Сергій Єкельчик

Сергі́й Єке́льчик (англ. Serhy Yekelchyk; нар. 13 листопада 1966, Київ) — канадський історик родом з України. Фахівець з історії Радянського Союзу і національних відносин. Голова Асоціації україністів Канади.

Сергій Єкельчик

Стаття у Вікіпедії

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

Архів може служити не тільки джерелом дослідження біографій, а й історії, це уявлення відкрилось для України по-справжньому тільки тепер, коли відбулось масове оцифрування архівів, це уможливило й чимало моєї роботи. Я не можу сказати, що архіви відкрили особливі таємниці: так, ми отримуємо багато інформації про агентів, але не в тім річ. А річ у тім, що саме так ми бачимо, як влада намагалася з цих людей виробити щось своє, незалежно від того, чи були вони просто інформаторами, чи керівниками, чи мали власне бачення української культури...

Архів — це не місце практики пам’яті, він може легко розчарувати, бо документи написано в імперському стилі. Я думаю про друге і третє покоління після події. Ці люди витворюють для себе потужний емоційний пласт думання про цю подію через її дослідження: читання, візити до музеїв, перегляд кіно. Тоді це стає особистим досвідом. Тоді як музеєфікована пам’ять — виставкова, роль відвідувача у тому, щоб у певний спосіб пройти простором і отримати знання.

Б

Бандера сьогодні абсолютно переосмислений у дуже цікавий спосіб. Він став символом політичного українця, неприйнятним для Росії. Таким спочатку був Мазепа, потім — Петлюра. По Другій світовій ця роль переходить до Бандери. Саме тому спершу були мазепинці, потім — петлюрівці, а тепер — бандерівці.

Бандера як історичний герой дотичний до чогось дуже важливого в сучасній українській ідентичності. У повоєнному СРСР всі українськомовні українці були «бандерівцями». Для Путіна в дивний спосіб Бандера теж став символом західного шляху України. Історичні герої відповідають на актуальну потребу спільноти, і Путін цю потребу актуалізував.

Були цікаві опитування на Донбасі між 2014 і 2022 роками про ставлення до радянського минулого й сталінщини: людей дійсно різнило те, чи є СРСР локацією, в яку хотілось би повернутися. Сьогодні відповідь у цілій країні чітка — ні. А мова ж іде не про повернення до Союзу, а до Російської імперії.

Д

Для мене дуже важливою є форма, якої набуло пам’ятання героїв Небесної сотні в Україні. Я вбачаю в цьому історичний вододіл. Ці особи представлені портретами з реальними іменами, вони не узагальнені в радянському стилі з постаттю вождя, за яким стоять солдати революції. У цьому різниця між насильницьким колективним радянським пам’ятанням і комеморацією нового типу, в якому важливою є людина. Вона відображає нове суспільство, де права людини важливі, твориться новий вид історичної пам’яті, він український, це справжній прорив.

Є

Є англійська концепція прихованого значення, яка мені не подобається. Вона говорить: є чітко визначені приховані значення, і є офіційні — вони не перетинаються. Мені завжди здавалося навпаки: вони перетинаються, іноді навіть використовують ті ж слова, але мають різний зміст.

І

Історики рухаються хвилями: спершу всі писали про 1920-ті, потім про сталінщину, потім про повоєнний період і 1960-ті. А тепер починаєш думати: 1990-ті, треба нарешті поговорити про них. Ми вже маємо прекрасні фільми й книжки про справді величезну роль України в розпаді Радянського Союзу. Але чому в 1990-ті сталося так, що країни Балтії змогли втримати європейський ідеал і, крім колоніального російськомовного населення з Росії, не отримати частини власного населення з ностальгією за імперією. А в Україні це стало фактором — ефект «смачного пломбіру».

Історичні герої — це частина масової історичної свідомості. З часом у ній розвивається європейський гуманістичний компонент, новими героями стають рятівники, звичайні люди, більша увага жінкам...

К

Канонічні постаті є полем для нашого самовизначення. Це особливо чітко було видно на прикладі ювілею Лесі Українки. Багато людей почали читати листування, відкрили для себе нову канонічну авторку. А ще був суспільний запит на особистість, багато в чому схожу на теперішнє молоде покоління України. Леся Українка дуже сучасна для України. Вона стала важливим символом країни.

М

Мене колись, іще студентом, вразила стаття Івана Дзюби 1988 року «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». З неймовірною прозорливістю Дзюба проговорює, що ми не маємо цілісної національної культури, бо цілі її пласти віддані Росії в російськомовне поле. Українськість розумілася як аспект, майже як професія.

Ми ідеалізуємо українізацію, бо користуємося джерелами сучасників, щасливих, що міста нарешті переходять на українську. Проте це радше вже згадане видавання бажаного за дійсне. Українська присутність у містах дійсно зростала, але насправді культурна асиміляція ніколи не була зламана.

