Найдовша подорож

Найдовша подорож — книжка-есей української письменниці Оксани Забужко 2022 року.

Відзначена в Україні як «Книжка року-2022» в жанрі нонфікшн.

Цитати

Він же ж вісім років товкмачить вам, що українці й росіяни — це «один народ», влітку цілу безумну статтю про це видрукував, як Сталін про мовознавство, невже ж незрозуміло, що це заявка на анексію країни, чи ви справді повірили, що він зупиниться в Криму?.. «Один народ» — це значить, що з двох народів має лишитись один, російський, а якщо той другий не погоджується щезати, значить, треба його змусити це зробити, війною, що ж тут, на Бога, незрозумілого?! Нас прийшли вбивати, нас вбивають онлайн, у прямій трансляції, цілий народ, а ви дивитесь і, знай, дивуєтесь — ой, і чого ж то, цікаво, хоче вбивця? І далі не можете здогадатись, просите підказки, дзвінок другові, як у телевікторині, так?!

Фукуяма мав рацію, це справді виявився «кінець історії»: людство «вийшло» з неї цілком добровільно, відмовившись її помічати, як маленька дитина, котра затуляє очі долоньками й каже, що «Бабая нема». І, хоч історія й далі продовжує вирувати довкруги вулканічною лавою, трансформуючи нам життя на рівні як цілих суспільств, так і наших особистих мікросоціальних бульбашок, ми дедалі менше й гірше розуміємо логіку її процесів: у нас нема для них слів. А те, для чого нема слів, для людської свідомости не існує.

Що лишається письменникові, коли війна висмикує його з робочого кабінету, без комп’ютера й хард-диска, і виносить у повітря, в чужу країну, в наскрізне «ніде» між небом і землею, ставлячи на паузу?.. Пам’ять. Мова. Запас нерозказаних історій. Не так і мало, насправді.

В усіх кремлівських спецопераціях цього століття, спрямованих на ліквідацію України, ми вигравали тому, що ця найвища сила — спільнота, об’єднана діяльною любов’ю, — в репертуарі нововідреставрованої імперії спецслужб просто не значилась, там не вірили в її існування. (Це куди серйозніше, ніж невіра Путіна в існування України, і саме тому ми в Україні й звемо цю війну «війною світів»!)

Час це нарешті визнати, прийняти і вписати в підручники: всі, всі роки, від «перезавантаження» 1991-го, Москва невхильно й послідовно працювала на реставрацію імперії та продовження її курсу на світове панування.

Бучно оголошена на рубежі століть «здобутком демократії» реформа медій — їхнє роздержавлення й перехід у приватну власність — за кілька років призвела до того, що в Україні фактично зникли преса й ТБ, з яких дізнавалась би про себе і світ одночасно ціла країна (кілька телеканалів із покриттям понад 30 %, що, за чутками, належали чотирьом найбільшим олігархам, набирали російських редакторів та ведучих, і взагалі росіяни від початку 2000-х — відколи в Росії Єльцина змінив Путін — посунули з Москви до Києва на працю цілими караванами: знов, як і за СРСР, наші ЗМІ переходили на російську, і дедалі частіше лунала теза про «спільний культурний простір» — заповнюваний російськими серіалами во славу ментів і чекістів та вульгарним «ентертейнментом» від московських продюсерів).

22 січня ми щороку відзначаємо День Соборности — на згадку про урочисте, з військовим парадом на Софійському майдані Києва, свято возз’єднання колишніх розділених земель у єдину Українську Народну Республіку 22 січня 1919 р. І хоча УНР не вдалося втримати ні воєнних, ні дипломатичних фронтів (на Паризькій мирній конференції 1919 р. дорослі дяді були нас необачно викреслили з числа гегелівських «історичних народів», чим сильно підпсували світову історію на сто років наперед...), проте свій культ соборности через ціле те століття ми таки пронесли, і 1990 року вийшли в цей день стояти вздовж доріг між Києвом і Львовом живим ланцюгом на 600 кілометрів.

13 квітня старший лейтенант Вадим Сухаревський під власну відповідальність порушив заборону переляканого київського командування відкривати вогонь, сам сів за кермо БТР-а і вступив у бій із загоном спецназу ФСБ РФ, що обстрілював на дорозі до Слов’янська легкове авто української безпеки (і росіяни, до речі, відступили!), — за кілька годин після цього тимчасовий уряд у Києві оголосив про «антитерористичну операцію», тож саме цю дату й можна, технічно кажучи, вважати початком нинішньої російсько-української війни — точніше, її переходу в гарячу фазу!

