Шувалова Ірина Леонідівна

Шува́лова Іри́на Леоні́дівна (13 березня 1986, Київ) — українська поетеса, перекладачка.

Ірина Шувалова

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Боюся, стратегія розвитку Української держави наразі виглядає просто-таки, як танець Шиви: один всесвіт руйнується, інший витворюється, а тим часом ні чорта не ясно...

Взагалі, я не дуже люблю надмірну концептуалізацію. У мене через це, наприклад, складні стосунки із сучасним мистецтвом, бо часами воно аж надто перехняблюється в концептуальну площину: аж до того, що концепт є, але мистецтва немає.

Власне, я переконана, що для письменника саме його голос [...] і є трибуною. Все решта – має бути питанням вибору; правом висловлюватись або мовчати. Звісно, є ситуації, де мовчання – просто злочин або рівноцінне співучасті в злочині, і тут уже мовчати не можна.

Дедалі частіше від мене, письменниці, або від N – художниці, або від Х, музиканта, чекають на інсайти в царині політики, економіки, державного розвитку, боротьби з коронавірусом і ще хтозна-чого. У мене, звісно, є своя точка зору на ці питання, але, як на мене, далеко не в усіх із них я компетентна, а висловлюватися некомпетентно сенсу не бачу. Я справді думаю, що часом замість лізти на трибуну, варто помовчати. Хоча треба й пам’ятати, що таке мовчання – не менша відповідальність, ніж промовляння.

Для поета робота з мовою – це екстремальний вид спорту, щось на кшталт серфінгу. Можна скільки завгодно відточувати свою майстерність, але маєш бути готовим не тільки осідлати хвилю сам, але й опинитися під нею. Так само, готуючись підкорити гору, мусиш бути завжди свідомий того, що гора може скинути тебе зі своєї спини.

Є така британська поетка Еліс Освальд (нині володарка почесного титулу Професорки поезії в Оксфорді) – і вона якраз, діставши освіту класичного філолога, потім вивчилася на садівницю й тривалий час працювала за цим фахом. Дуже її розумію. Взагалі, хочеться все життя працювати в саду, а потім врости в той сад і зникнути у ньому без сліду.

Звичайно, історія – це завжди до певної міри створення штучної цілісності бачення – і в цьому сенсі, конструкт, але сучасна історіографія якраз і покликана оприявнювати й ставити під питання ті принципи, за якими подібні конструкти творяться. Варто і нам бути пильнішими й розважливішими, а ще – не давати історії заступати собою людину.

Література, а надто художня література – це унікальна можливість зайти зі своїм – у чуже, й пережити це чуже як правду: нетотожну нашій, але правду теж. І що більше ми переплетені одне з одним у сучасному світі, то важливіше нам розуміти цю множинність правд і те, як вони складаються в одну – багатошарову, багатоаспектну, багатогранну і непросту – правдиву спільність.

Література – це завжди барометр, який реагує на всі коливання соціокультурного середовища – надто такі значні, як ті, що спричинені нинішньою пандемією. Уже є багато текстів – та й не лише текстів, а й проєктів у різних мистецьких сферах, де пандемійна криза знайшла своє відбиття. [...] Але ще цікавішими будуть суспільні зміни, зсуви, які стануться після цієї катастрофи – а от якими саме вони будуть, поки що передбачити неможливо.

Літературній вигадці властива своя правдивість, адже правда полягає не у сліпому відтворюванні фактів. Факти постають перед нами вже переломлені призмою нашого сприйняття: життєвого досвіду, індивідуальних особливостей, культурних нашарувань, тощо. Один і той самий факт може цілком інакше являти себе для двох різних людей.

Маємо усвідомлювати, що в англомовній традиції перекладено стільки всього і зі стількох мов, що для більшої впізнаваності українського матеріалу має ще «нарости» критична маса публікацій, видимості в культурному просторі, премій і такого іншого.

Мені здається, зараз ми особливо гостро відчуваємо, що промовляємо не суто з простору своєї окремої суб’єктності, а від імені певних груп, до яких ми належимо: конкретного соціоекономічного прошарку, ґендеру, регіону, культурного середовища тощо. Промовляємо не тільки до людей всередині гомогенного з нашим простору, а й до тих, хто перебуває поза ним.

