Рудницька Мілена

українська громадська та політична діячка, журналістка, письменниця, учителька середніх шкіл. Голова центральної управи Союзу Українок

Міле́на Іва́нівна Рудни́цька (1892 — 1976) — українська громадсько-політична діячка, журналістка, феміністка, педагог. Голова центральної управи Союзу Українок, депутатка Сейму Польщі.

Рудницька Мілена
Milena Rudnycka.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

ЦитатиРедагувати

  •  

Великий Голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила — як щодо кількості жертв, так і щодо людських страждань[1]. — Про Голодомор в Україні (1932—1933).

  •  

Довгі тисячоліття жінка була істотою майже виключно половою. Суть свого життя, своє найглибше призначення вона бачила, згідно з волею мущини, в своїм статевім призначенні. Згідно з ним їй визначено сферу діяльности, життєві обов'язки, її виховання та освіту… Як протест проти погляду, який цілому її життю надавав лише релятивне значіння, жінка поставила тезу. що ріжниця між мущиною і жінкою є лише біольогічного характеру, а в духовій царині такої ріжниці нема. Замість заявити: «Я також є людиною», вона сказала «Я є рівна мущині»[2].

  •  

Через довгі тисячоліття храм цивілізації і культури будував виключно чоловік. Згідно своєму мозку і серцю, для своєї вигоди, відповідно до своєї потреби і згідно з своїм смаком сотворив він релігію, мораль, законодавство, науку й мистецтво. Львина частина звичаїв, переконань і пересудів новочасної суспільности — се лиш витвір чоловічого еґоїзму, без уваги на вимогу другого пола. Цілий культурний доробок минулих тисячок літ можна без пересади назвати не людським, а чоловічим. Друга половина людства, замкнена при «домашнім огнищі» і відсунена від публічного життя, не була учасником сієї культурної праці.[3]

  — див. також фемінізм
  •  

Тільки в наші часи жіноцтво приступає до творчої суспільної праці, котру досі сповняло хіба лиш одинцем і спорадично. Наслідки сього факту в їх цілій повноті годі сьогодні оцінити. Нема, однак, сумнівів, що коли до цивілізаційної і культурної праці стане також жінка, то вона, як істота наділена іншим, ніж у чоловіка, мозком і серцем, з іншими вимогами і бажаннями, внесе до культури зовсім нові, свіжі цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна і інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного суспільного ладу і перетворення всієї культури світу.[3]

  •  

Хто зможе коли-небудь обчислити суму розтраченої національної енергії, яка йде в нас на внутрішню боротьбу? Нема другого громадянства на земній кулі, яке марнувало би такі велетенські зусилля на внутрішні міжусобиці, як ми. Тоді як саме ми маємо на це найменше право.[3]

  •  

Коли поглянемо довкола себе, бачимо сотні непорозумінь, сварок, конфліктів, як у дрібних, так і в питаннях нашого національного життя. Жахом наповнює нас факт, що навіть до найважливіших питань деякі групи підходять з погляду власного престижу й інтересу. Помітний повний занепад моралі у внутрішніх громадських відносинах. Укорінилася думка, що принципи прилюдної громадської моралі цілковито різняться від приватної особистої моралі. Найбільш неетичні вчинки, яких ніколи не зробила би чесна людина в приватнім житті, стали допустимі, добули собі право громадянства в житті громадськім. А до того — повне недовір'я одних до одних, бажання перехитрити політичного противника, нетерпимість і злоба, брак взаємного зрозуміння. Каїнова ненависть синів одної Матері, ненависть, яка обезсилює, паралізує їхні сили, не дозволяє звернути ці сили на корисне.[3]

  •  

Не будемо казати, що в усьому (в наших негараздах) винні вони, вороги, москалі, більшовики. Ні — це наша власна вина, що ми залишилися паралітиком на роздоріжжі історії. Наша вина, що не вміємо взяти своєї долі у власні руки. А передусім вина верхівки, інтелігенції, провідників, що не вміли примусити народ до жертв, коли кувалася доля Української Держави.[3]

  •  

Не тільки у тому річ, що ми збились з шляху і шукаємо його наосліп по доріжках і манівцях, які часто біжать у протилежних напрямках. Річ у тому, що це розпорошення національних сил не йде по лінії здорових суспільних течій і не має за основу істотних світоглядних поглядів громадянства. Воно зводиться, переважно, до явищ анархії, до вузьких ґрупових або й особистих амбіцій і інтересів. Внутрішнє розладдя, спричинене партійно-політичною боротьбою, збільшує в останніх часах явище, якого перед війною ми не знали, а саме — релігійна боротьба серед народу.[3]

  •  

Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили… Гідно зносити удари, не схилити чола навіть у нещастю — ось обов’язок дочок великої культурної Нації і ми цей обов’язок виконаємо. — “До моїх товаришок праці”, 1938 [4]

ПриміткиРедагувати

  1. ПАМ'ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933
  2. Дядюк М. С. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині: між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю / Наук. ред.: Л. Сніцарчук. НАН України. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. ‒ Львів: Астролябія, 2011. ‒ С. 119.
  3. а б в г д е Поборниця жіночого рівноправ'я
  4. Мілена Рудницька: «Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили»