Шарлотта Гіґґінс

Шарло́тта Гі́ґґінс (англ. Charlotte Higgins, нар. 6 вересня 1972) — британська письменниця та журналістка.

Шарлотта Гіґґінс

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Відкриття, що залишило перший і найглибший слід, стало те, що українська культура — це часто історія стирання. Від заслання Тараса Шевченка до вбивства Алли Горської, від ув’язнення Сергія Параджанова до смерті Василя Стуса в ГУЛАГу. І, звичайно, жахливі вбивства 1930-х років. Масштаби цього складно осягнути.

День, коли я вперше приїхала в Київ, можна назвати знаменним і жахливим водночас. Після трьох днів на Львівському BookForum я прибула нічним потягом у місто, де ніколи раніше не була. Несподіваний потужний ракетний удар зруйнував відносний спокій, який панував певний час. Шок від атаки відчувався майже фізично. Це помітила не тільки я, а й усі мешканці міста. У цьому сюрреалістичному контексті я брала інтерв’ю в художників, проте найбільше мене вразила їхня стійкість, здатність творити серед усього цього хаосу.

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну мої знання про українську культуру були більш ніж поверхневими. Працюючи репортеркою, я завжди вважала, що можна розглядати різні ситуації крізь призму культури, використовуючи також традиційні політичні, економічні та соціальні перспективи. Часом було складно: мистецьку та культурну журналістику часто не розглядали як невіддільну частину розуміння історичних процесів, а як доповнення.

Мені дуже хотілося, щоб у Великій Британії глядачі могли побачити фільм Ірини Цілик «Фелікс і я». Чуттєвий фільм, сповнений емпатії, глибокої історії. Мені також сподобався «Памфір», дія якого відбувається в селі на румунському кордоні. Його показували в кінотеатрах Великої Британії, і він був дуже добре сприйнятий. Фільми можуть зробити так багато, щоб залучити іноземну аудиторію до українських світів та українських історій. Але для цього фільми потрібно зняти.

Нові книжки, написані під час повномасштабного вторгнення, знаходять свій шлях до англомовної аудиторії. «Мова війни» Олександра Михеда, до прикладу. Незавершена через смерть авторки книжка Вікторії Амеліної Looking at Women Looking at War вийде у Великій Британії. Спеціально для широкої аудиторії по всьому світу вона написала книжку англійською. Книжка неймовірна, хоч і боляче усвідомлювати, що вона не завершена.

Повномасштабне вторгнення в Україну стало зламом. Того року на міжнародній виставці сучасного мистецтва Венеційська бієнале я познайомилася з українським художником Павлом Маковим, побачила порожній російський павільйон, присутність України натомість була потужною. Неймовірний контраст. Моя розмова з паном Маковим цілковито змінила моє уявлення про ситуацію. Він провів мені експрес-курс з української культури та концепції деколонізації в українському контексті.

Попри репресії та стирання, для мене (і моїх читачів, сподіваюся) існує величезний світ української культури, який я можу відкрити для себе. Хочу заглиблюватися і дізнаватися все більше. А ще я вивчаю українську мову, проте процес цей нешвидкий.

У Київ я приїхала в жовтні 2022 року. Саме тоді почалися обстріли крилатими ракетами. Можна сказати, я пройшла бойове хрещення! Попри те, що я не військова репортерка, той день усе ж примусив мене виконувати цю роль. Відтоді я неодноразово поверталася в Київ, переконана, що розуміти Україну крізь призму її культурного вираження — надважливо. Мені пощастило, що в The Guardian мене підтримали, бо абсолютно незвично, і навіть унікально, що новинна компанія відправляє журналістку-культурологиню висвітлювати війну, проте редактори зрозуміли, що мої майбутні репортажі можуть збагатити чудову роботу моїх колег, які більше зосереджені на висвітленні новин з лінії фронту.

Україна пропонує набагато більше, ніж виклики. Насправді це місце, де розмови тривають, їжа смакує, а творчість продовжує розвиватися, попри негаразди. Я в захваті від усього того, що мені ще належить відкрити для себе.

Я бачила стільки фантастичних виставок сучасного українського мистецтва в Україні, і мені б хотілося, щоб ці роботи потрапили у Велику Британію. Такі художники, як Жанна Кадирова, Андрій Рачинський і Данило Ревковський, Даша Чечушкова, Катя Бучацька, Open Group, Богдан Бунчак… Ці імена — лише верхівка айсберга. Однак, зважаючи на те, що британські куратори не мають можливості відвідати Україну через війну та бюджетні обмеження, цей процес складно запустити як належить.

Я брала інтерв’ю у неймовірних людей: ми їздили в Слов’янськ, щоб поговорити з українським режисером і журналістом Мстиславом Черновим, бували в Ізюмі й спілкувалися з родиною вбитого письменника Володимира Вакуленка. Мушу сказати, що таки трохи закохалася у Харків, де провела час із такими прекрасними людьми, як Тетяна Пилипчук, директорка Літературного музею в Харкові. Я кажу «ми», і це дуже важливо, бо не можу самотужки займатися журналістикою в Україні, а тому, крім редакторів у Лондоні, які мене підтримують, я тісно співпрацюю з блискучим колегою тут, в Україні, перекладачем і продюсером The Guardian Артемом Мажуліним, який є буквально основним стовпом роботи The Guardian у висвітленні теми війни.

Я, звісно, всього лише стороння спостерігачка, і саме українці повинні вирішувати, що робити українському уряду, проте, зважаючи на все це, саме вкладення в культурну інфраструктуру та її просування за кордоном видаються очевидною можливістю. Це відносно недорога річ, яка може сприяти більшій симпатії та глибшому розумінню України.

Я не вважаю себе амбасадоркою. Це кардинально відрізняється від роботи репортера. Власне, я взаємодію з людьми, намагаюся зрозуміти їхній досвід і передати ці знання британській та світовій аудиторії The Guardian.