Монік Віттіг

французька письменниця

Монік Віттіґ (фр. vitig; 13 липня 1935 — 3 січня 2003) — французька письменниця, філософиня і теоретикиня фемінізму.

Монік Віттіґ
Monique Wittig (ph. Colette Geoffrey).jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

ЦитатиРедагувати

  •  

крики регіт рухи
жінки проголошують тріумфально
що будь-яка дія є поразкою[1].

  •  

Десь живе сирена. Її зелене тіло вкрите лускою, але не обличчя, обличчя – ні. На її руках рожева шкірка. Часом вона співає. Жінки кажуть, що її пісня – одне протяжне О. Тому вона так подобається жінкам, як все що нагадує О, нуль чи коло, вагінальне кільце[2].

  •  

(Нащо тобі кінь у пеклі, Віттіґ? Це ж не вестерн! Часом у твоєму розмиванні жанрів проступає щось варварське![3])

  •  

Переказати власне тіло і тіло іншої – це переказати слова, з яких складається книжка. Це бажання насильницьке: воно мусить породити істинне тіло словами[3]. — З передмови до «Лесбійського тіла»

  •  

Категорія статі є політичною категорією, яка ґрунтує суспільство як гетеросексуальне.

 

The category of sex is the political category that founds society as heterosexual. [4]

  •  

Бо статі немає. Є лише стать, що є пригніченою, і стать, що пригнічує. Саме пригнічення породжує стать, а не навпаки.

 

For there is no sex. There is but sex that is oppressed and sex that oppresses. It is oppression that creates sex and not the contrary.[4]

  •  

Чесно кажучи, [визначення жінки] є проблемою, якої у лесбійок немає через зміну точки зору. «Жінка» має значення лише в гетеросексуальних системах мислення та гетеросексуальних, економічних системах. Лесбійки не жінки.

 

Frankly, [the definition of woman] is a problem that the lesbians do not have because of a change of perspective. 'Woman' has meaning only in heterosexual systems of thought and heterosexual, economic systems. Lesbians are not women.[4]

  •  

Матеріалістичний феміністичний підхід до пригнічення жінок руйнує ідею про те, що жінки є «природною групою»... Те, що робить аналіз на рівні ідей, практика робить актуалізованим на рівні фактів: самим своїм існуванням лесбійське суспільство руйнує штучний (соціальний) факт, що конституює жінок як «природну групу». Лесбійське суспільство прагматично виявляє, що відділення від чоловіків, об'єктом якого були жінки, має політичний характер...

 

A materialist feminist approach to women's oppression destroys the idea that women are a 'natural group' ... What the analysis accomplishes on the level of ideas, practice makes actual at the level of facts: by its very existence, lesbian society destroys the artificial (social) fact constituting women as a 'natural group.' A lesbian society pragmatically reveals that the division from men of which women have been the object is a political one...[4]

  •  

Цілком можливо, що літературний твір діятиме як військова машина у свою епоху.

 

It is quite possible for a work of literature to operate as a war machine upon its epoch.[4]

  •  

Пам'ятай. Або, якщо цього не вдається, винайди.

 

Remember. Or, failing that, invent.[4]

Про Монік ВіттіґРедагувати

  •  

Монік Віттіґ – феномен для жіночої літератури нетиповий. Вона культова письменниця: не авторка культового роману й не відома письменниця, а саме так: культова письменниця. Бовуар, Саррот, Дюрас і Віттіґ – четверо французьких літераторок, які припустили, що мова не надається до опису жіночого досвіду, виламали тій мові руки в суглобах і склали в місцях переламів по-новому[1]. — З есею «Монік Віттіґ»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Отримала визнання вже після дебютного роману «Опопонакс» у 1964 році (премії, розголос, висока оцінка колег, Дюрас і Саррот зокрема). Її есе «Пряме мислення» (гра слів: straight – це і «пряме», й «гетеро сексуальне») зразу стало визначним твором радикального фемінізму й від появи на початку 1990-х своїх позицій не здало[1]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