Ми іноді думаємо, що за сталінського часу було створено абсолютно нову імперію, в якій було уявлення про українців і білорусів як найближчих братів росіян, після яких ідуть усі інші. Але ясна річ, що людська свідомість так швидко не змінюється. Чимало людей того періоду чудово пам’ятали царські часи й офіційну позицію про триєдиний російський народ.

Н

На Аскольдовій могилі були залишки поховань різних часів, що представляли різне минуле. Про ці різні часи дорослі говорили різним тоном. Не таємниця, що в радянські часи поруч з офіційною існувала родинна пам’ять.

П

Пригадую час, коли українська ідентичність стала синонімом демократії, тоді люди, які закінчили російські школи, переходили на українську, це сталося і зі мною. Тоді витворювався зв’язок між пригнобленим народом і демократичним майбутнім, та цей зв’язок не спирався на цілісне уявлення про те, що таке національна культура.

Процес декомунізації варто було з самого початку називати деколонізаційним. Путін не був членом політбюро ЦК, врешті, російська преса теж писала незадовго до вторгнення 2022 р., що Росія декомунізує Україну (тобто поверне до ситуації царських часів). Реальний виклик для дорослої нації з критичним ставленням до історії полягає в тому, щоб визнати: це були також і ми. Імперія робилась також і руками українців. Варто ще й замислитися, чому Україні забрало так багато часу вимовити слово «деколонізація».

Р

Розстріляний ренесанс виріс на підґрунті Української революції 1917-20 років, але більшовики ніколи не збиралися дати йому розквітнути. Або лишити українських письменників наодинці з народними масами. Вони завжди переживали, щоб не було «насильницької українізації» робітничого класу в містах. [...] Імперія ніколи не залишала українців у спокої, ГПУ та НКВС постійно «розробляли» національну інтелігенцію.

С

Сталінську і радянську історичну пам’ять в Україні творила також і українська інтелігенція. Ми мусимо це прямо визнати й зрозуміти їхню роль, яка була неймовірно складною. Більшість людей того покоління були «петлюрівського призову», вони служили в армії УНР чи перекидалися між кількома. Петро Панч, здається, писав, що складав присягу в різних арміях, не полишаючи території України, п’ять разів.

Стіна пам’яті як пам’ятник — це до певної міри відсилка до Вашингтонського меморіалу полеглим у війні у В’єтнамі. Абстрактна стіна з іменами каже більше, ніж героїчна постать, це поєднується зі збереженням індивідуальностей людей, кожен з яких зробив свій вибір. У цьому одне зі значень Революції Гідності: громадянське суспільство, яке її здійснило, складалося з людей, індивідуальність і життя кожного й кожної з яких важливе. Таке пам’ятання наводить мене на думку, що з українською політикою пам’яті все буде добре.

У

Українізацію варто розглядати як тимчасові поступки українцям. Сталін відновив чимало царських ідей, тому Путін теж не виростає нізвідки, а з цілком зрозумілої концепції про триєдиний православний народ — ця концепція завжди була жива у Росії і, до речі, завжди жила ще й у народній свідомості, особливо в контексті Києва, який був центром релігійного паломництва з усієї Російської імперії, російськомовним адміністративним центром.

Уявлення про те, що архіви відкриють усі таємниці, спирається на наше розуміння ліберального суб’єкта. Тобто що людина має особисті й колективні інтереси, але в інтереси людини не входить брехати масам. Таким є наш ліберальний суб’єкт часу постмодернізму, який ніяк не накладається на сталінських діячів.

1917

1917 рік. Пробудження, сотні тисяч солдатів російської армії записуються до українського війська. Потім зникають, щоправда, і студентам доводиться гинути на станції Крути. Також українська ідентичність стає важливою в 1920-ті роки. Радянська влада спершу йде на поступки селянству, а після Голодомору шукає українців «за паспортом», щоб служили імперії. [...] Потім шістдесятництво у новому, модерному суспільстві. Тобто соціальні та політичні фактори роблять українськість важливим проєктом. І останній такий спалах — це виникнення «Руху» наприкінці 1980-х.

1936

1936 року було введено концепцію «дружби народів» — заміну імперської ідеологеми культурної та політичної ієрархії. Ця «дружба народів» веде за собою поняття великого російського народу. Опісля в 1937 році святкується сторіччя загибелі Пушкіна, з’являються повсюдні бюсти й пам’ятники, а водночас виникає і новий культ Шевченка як революціонера-демократа і такого собі «молодшого брата» російських письменників. Відбувається імперське привласнення Шевченка і прийняття його в сталінський канон. Саме тоді сталінізм стає класичною імперією, це включає терор, відверто спрямований на національності.