Соловій Христина Іванівна

Христи́на Іва́нівна Солові́й (нар. 17 січня 1993, Дрогобич, Львівська область, Україна) — українська співачка, авторка-виконавиця пісень.

Христина Соловій

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Великим наративом, який об’єднує, є для мене Майдан. Це місце, де ми неодноразово відстоювали свободу виражати свою ідентичність. Взагалі, українську історію об’єднує національно-визвольна боротьба від козацької доби до сьогодення. Це також весь фольклор та національна кухня, що збереглися завдяки українському селу.

Весь Київ був колись лісом, тому мавки тут — за кожним рогом. Чудеса — скрізь, якщо знати, куди дивитися.

Коли я йшла на «Голос», кілька дуже авторитетних для мене людей сказали, що пісня «Горе долом», яку я врешті виконала на відборі, абсолютно не виграшна. Але моє его на той момент полягало в тому, що я лемкиня, а не співачка.

Коли я отримала можливість записати альбом, то хотіла зачепити молодих людей мого віку, бачила в цьому свою місію. Я хотіла викарбувати свою ідентичність і надати їй такого значення, щоб це зачепило всіх. Таким був мій настрій. Це був юнацький максималізм, через який я трохи розчарувалася.

Настав момент, який я не можу пояснити інакше, як поклик предків, бо самоусвідомлення прийшло до мене зненацька. У цьому мені допомогли львівське середовище та філологічний факультет університету Франка.

Мова — інтимний простір. Це те, що ти виносиш із дому та з дитинства. Водночас це політичне питання в країні, де співіснують кілька мов. Це завжди політичне питання. українською — це моє законне право на гідність.

Мої музиканти мусять дивитися «Формули екстази» за Антоничевими віршами. Коли я вперше побачила цю виставу, то подумала: було б добре записати лемківські пісні. Потім KURBASY теж записали лемківські пісні у власній інтерпретації, я цим дуже тішуся. Мій продукт — для широкої аудиторії, а вони зробили мистецтво.

Моя система натхнення працює на спогадах. Я намагаюся вирватися з цього, проте органічно почуваюся саме в ностальгійному стані. Просто зараз я ходжу власними спогадами, а раніше — місцями Франка і Антонича. Приїжджаючи до Львова, я рідко маю змогу пройтися всіма тими вулицями сама.

У мене є візія та місія. Місія — робити класну музику. А візія — це щось близьке до української мрії, на кшталт американської.

У «Живій воді» музика не звучить автентично, ми зробили це разом з музикантами й продюсерами. Вони наполягали, щоб музика звучала радіоформатно, я натомість хотіла більше артовості. Але тоді це зачепило б іще менше людей.

Шароварщина — це вузький погляд на традиційну культуру. Якщо людина хоче бути ретранслятором традиційної культури і робить це так, як вона вміє, — хтось назве це шароварщиною. З такої позиції альбом «Жива вода» для когось є шароварщиною. І з такої ж позиції для когось він не буде нею.

Щодня у світі випускають дуже багато пісень. Мені хотілося дати більше уваги кожній пісні. Роза вітрів — це чотири вибори, які періодично стоять переді мною. — Про альбом «Rosa Ventorum»

Якщо говорити про мову як зброю... Катерина Калитко сказала перш за все про українську: «Ось тобі, жінко, мова. Стріляй з неї». Але я вважаю, що зброя — це російська мова. Вона вбиває Україну вже третє століття поспіль. Моя українська — це зброя захисту, мій щит.

Я поїхала зі Львова 2015 року і почувалася в Києві чужою. Мовне тло — це те, як із тобою комунікує місто, які вивіски ти бачиш навколо і що чуєш. Буває, ти бачиш гарний заклад з українською естетикою, українським меню, сідаєш за столик — а тобі кажуть: «Здравствуйте». Мене це завжди курвило, я відчувала, що, мабуть, за мого життя тут нічого не зміниться.

Я хочу, щоб люди відчули свою українську ідентичність. Розуміли, що Україна та українська мова — це про них. Мова — це код, яким ми сприймаємо та пояснюємо світ. Це важливий медіум та інший рівень проживання життя. Я хочу, щоб цей рівень в Україні був українським.