Ми в українському культурному просторі переважно говоримо про забування як про біду. Забути – страшно, і це зрозуміло, адже в конкретному контексті нашої історії забування спрямовували проти нас, як зброю, вирізаючи зі спільнот цілі шматки живої пам’яті. Не дивно, що сьогодні пам’ятання – віднайдення втраченої пам’яті – сприймається як святий обов’язок, надто в умовах війни. Це аксіома для сучасної української інтелігенції, але водночас і дещо проблемна теза, адже просити пам’ятати – надто про речі болючі; надто пам’ятати не пасивно, а дієво – значить просити справді багато.

Моя пам'ять часом закарбовує певні моменти своєрідним цілісним зліпком – при тому йдеться не стільки про сукупність зовнішніх ознак миті (запахів, звуків, кольорів), скільки про точне схоплення свого внутрішнього стану в той момент. Ловиш себе, як муху в смолу, а смола поступово загусає й перетворюється на бурштин. Поховане під вулканічним попелом, зникає тіло, але порожнеча, що залишається, зберігає його форму.

Один білий поет-аристократ у Франції XVIII століття цілком міг ділитися тонкими вібраціями струн своєї душі з іншим білим поетом-аристократом, не надто замислюючись, як його соціальний статус, географічна локація чи колір шкіри сформували його письмо. Сьогодні подібна позиція навряд можлива.

Освіта, навіть якщо вибудувати прекрасну структуру (її в нас, на жаль, теж немає), обладнати сучасні кампуси й лабораторії, але не зібрати професійний, компетентний колектив і не створити йому умов для розвитку, сиплеться.

ПЕН – прекрасний приклад мобілізації колективного промовляння саме в ситуаціях, коли мовчання неприпустиме. Однак зараз мені йдеться про інше.

Письменники завжди мали змогу промовляти до доволі широкої аудиторії; надто тепер, коли наші голоси підсилено цифровими медіями та соціальними мережами. У такі потужні гучномовці особливо важливо не верзти казна-що.

Поезія свого часу народжувалася в контексті сакрального слова і звідтоді жодним чином не втратила свого потенціалу формувати глибинні шари реальності, свідомі ми цього чи ні.

Працюючи з мовою, орудуючи нею, відчуваєш захват, але (якщо не дурний) не відчуваєш над нею влади, бо можеш щомиті опинитися під хвилею мовчання – і муситимеш його прийняти.

Промовляючи в культурний простір у наш час, ми промовляємо до множинності перспектив і маємо бути свідомими того, з якої перспективи виходимо самі; звідкіля пишемо – і куди, для кого.

Раціональна складова у творчому процесі для мене вкрай важлива, однак не конче визначальна. На етапі знайдення, винайдення, віднайдення назви для книжки я роблю це радше інтуїтивно. Коли назва з’являється, я маю побути з нею – відчути її, а не обмислити. Колись я порівнювала це з тим, як ми вслухаємося у звучання фортепіанного акорду, намагаючись вловити ті внутрішні порухи, які в нас пробуджує певне поєднання звуків.

Роль публічного інтелектуала часом може вимагати надто великих жертв, бути розкішшю, яку не всі можуть собі дозволити. Можна сподіватися від людини такої публічності, а от вимагати – ні.

Слово може бути вкрай ефективним інструментом пропаганди, а може – ключовим способом надання достовірної інформації. Слово й література можуть витворювати емпатію до інших, а можуть розпалювати ворожнечу. Усе це вкрай важливі фактори, що можуть безпосередньо впливати на перебіг збройного конфлікту.

Слухати за замовчуванням умовного Трампа або Зеленського здебільшого значно легше, ніж не слухати їх, оскільки останнє вимагає свідомих зусиль, щоб обмежити потік інформації. У той самий час важливо не опинитися в полоні своєї затишної інформаційної бульбашки, де зовсім не чути відмінних від твого голосів (а саме цьому сприяють, приміром, алгоритми Facebook і YouTube).

Спільнотний чинник і чинник людської взаємодії, надто коли так багато віддано в «руки», «зуби» чи якісь електронні «мацачки» алгоритмів, – це дуже важливо.

