Калитко Катерина Олександрівна
Катери́на Олекса́ндрівна Калитко́ (нар. 8 березня 1982, Вінниця) — українська поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів. Членкиня НСПУ (2000) та Українського ПЕН.
| Катерина Калитко | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Боснія і Герцеговина здається мені абсолютно феноменальним прикладом людяності. Незважаючи на те, що пережили там люди, після всіх цих жахливих досвідів, вони лишилися людьми. Вони переступають часом через страшний біль всередині себе і намагаються відбудовувати діалог і власне суспільство. І саме цей підхід нам дуже потрібен зараз[1]. |
Досвід війни – це обдерта шкіра, коли ти розумієш, що боляче навіть до повітря торкатися. Але іншого повітря в тебе нема[1]. |
Колись ми були дітьми, які мусили боротися за свої переконання, здобувати право на голос. І ось ми виросли. Тепер дорослі – це ми, і рішення приймаємо ми. І ми можемо змінювати це місто[1]. |
Мені, звичайно, як поетці письмо здається найкращим способом долати мовчання, адже поезія – територія величезної свободи, ця форма висловлювання практично всесильна. Однак поза поезією найпершим інструментом для кожної людини має бути чесність. І перед собою, і на тому полі, де вона здатна вплинути на порядок денний[2]. |
Мистецтво — це також про присутність, про мову самоопису. І насправді тому воно страшенно потрібне, але очевидно, війна модифікуватиме форми, у яких воно існує. Тобто якщо ми говоримо про мистецтво під час війни, то люди радше зорганізують якийсь концерт або мобільний літературний фестиваль, аніж заснують картинну галерею або якийсь музей. Бо це інший рівень безпеки, загрози і продовження життя артефактів[3]. — Про мистецтво під час війни |
Мистецтво, як мені здається, дуже важливе з тієї точки зору, що ти відчуваєш несамотність, можеш побачити, що хтось разом із тобою проживає, відрефлексовує цей час, що є щось спільне, що твориться просто зараз і залишиться надалі, бо ми зробимо зусилля, щоб це лишилося[3]. — Про мистецтво під час війни |
Ми як суспільство зараз схожі на паровозик, що спершу стрімко виїхав нагору, а тоді почав скочуватися донизу. Навіть те, що я чую в публічному дискурсі, те, як ми проголосували навесні – це якийсь дитячий садок. Я, звісно, заохочую експерименти, але не в часи війни та протистояння з таким потужним ворогом як Росія. Як влучно сказала Оксана Забужко на цьогорічному фестивалі «Острів Європа»: «за пів покоління до перемоги піддатися на ніщо»[1]. |
На війні людям важливо бути тут-і-зараз і планувати максимально короткими проміжками, ніхто не думає на довгі перспективи. Мистецтво — це про тривання і про зберігання, війна зазвичай першим забирає те, що зберігається, усталене, локалізоване в певному місці. Ми вже бачили це з музеями й бібліотеками. |
Насправді в Боснії трошки інший дискурс, але працює той самий принцип: їм також завжди казали, що вони – не окрема нація, а потурчені серби, що немає ніякої боснійської мови, це лише діалект сербської – хоча є засвідчений літературний стандарт[1]. |
Немарність людського досвіду — це відчуття свідка життя, відчуття спільного досвідчення великого часу. І це надзвичайно цінно, можливо, це одне з найцінніших відчуттів, які люди можуть прожити. Мистецтво в цьому сенсі унікальне, незамінне, і дуже несправедливо говорити, що культура в часи війни неважлива. Але абсолютно справедливо буде сказати, що мистецтво має переглянути свої підходи до рефлексії, до форм, у яких воно існує[3]. — Про мистецтво під час війни |
«Орден мовчальниць» у мене також центрується навколо не/довіри. І недовіра тут – як потенційна можливість довіри[2]. |
Орден мовчальниць – це не надто добровільна спільнота, куди жінок відправляють або сформованими особистостями — за непокору, або з дитинства — щоб проявам цієї непокори запобігти. Відповідно, з цієї організації важливіше вийти, бо вступити в неї можна, навіть не дізнавшись про це. А ще завжди ж знайдуться охочі тебе туди запроторити[2]. |