У книжці «Примітки до словника коханок» (у співавторстві із Занде Цайг) Віттіґ взорується на Сапфо – щоправда, останньої миті поступається: сторінки присвячені Лесбійці, порожні. Амбіції Віттіґ були реалізовані й винагороджені, і то заслужено[1]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Крик, регіт, рухи – це три концепції, які визначають для Віттіґ жінку, яка говорить, яка пише, власне, жінку, яка не існує[1]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Крики – людина, яка кричить, тобі довіряється, хоч і не усвідомлює того. Не можеш відповісти на крик тим самим – сиди мовчи і вдавай, що не чуєш. Крик скорочує дистанцію між тим, хто волає, і тим, до кого крик адресований. Буквально і символічно зближує – ми маємо стояти на відстані голосу[1]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Крик означає момент вибору: або-або. Ні, не зовсім так, навіть не момент вибору: або мовчати – або кричати. Це момент, коли усвідомлюєш, що крім цих двох гранично протилежних станів, у тебе вибору начебто більше й немає. Віттіґ зловживає розділовими, нагромаджує круглі й квадратні дужки, слеші – вона обожнює паузи. В паузах вона кричить[1]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Регіт – різке скорочення діафрагми плюс вокалізація на тому рівні звуку, де не розпізнати повідомлення. У реготу нема статі. Тому регіт жінки – це страшно. Одна з концепцій жіночого письма так і зветься – «регіт Медузи»: він смертельний. Регіт у способі писати й мислити жінку – це підняти звук так високо, щоб із тембру голосу не було ясно, якої статі людина цей звук створює[1]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Віттіґ обожнювала одну письменницю, Джуну Барнс, і навіть перекладала її. Та в своїх творах усіх героїв означала жіночим родом, зробивши його, а не чоловічий чи середній, універсальним показником у мові. Те саме зробила Віттіґ у своїх «Герильєрках». Вона пише світ, який заселили жінки-воїни, створивши повну автономію від чоловіків. Вони звуться жінками й використовують жіночий рід, хоча це тепер нові універсальні «вони» (ils), для яких стать не є маркером мови чи буття[3]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Рухи – м’язове напруження тіла, перформанс: тіло говорить, коли все інше мовчить, рух стає ерзац-словом (і навпаки). Рухи – це тіло як воно є, розкраяне на серію повторюваних жестів. […] В описах тіла нема конкретної жінки, вона є в описаних рухах. М’язове напруження видиме оком іншої, тієї, чиє тіло ти пишеш просто зараз. Складно і чесно[3]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

В одному з її творів жінки прогулюються, тримаючи в руках книжки-фемінарії. «Це книжки, – пояснюють вони, хоча їх про це ніхто не питає, – де записані заповіді жінок». Інколи жінки шепочуть прочитане одна одній на вухо, голосно регочуть і втікають одна від одної. Якщо погортати цю книжку, можна побачити безліч порожніх сторінок, поодинокі літери, великі літери, одна («Я») чи дві («НІ»). І знову – чисті сторінки[3]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

В одній з картин пекла авторка малює сценку: площа, вщерть наповнена душами, вони штовхають одна одну, виборюють одна в одної бодай дещицю простору; мучитель звертається до котроїсь із них «Чому ти сама? Чому зовсім одна?». І душа ціпеніє у муках[3]З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Лесбійки – не жінки. Це найвідоміша й найскандальніша теза Віттіґ. Так вона завершила своє «Пряме мислення», і це головна ідея її прози. Жінка для Віттіґ – категорія, яка існує тільки поруч із категорією «чоловік», визначається через цю категорію й завдяки цій опозиції. Перерви зв’язок – і жінка перестане існувати. Стать не є природною, природним не є й гендер, це продукти маніпуляції, в основі якої гетеросексуальність. Сама гетеросексуальність репресивна. «Матріархат не менш гетеросексуальний, ніж патріархат:просто поміняли стать гнобителя»[3]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Людина вільна протягом життя позбавляється щонайменше двох «природних» (сарказм!) рабів: бажання бути жінкою і бажання бути чоловіком. Лесбійка – не чоловік. Лесбійка – не жінка. «Це припустима реальність. Наша уявність узаконює нас»[2]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

Віттіґ написала кіносценарій, його екранізувала її партнерка. Кіно називається «Дівчина». […] Вона не має імені, її звуть «та дівчина». Одного дня саме «та дівчина» зауважить, що за ними веде спостереження «той чоловік» із будинку навпроти. В ситуації, коли ти уявлена не-жінка чи майже-звільнена-піхва, за тобою завжди хтось пильно спостерігатиме. Без нав’язливого провідника годі подорожувати навіть у власне пекло… зупиніть уже тих вергіліїв[2]. — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра
  •  

У кожній біографічній довідці про Монік Віттіґ буде згадка: письменниця похована поблизу могили Оскара Вайльда. Призначили буцімто на симетричну Вайльдовій посаду «головної лесби літератури». («Збери мечі, жінко, їх треба повернути».[2]) — З есею «Монік Віттіґ»

  — Ганна Улюра

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати