер. Григорій Кочур // С. 94)
- Хто успіху не має
Тому він дорогий
Напій для тих солодший
Що гинуть від жаги
Ті що звитяжний прапор
Угору підняли
Відчути б перемогу
Так гостро б не змогли
Як воїн що конає
Подоланий в пилу
І спів тріумфу чує
Уже крізь смертну млу
- («67. Хто успіху не має…» / Пер. Григорій Кочур // С. 43)
- Цей Лист — до Світу що мені
Не слав своїх листів —
Природа — вилита в слова
Величні і прості —
Кладу своє Послання до
Незримої Руки.
Любові заради — мене не судіть
Суворо земляки.
- («441. Цей Лист — до Світу що мені…» / Пер. Олександр Гриценко // С. 115)
- Це острів невідомий
Краса – то факт природи
та – свідок її суші
і свідок – її моря
Цвіркун – її найкращу пісню
Мені співає[3][4].
- Чудова штука — Віра —
Як зір ваш не ослаб.
Але в складних питаннях —
Не зайвий Мікроскоп!
- («185. Чудова штука — Віра…» / Пер. Олександр Гриценко // С. 64)
- Я вмерла за красу але
Почула у труні
Що хтось за правду впавши став
Сусідою мені.
«За що ти вмерла?» — він спитав.
Йому призналась я.
«А я — за правду — він сказав —
Тож — ти сестра моя!»
- («449. Я вмерла за красу але…» / Пер. Олег Зуєвський // С. 117)
- Я вчула мухи дзум — умерши —
Коли в кімнаті стало
Так тихо-тихо — як у бурю
Між гребенями шквалу.
- («465. Я вчула мухи дзум — умерши…» / Пер. Марія Габлевич // С. 119)
- Я двічі гинула страждала
Молилася щомога
Жебрачкою стояла двічі
Перед дверима Бога!
Два рази янголів послав ти
До мене – на розмову
Грабіжнику! Банкіре!
— Отче!
Я нещаслива знову[5][6]!
- Я не просила — ждала Смерть
Сама під ворітьми —
І сіли до її Візка
Утрьох з Безсмертям ми—
Повільно їхали — бо ж їй
Спішить нема причин —
Для неї вбік відклала я
Свій труд і свій спочин —
- («712. Я не просила — ждала Смерть…» / Пер. Максим Стріха // С. 173)
Про Емілі Дікінсон
ред.Дікінсон – остання поетка американського романтизму, яка свідомо-послідовно будує свою поетичну біографію з таємниць і замовчувань. Її все частіше називають першою поеткою американського модернізму, бо їй насправді глибоко байдуже, чи ті таємниці хтось розгадає, чи ті замовчування хтось наповнить адекватними змістами[2]. — З есею «Емілі Дікінсон//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Її вірші складно зрозуміти. Підказок і ключів Дікінсон не залишає. |
|||||
| — Ганна Улюра |
Перед смертю вона попросила Лавінію знищити її рукописи. Сестра є, коли виявила, як багато тих віршів, замість знищити, підготувала їх до друку. Перша книжка Дікінсон вийшла після смерті – у 1890-му[4]. — З есею «Емілі Дікінсон» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Поетичний спадок Дікінсон – більш як 1800 творів. За її життя було опубліковано десь сім-вісім поезій, і то жорстко виправлених, переписаних редактором. Вона, очевидно, мала суто психологічну потребу писати, так мислила світ. Але не треба ілюзій про самодостатність митця, котрого не розуміють: вона прагнула і звучати. Просто за життя їй це не вдалося[4]. — З есею «Емілі Дікінсон» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Свого часу вона звернулася до відомого тоді літературного критика, який щойно оприлюднив огляд сучасної американської поезії. Її прижиттєві публікації вийшли за його протекцією. Між ними певний час тривало листування, де Дікінсон намагалася пояснити, чому пише так, як пише, а він її аргументів не сприймав і присилав натомість до ознайомлення книжки англійських романтиків. Дікінсон небагато читала, але вміла прикипати душею до улюблених книжок типу Бронте чи Джона Кітса. Комунікація з критиком завершилася нічим, і Дікінсон відмовилася від ідеї публікації[4]. — З есею «Емілі Дікінсон» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Тире – це не тільки пропуск «зайвих» слів, це й неспроможність сказати і почути слова «необхідні». Поезії Дікінсон бракує чогось необхідного для життя (але не для буття)[6]. — З есею «Емілі Дікінсон» |
|||||
| — Ганна Улюра |
У 1970-х роках ми заново відкривали для себе жінок, чиє життя було викинуто з історії або спотворено, як-от Сьюзен Ентоні, Гаррієт Табмен, Емілі Дікінсон, Марі Кюрі, Іда Б. Веллс-Барнетт, Ганна Сенеш, Етель Розенберг.[7] |
|||||
| — Адрієнн Річ. «Мистецтво можливого» (2001) |
Примітки
ред.- ↑ Пер. Максима Стріхи
- ↑ а б Ніч на Венері, 2020, с. 119
- ↑ Пер. Дмитра Павличка
- ↑ а б в г Ніч на Венері, 2020, с. 120
- ↑ Пер. Дмитра Павличка
- ↑ а б в Ніч на Венері, 2020, с. 121
- ↑ Adrienne Rich. «Arts of the Possible» (2001)
Джерела
ред.- Дікінсон, Емілі. Лірика / Пер. з англійської. Упорядкування та передмова Соломії Павличко. — К.: Дніпро, 1991. — 301 с.
- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5