Поезія зараз для мене — важливий суспільний нерв, який нас усіх прошиває, тому що зараз пишеться дуже різна поезія: є шедевральні вірші і є відверта графоманія. Це все документи часу, але поезія завжди реагує найшвидше і, якщо пощастить, взірці великої і страшної поезії, яка пережила війну, уже лишилися[3]. — Про поезію у воєнні часи |
Початок повномасштабної війни зняв для мене багато полемічних питань, бо дещо стало просто неважливим і суперечки втратили сенс, а дещо автоматично отримало відповіді. Тому ці тексти, залишаючись моїм приватним артефактом, втратили, скажімо, іскру, ту енергетику, яка мала би бути. Я забрала і те, що максимально приватне, наприклад, метафоричні розмови з людиною, бо характер цих розмов змінився[3]. — Про тексти, які не увійшли до остаточної редакції «Людей з дієсловами» |
Теза Адорно про те, що після Аушвіца поезія неможлива, себе не виправдала. Можлива. Так, це інша література: змінилася мова, змінилася мікрохірургія роботи з текстом. Але людство існує, і література можлива. І завдання письменників у цьому контексті – зробити все, аби люди продовжували осмислено існувати далі[1]. |
Те, що в нас є держава, – величезне благо. І найкраще, що ми можемо зробити з нею і самими собою, – це уявити її як 300-річний проєкт у майбутньому. Мінімум. І почати працювати саме на цей 300-річний проєкт, а не на коротку перспективу до чергової революції[2]. |
Україна справді повинна здійснювати культурну децентралізацію. Я дуже люблю Київ за атмосферу постійного драйву, але те, що відбувається на місцях, часом навіть важливіше, адже столиця дещо розбалувана розмаїттям подій. А на місцях дуже вдячно сприймаються будь-які культурні ініціативи. І навіть якщо виходить не все, це все одно шар торфу, з якого проросте щось нове[1]. |
Українці дуже травмовані – і кожен індивідуально, і спільнота в цілому. Між нас – колосальний брак довіри, колосальний брак спільної мови. Ми попросту не вміємо спокійно говорити одне з одним, рано чи пізно впадаємо чи то в істерику, чи то в мовчання, чи то в надмірну ейфорію. Однак важливо пам'ятати: там, де мовчать, спільна мова точно не випрацьовується[2]. |
У моїй поетичній біографії, звичайно, є тексти, які я переробляла. Але їх мало і це переважно тексти, які я переписувала наново: розбирала на деталі й підходила до них зовсім по-іншому. |
Уявлення про те, що все, зроблене нами нині, триватиме далі, що ідеї стануть осяжною реальністю, в якій, можливо, житимуть наші діти й онуки, здається мені дуже амбітним і відповідальним завданням[2]. |
У мене є теза, що біографія завжди тісно пов’язана з географією. Ландшафт, в якому ти виростаєш, формує тебе значною мірою. І вся ця приреченість, всі трагедії, як і все щастя і вся піднесеність, все це «зашите» в твою географію. Тому кордони, які намагається відновити умовний ліричний герой збірки, такою ж мірою географічні, як і внутрішні[1]. — про поетичну збірку «Ніхто нас тут не знає і ми нікого» |
Я завжди намагаюся бути чесною в поезії, мені здається, це зараз значно цінніше і важливіше, ніж якась там версифікація, експерименти. А чесність — не завжди легкий експеримент над собою. Вірш — це подих, це дух божий, який віє де хоче, і у верлібрі може бути більше цього подиху, ніж у технічно досконалому сонеті[3]. — Про поезію у воєнні часи |
Якщо я не писатиму, то, зрештою, рано чи пізно — скоріше рано — втрачу себе як бойову одиницю. Голос почав відновлюватись сам від себе, я нічого не робила для того — не сідала писати, не переписувала мільйон чернеток, не шукала вдалих висловів — ні, він просто повернувся, і для мене це був дуже знаковий момент у цій війні. Не йдеться про те, щоб щось комусь розповісти, донести. Важлива ця присутність у багатоголоссі, у цьому хорі, у своєму часі[3]. — Про реакцію на Російське вторгнення в Україну (2022) |
Я не датую тексти, але дуже чітко знаю, коли вони написані, бо там вкладений нерв — і я можу навіть до деталей відтворити інтер’єр, у якому написала вірш. Це для мене важливо[3]. |
З віршів
ред.
