Пушкарчук Алла Вікторівна

А́лла Ві́кторівна Пушкарчу́к (18 листопада 1994, Сокіл, Рожищенський район, Волинська область, Україна — 25 квітня 2024, Удачне Покровський район, Донецька область, Україна) — українська журналістка, редакторка, театрознавиця, учасниця російсько-української війни.

Алла Пушкарчук

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Буває, що боєць відмовляється працювати під керівництвом «тьолки», хоча командир впевнено залишає мене за головну. Часом мою найдрібнішу помилку зустрічають зловтіхою немислимих масштабів, мовляв, ось ще один доказ, що «бабам тут не місце». Але головне, що більше не трапляється оцих «Їй ще народжувати, тому на виїзд її не беремо», бо на початку було й таке.

Війна, а особливо – її нинішня фаза, безумовно змінила моє визначення себе. Я почала серйозніше ставитись до своїх переживань та потреб, стала більш вагомою у власних очах.

Вперше, прямуючи до Харкова, я читала у потязі спогади Володимира Куліша про будинок «Слово». Наші харківські побачення з коханим були немислимі без прогулянок до вулиці Культури, 9, без блукань поверхами, де колись з такою пристрастю вирувало творче життя. Пам‘ятаю, як вперше стояла перед дверима Курбасової квартири – серце і тьохкало, і йокало, і завмирало. Тому попри те, що стосунки з Харковом у мене складні, він залишається в моєму житті важливим, непересічним містом. Я горда тим, що він вистояв.

На моїй полиці поетична збірка американських бітників «День Смерті пані День» у перекладі Юрія Андруховича стоїть поруч із книжкою хрещеної мами панк-року Патті Сміт «Просто діти», у якій усі ці бітники – прекрасні та живі, а в закладках телефону – зворушлива розмова Андруховича з Патті, записана у межах 27 BookForum, розмова у тому числі про Аллена Ґінзберґа та Ґрегорі Корсо… В майбутньому я мрію заснувати книгарню, яка була б подібною до моєї бібліотеки – з усіма цими видимими зв’язками та переплетіннями. Живу цією думкою, щораз конкретніше уявляючи її реалізацію. Є ще трохи часу обміркувати все належним чином, поки триває війна.

Поезія витіснила з мого життя усю іншу літературу тільки на декілька місяців. Знаю, що подібне сталося з багатьма читачами та читачками, бо вірш – це потужна та швидка рефлексія, те, чого потребує мозок на початку повномасштабної війни. Але згодом здатність сприймати та насолоджуватися прозою повернулася. Якщо все ж говорити про поезію, то найбільше я зачитувалася Плужником – не знаю нічого сильнішого за його слово. Також мені близькі Василь Стус, Микола Холодний, Наталка Білоцерківець, Катерина Калитко та Пауль Целан. А от на стіні нашого підвалу написала вірш, який іде за мною всі ці роки – «І ця любов із домішком біди…» Жадана.

Постійні зміни місця перебування даються вкрай важко. Це ніби постійно зривати кірку з рани. Я сильно прив‘язуюся до закутків, у яких можна побути наодинці з книжкою, до краєвидів, умовного комфорту, загалом до організації простору. Кожен наступний переїзд для мене – це невідомість. Але найгірше розлучатися з тваринами.

Протягом чотирьох років в добровольчому русі я боролася за право працювати на передовій. Це вдавалося складно, часто – зі сльозами та зневірою. Мені безліч разів доводилося слухати, що, мовляв, фотографія та тексти не варті цих ризиків, що там на мене чигають страшні небезпеки, що я – лише зайвий тягар для військових. Це було дуже складно для моєї тоді ще не сформованої особистості, тому загалом нічого особливо видатного в добровольчому батальйоні не вдалося зробити. Вийшло кілька текстів та фото. Водночас цей період був справжньою школою життя: тоді я зрозуміла, якими різними можуть бути слова та вчинки людей, початково об’єднаних спільною метою.

Тоді ж у вільний час я вчилася стріляти зі снайперської гвинтівки і мала непогані результати. Тому, коли все вирішила покинути добровольчий рух, то йшла звідти, керуючись рядками Жадана: «Ще не скінчилось те, що почалося, ще може статись все, про що просив» і з розумінням, що рано чи пізно повернуся на війну, але вже як повноцінна бойова одиниця.

Українська армія є відзеркаленням українського суспільства, відповідно, змін потребує й саме суспільство. На мою думку, жінкам не буде комфортно в армії доти, доки найгіршою з образ для чоловіка-військового буде «поводишся, як дєвачька». Як із цим боротися? Змалечку демонструвати і хлопчикам, і дівчаткам, що служба у війську – це гідна праця для обох статей… Загалом нам треба позбутися патріархальної оптики, на це підуть роки копіткої праці.

У мене є велика домашня бібліотека і я страшенно люблю її роздивлятися. Це мій приватний космос, мій сховок. Книжки у ній розміщені не за алфавітним порядком, а за моєю, персонально вигаданою системою. Вона мені нагадує «таємниче життя дерев», в якому тексти взаємодіють між собою на різних рівнях і зрештою виходять за свої межі, опредметнюються. Тому на цих полицях також можна побачити платівку Шумана, сопілку, старенький полароїд, пісочний годинник, ноти, пляшку джину, скриньку з прикрасами… Для мене усе це – також література.

У нашому колективі мінометників я працюю з артилерійською бусоллю, планшетом зі спеціальним програмним забезпеченням, таблицями стрільби, ручкою та записником. Це насамперед розумова праця, яка вимагає уважного та відповідального ставлення. Інакше зусилля всього колективу будуть марними. Попри те, що я добре даю собі раду зі своїми обов‘язками, час від часу деякі колеги дорікають мені недостатньою фізичною силою. Зазвичай це стається тоді, коли я наважуюся говорити про гендерну дискримінацію, або, не дай боже, вголос вимовляю слово «сексизм».

Ще на початку служби у мене були плани писати репортажі про життя підрозділу, про людей, яких ми зустрічаємо на своєму шляху… Але все це вимагає потужної емпатії та здатності до рефлексії, зараз у мене не вистачає на це, на жаль, емоційного ресурсу.

Якщо уявити, що служба у війську на передовій лінії фронту – це Антарктида, то чоловіки потрапляють сюди літаком, а жінки досі вимушені самотужки, кожна на своєму саморобному човні, долати протоку Дрейка з усіма її штормами невиправданого скептицизму, айсбергами упереджень та підводними течіями знецінення. Я – не виняток у цій історії, але моє серце назавжди переповнене вдячністю до тих людей, які своєю підтримкою та довірою не дають мені опустити руки й зійти з дистанції.

Якось задовго до повномасштабного вторгнення ми з коханим розмовляли про ймовірне загострення на фронті і домовилися, що в разі чого підемо до війська разом. Тому 24 лютого ми не витрачали час на роздуми – в нас уже було готове рішення.

Я не веду щоденник у повноцінному розумінні цього слова, однак іноді щось занотовую. Уривки з розповідей місцевих про життя під окупацією, свої враження про пережите, якісь фрагменти, миттєвості… Для мене важливо насамперед знаходити влучні слова, щоб пояснювати собі свої ж реакції на певні події, або ж відсутність реакцій. Тобто, це радше документування мого внутрішнього стану. Усе, що відбувається зовні, я налаштована забути.