Суцільність і родинних зв’язків, і культурних зв’язків, і часових – вона складна й неоднорідна: в ній відчувається, де щось зліпили докупи, де щось до чогось припасували. Така собі ковдра з клаптиків, з якої стирчать нитки і видно шов. За таким самим принципом склалися в одне й складові моєї книги: камінь, сад, ліс. Ну, а осібно кожен із цих елементів – це топос, особливе місце на моїй внутрішній мапі. — Про збірку «каміньсадліс», 2020

Тенденція чекати від будь-кого бодай трішки публічного експертної думки про все на світі зростає. Але цей принцип – селебріті як експерти – не можна сприймати серйозно. Публічні люди – не конче фахівці, і фахівців вони не замінять.

Усі ми, зрештою, – ходячі руїни Помпеїв, адже ховаємо в собі тисячі законсервованих відбитків себе минулих. Тому нерідко моє письмо – це робота археолога, який намагається оголити й дослідити такий зліпок. Стратегії таких розкопок бувають різні. Часом я обережно, шар за шаром, видобуваю щось з-під уламків часу, а часом, як у моїх новіших віршах, звертаю погляд на себе – запитуючи: для чого ти копаєш, що ти насправді хочеш знайти.

У Тараса Прохаська у «FM Галичина» колись був есей про повний екзотичних рослин балкон його тітки. Уже немає ані тітки, ані балкона, але це місце лишилося з письменником, зрослося з його власним внутрішнім простором. Так певні місця закарбовуються у нас всередині, поступово перетворюючись на мапи нас самих. От і ця книга – внутрішня мапа з дороговказами: туди підеш – камінь знайдеш, туди підеш – у сад попадеш, а там – ліс. — Про збірку «каміньсадліс», 2020

Чи справді ми нарешті усвідомимо, що планета і людство довго не протягнуть в режимі антропоцентричного, байдужого до природи споживання? Чи почнемо більше цінувати реальний фізичний зв’язок між людьми? Чи навпаки, віртуальність стане ще більше домінантною, бо ми звикли за час локдаунів? Відповіді на ці – вкрай важливі – питання наразі не має ніхто, але замислюватися над ними варто. Думаю, не лише наука, а й мистецтво – зокрема література – відіграватиме вкрай важливу роль у пошуку подальшої, постпандемійної, стратегії розвитку людства.

Я захоплююся деякими своїми знайомими, котрі примудряються – поза клопотами родинними, робочими, особистими – ще й бути громадськими активістами або просто перебувати довго в публічному полі. Когось це наснажує, комусь подобається, хтось спромагається через силу. Для мене ж особисто, на цьому конкретному етапі життя, це дуже важка річ.

Я спостерігаю за стрімким зростанням у глобальних соціальних мережах (та й у реальному світі поза ними) тенденції знецінення самого поняття експертизи, спеціальних знань і фахового досвіду. З одного боку, надзвичайно важливо, що сьогодні ми можемо почути більше голосів звідусіль: голосів дуже різних – тих, що інакше й не пролунали б. З іншого боку, деякі з цих голосів набувають популярності й лунають особливо гучно геть не тому, що добре знаються на певних питаннях: нерідко вони просто добре вміють розважати публіку.

Цитати з віршів

яблука лагідно тулять до асфальту свої теплі розбиті роти місяць липень закінчується, а місяць серпень висить над нами дамокловим мечем сливи потроху наливаються вогнем: кладеш таку до рота – і тобі пече ця стежка ніяк не закінчується, а скоро вечір – хоч би кудись дійти [...] ночами ти лежиш у чорному океані на дні і слухаєш як твоє серце стукає стукає а потім зупиняється і мовчить — яблука//«каміньсадліс», 2020

риба любов живе у великому тілі ріки ходить у ньому як маятник вперед і назад і по колу припнута до осі серця вона терпляче мандрує від коріння води до її розлогої крони ходить дорогами що на них жодного сліду – тільки твій [...] пливи рибо любов доки росте твоє велике дерево води доки живе своїм тихим життям залізний гачок у твоїй губі тримає тебе на прив’язі й ніжно поторсавши щоразу приводить додому — риба любов//«каміньсадліс», 2020

якби тільки знати що завтра що завтра що за усе що обіч автотраси зникає позаду щокою повільно як гусінь сповзає сльоза і тих що жили у саду виганяють із саду [...] аж доки на зміну усьому приходить воно усе що обіч автотраси зникає позаду так глибоко глибоко глибоко часове дно так довго нам падати падати падати пада — завтра//«каміньсадліс», 2020