— «Всі наші міста під прапорами хвороби»
|
Можна стати навколішки, поцілувати. Погладити. |
Пристасть сиплеться в пригорщі тонким і ніжним помолом – |
Про Катерину Калитко
ред.Горло – зболіле, здавлене, перерізане, стиснуте руками в пориві пристрасті, страху, злості, відчаю. Горло, в якому деруть слова й пелюстки. Від першої поетичної книжки до першої великої прози стиль і образна система Катерини Калитко міняються, але це горло буде чи не в кожному її творі. Вісім поетичних книжок, дві прозові, безліч премій і літературних відзнак, десятки перекладів, устабільнене шановане місце в сучасній українській літературі. І в найчесніших моментах її творів те горло буде саме таким красивим і жахливим – навстіж роздертим[5]. — З есею «Катерина Калитко»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Ці двоє, які сплять, обійнявшись в одном ліжку, мають за собою те, що дозволяє їм безборонно змішувати чужість та інакшість. Вони мають досвід війни, буквального й дуже наочного порушення кордонів – державних, приватних, буттєвих. Сирота покидає острів, щоби жити на материку серед людей. Вона тікає не від зради. Вона тікає від досвідів, які їй – богині – недоступні, бо деяку роботу адамам таки треба робити самотужки[5]. — З есею «Катерина Калитко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Коли вийшла книжка Калитко «Катівня. Виноградник. Дім», вона шокувала якоюсь нестерпною вчасністю. Тривало літо 2014 року. Ми вчилися жити на війні і з війною, а цю книжку написала людина, яка вже вміла так жити. Можна припустити (й навряд помилитися), що Калитко, яка багато перекладала боснійську прозу й має міцні зв’язки з балканською літературою, «встигла навчитися» війни звідтам, опанувати досвід, який для нас у 2014-му був новим, приростила собі чужі історії[7]. — З есею «Катерина Калитко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
«Катівня» досліджує різновиди болю. Біль – стан, у якому неможливо відмежувати об’єкт і суб’єкт, того, хто продукує біль і того, хто його переживає. Якщо, звісно, йдеться про те саме тіло) і про істеричну образність, на якій Калитко знається). І перший вірш у збірці – «як прожити нам тепер» – називає саме той різновид болю, який можна принагідно автономізувати. Фантомний біль: болить щось навіки втрачене, відокремлене від тебе. Болить – як із того її дитинства «хіба комета / не роки не міста а її постійну присутність»[6]. — З есею «Катерина Калитко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Вчасно нерозказані травматичні історії повертаються спочатку фантомним болем, а потім новими ранами. Це невеликий вірш. Але в ньому десяток разів повторене слово «тепер», жодної надії на інший вимір болю – тільки тут, тільки зараз. «Та з пам’яттю марно битися. Гени / бродять як дріжджі». Е ні, ніхто тут груповою терапією не займатиметься. І саме тому ефект від «Катівні» шоковий[6]. — З есею «Катерина Калитко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Тексти Калитко – ретравматизація, прицільна, майстерна і талановита. Що ж зникло – те, що було, чого зараз нема, та тільки таке, відсутнє, воно починає муляти[6]? — З есею «Катерина Калитко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
| — Євгенія Лопата |
Примітки
ред.- ↑ а б в г д е ж и Катерина Калитко: «Я саме після подій Революції гідності зрозуміла, що ніколи не зможу поїхати з України»
- ↑ а б в г д е ж и к Катерина Калитко: «Ми не вміємо вправлятися зі своєю свободою»
- ↑ а б в г д е ж и к Катерина Калитко: «Я ціную вірш за те, що це миттєва нервова реакція на реальність»
- ↑ а б Пандемія очима поетів: 9 віршів від Жадана, Іздрика, Калитко та інших
- ↑ а б в Ніч на Венері, 2020, с. 455
- ↑ а б в г Ніч на Венері, 2020, с. 457
- ↑ Ніч на Венері, 2020, с. 456
- ↑ Євгенія Лопата: «Найперший стереотип, який слід розвінчати, — це те, що наша література обмежена чотирма іменами»
Джерела
ред.- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5