І от, роками спостерігаючи, як західні еліти грали й танцювали на чортячому балу чекістської Росії (пам’ятаю, як жахнувся був перший німецький інтерв’юер, якому я сказала, що офіцер КҐБ на чолі Росії — це так, ніби офіцер ґестапо на чолі Німеччини: що, вражено перепитав, так і писати? — але так і не написав, я потім перевірила в друкові...), — я не можу позбутися відчуття, що, крім усіх чинників історичної короткозорости, знайомих нам із попередніх воєн, не впізнати в російському режимі обличчя нового нацизму («рашизму», як його звуть в Україні) і проґавити народження війни цим елітам допомогла ще й дуже специфічна, поколіннями послідовно відтворювана в західній системі освіти російська полуда.

Здавалось би, це так наочно, аж боляче: за тридцять років українці довели, потвердили ділом (якби хто сумнівався!), що свобода всемеро ефективніша від рабства, — і тепер, коли безвідповідальне (рабське, найманське, «відчужене» словом, «не хазяйське», як мовиться по-українськи з незмінною ноткою осуду) природокористування вперло нас носом у кліматичні зміни, котрі загрожують виживанню цілого людства, це саме загрожене людство вісім (вісім, холера!) років вухом не веде поцікавитись — а чого ж це українці так вперто не хочуть пускати Росію назад у свої степи, може ж, вони знають щось таке, чого нам не казав на студіях наш викладач російської?..

Всі Путінові виступи на українську тему є, властиво, взірцевими «текстами заздрости», тільки що він у цьому аж ніяк не оригінальний, — серед його «дискурсивних попередників» були люди, на відміну від нього, й цілком собі талановиті, як Міхаїл Булґаков, і навіть Нобелівські лавреати, як Йосиф Бродський: в сумі вся російська культурна традиція («вітрина») трьох останніх століть старанне, з покоління в покоління працювала на привласнення собі України — її історії, її культури і навіть її народу.

Це важливо розуміти: що, від 1847 р. починаючи й 1991-м закінчуючи (коли «проєкт кирило-мефодіївців» таки остаточно переміг, хай і не зовсім у тому вигляді, як їм бачилось), Україна жила й розвивалася в режимі постійного резистансу. Постійної, без перебільшення, боротьби — як не більшости суспільства (під час спрямованих проти нас війн і «спецоперацій» сусідніх держав), то ширших чи вужчих суспільних груп, які добровільно брали на себе функцію національного представництва, — за право цієї спільноти жити й бути українцями.

Те, що ми існуємо, попри півторастолітні системні намагання «імперії зла зробити нас із собою «одним народом» (у м’якіші СРСР-івській версії — «одним радянським нардом»),— це не подарунок долі й не чиясь можновладча ласка: це результат нашої перемоги нас нашими вбивцями.

Навіть тепер, коли нам вже буквально під ногами починають танути льодовики, ніхто не має відваги сказати вголос, що дальше існування архаїчної ресурсної імперії завбільшки з одну дев’яту земної тверді становить пряму загрозу дальшому існуванню людства, навіть якби ця імперія не мала ядерної зброї, і взагалі була демілітаризована ще в 2008 р. (відразу ж після того, як цинічно порушила міжнародне право, вдершись на територію незалежної Грузії).

І якщо вас справді турбує майбутнє — згадайте слова Сидячого Бика, леґендарного ватажка індіян, убитого в сутичці з федеральними військами США 1890 р.: «Коли ви зрубаєте останнє дерево, висушите останню річку і вб’єте останнього птаха — тільки тоді ви збагнете, що гроші не можна їсти».

Якщо взагалі шукати якийсь конструктивний підсумок у десяти місяцях геноцидної війни <...>: мусимо всі разом, об'єднаним відпірним зусиллям усього, що є в людстві людського, довести собі, що неросійські життя важливі.. — Говорячи по-людськи: редакційна колонка в New York Times, опубліковано 20.02.2023 у скороченому вигляді.

Див. також

• Мова і влада (Забужко)
• Новий закон Архімеда
• Польові дослідження з українського сексу
• Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
• Музей покинутих секретів

Джерела

• Оксана Забужко. Найдовша подорож. — Київ: Комора, 2022. — 168 с. — ISBN 978-617-7286-88-1
• Оксана Забужко. Найдовша подорож: Есей. — Київ: Комора, 2024. — 208 с. — ISBN 978-617-7286-88-1