Українізація (1920—1930-ті)

Українізація 1920-1930-х — тимчасова політика ВКП(б), що здійснювалась з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Вікіпедія
Вікіпедія

Цитати

ред.
  •  

Ми ідеалізуємо українізацію, бо користуємося джерелами сучасників, щасливих, що міста нарешті переходять на українську. Проте це радше вже згадане видавання бажаного за дійсне. Українська присутність у містах дійсно зростала, але насправді культурна асиміляція ніколи не була зламана[1].

  Сергій Єкельчик
  •  

Національна самосвідомість, що встигла утвердитись в Україні за час українізації, неминуче входила в суперечність з імперською політикою більшовиків, яка не відрізнялася від імперської політики, що існувала до них: завойовувати і знищувати. Україна, для якої блиснула надія незалежності, опинилася в колоніальному становищі. Задекларована більшовицькою владою гарантія культурного розвитку націй пішла в небуття, а незабаром почалися репресії[2]. — Зі статті «Українське кіновиробництво у 20-х роках: конкуренція і антагонізм»

  Лариса Брюховецька
  •  

Українізацію варто розглядати як тимчасові поступки українцям. Сталін відновив чимало царських ідей, тому Путін теж не виростає нізвідки, а з цілком зрозумілої концепції про триєдиний православний народ — ця концепція завжди була жива у Росії і, до речі, завжди жила ще й у народній свідомості, особливо в контексті Києва, який був центром релігійного паломництва з усієї Російської імперії, російськомовним адміністративним центром[1].

  — Сергій Єкельчик
  •  

Ця штучна українізація, яка була у 20-ті роки минулого століття, насправді була трішки комічною. Як і зараз зокрема. Подекуди самі письменники досить іронічно ставилися до цього всього. Скажімо, й у Підмогильного в романі «Місто» це видно. Пам’ятаєте, коли його герой ходить на курси українізації?
Це тоді сприймалося якось весело. Вони просто не могли уявити, чим це закінчиться. Звісно, я теж так вважаю, що та українізація була здійснена для того, щоб виявити хто є хто, виявити всі сили. [...] Тож це було зроблено свідомо, і тому вони виявляли саме міру таланту людини. Щоб потім знищити[3]!

  Тарас Томенко
  •  

Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!..[4]Друга дія, 4.

  — Тьотя Мотя (Мотрона Розторгуєва)
  •  

Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?[5]Друга дія, 8.

  — Тьотя Мотя (Мотрона Розторгуєва)
  •  

Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной.[6]Четверта дія, 2.

  — Тьотя Мотя (Мотрона Розторгуєва)
  •  

А де у вас тут витерти ноги? Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає,— приступу немає.[7]Друга дія, 9.

  — Дядько Тарас (Тарас Мазайло)
  •  

Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово «універсал», а ви «маніфеста» заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га?.. Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована...[8]Третя дія, 2.

  — Дядько Тарас (Тарас Мазайло)
  •  

Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане![9]Третя дія, 3.

  — Дядько Тарас (Тарас Мазайло)
  •  

Мина Мазайло: Нікому не вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному…
Лина Мазайло: Цс-с-с…
Тьотя Мотя: Кому?
Мина Мазайло: Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце.
Микита Губа: Це значить — воно у вас хворе.[10]Третя дія, 7.

  •  

Мина Мазайло: А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Дядько Тарас: Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!
Мокій Мазайло: Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?
Тьотя Мотя: А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
<…>
Дядько Тарас: Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців.[11]Третя дія, 7.

  •  

Тьотя Мотя: Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці бакалають цією мовою?
Мокій Мазайло: Так.
Дядько Тарас (про себе): Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда… Гм!..
Мокій Мазайло: Так. І партійці, і комсомольці.
Тьотя Мотя: Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську.[12]Третя дія, 7.

Примітки

ред.

Джерела

ред.
  • Куліш М. Твори: в 2 т. — Київ: Дніпро, 1990. — Т. 2. — 608 с. — ISBN 5-308-00654-7