Стеф'юк Іванна Іванівна

Іванна Стеф'юк (Олещук) (нар. 3 серпня 1989, Кобаки, Косівський район Івано-Франківської області) — українська письменниця, літературознавиця, етнографиня, методистка. Членкиня Національної спілки письменників України (з 2013).

Іванна Стеф'юк

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Багатьом знайомі фрази на кшталт «мамине серце все відчуває», або коли закохані люди відчувають одне одного й у них збігаються фрази, синхронізуються дії тощо, або коли любляча жінка молиться за свого чоловіка — він відчуває незримий захист саме в ті хвилини, як вона молиться. Любов — це велика сила, і материнська любов — один із її виявів.

Вивчаю історію з позицій читачки, дослідниці краєзнавства і з позицій українки. Мені цікаві культурні взаємовпливи, хоча доходили до мене закиди «всезнаючих тіток» у стилі: «А чого твоя дочка пише про євреїв — чого її то обходить?». От того і пишу, що замикатися у своєму світі — це про обмеженість. Тарас Шевченко колись вивів золоту формулу балансу між пізнанням рідного й ознайомленням з іноземним: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Здається, всі українці вчили ці слова у школі.

Від самого початку мій світ «подвійний», має оті два крила — прикарпатське і буковинське. Пригадуєте, Назарій Яремчук співав: «Батько і мати — два сонця гарячих»? Ось мої два сонця дуже різні. Тато Іван Буназев, світлої пам’яті, був буковинцем. Мама Марія Стеф’юк — горянка-кобаківчанка (Прикарпаття). Виховувала мене мама у Кобаках та Шепоті, але з 2007 року я в Чернівцях — спочатку вчилася, а відтак й оселилася. У Чернівцях моя одна з улюблених робіт. У Снятині моя друга робота, також улюблена. І в це місто я з 15-річного віку приїжджала на науку до Руслани Кірєєвої — краєзнавці та етнографині, тому це місто сформувало мене багато в чому. І хоча звучить так трохи чудернацько, що працюю у двох різних областях, насправді Снятин і Чернівці — це дуже близько.

В історії «Молоко» описується дивний досвід жінки, яка сама не знає, марення це чи збіг обставин. Мене зачепила передусім оця тонка грань — людина не бачить межі між дійсністю та ірреальним, однак це психічно здорова людина. Прагматична, сувора в багатьох речах, а має такий досвід. — Про історію з книжки образків «Про вас»

В мене є такий текст «Вірші, водою писані». Він, певно, рекордсмен з перекладів (польська, норвезька, англійська, німецька, вірменська), він омузичений (композитором Володимиром Кавєріним) і він же, цей текст, є осердям поетичної книжки «Рибниця». І ось що цікаво. Закладала в текст лейтмотив беззахисності, навіть якоїсь тендітної самотності рибини. А на такі трактування від читачів натрапила: про вихід душі з тіла, про війну на сході України, про нерозділене кохання, про риболовлю, християнський вірш, про потопельника. І це — фантастично цікаво: як вірш живе своїм життям і як впливає на інших.

Гадаю, нікого не здивую тим, що час — спіральний, все резонує зі століття в століття. Багато міркувала, чому десять років тому вирішила досліджувати вплив війни на свідомість — я, людина, яка дуже болісно сприймає будь-які конфлікти, а надто глобальні. А потім знаходила підтвердження озвучених у дисертації тез — і ставало від цього страшно. Передбачила війну? Ні. Передчула.

Досліджую душу чоловіка — зокрема, вивчаю уже п’ятнадцять років світосприйняття Марка Черемшини. Але мені допомагають його власні характеристики, спогади його сучасників — без них не впоралася б.

Дуже притягує містика і традиції, тому в моїх творах промовляє діалект — на теми межові. До цього часу в мене переважала художня вигадка. А книжка «Про вас» — перша, в якій всі сюжети на реальній основі, герої мають конкретних прототипів. Це дуже чесна книжка. Хоч взагалі вона восьма, але для мене така — перша. — Про книжку образків «Про вас»

Книжка «Про вас» продовжує вести мене до нових сюжетів. Вже зафіксувала таких чимало в Коломиї, придністровських селах (Бакота, Гораївка). Одну з героїнь запитала, чи має вона фото з молодості. На що вона відповіла, що і без фото ніколи в житті не забуде свої золоті роки, тому й не фотографується практично. Фотографії, каже, вицвітають, спогади — ні. А я навпаки — фотографую все, що хочу зберегти, втримати, як воду в долонях, а потім згадувати й усміхатися.

Марко Черемшина у «Щоденнику» описує Святвечір і Різдво у москвинській окупації. Описує пиятику казаків на Святий вечір (запис від 6 січня 1924 року, Різдво в умовах війни, в якому чути не коляду, а дівочий крик). Пророчого багато: і що москвин, який заходить в місто, шукає, як зогидити пам’ятник Тарасу Шевченку, і що він — убивця й мародер (новела «Йордан), і що Україна — це та райська птиця, в яку хоч як би стріляв «Гад зі сходу», вона буде відроджуватися, доки її діти щебечуть рідною мовою. Цій темі — впливу війни на свідомість людини у слові Марка Черемшини — присвятила монографію «Людина і світ у слові Марка Черемшини» (2019).

Марко Черемшина, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марія Матіос, Василь Герасим’юк, Віра Китайгородська, Пауль Целан, Василь Портяк, Мойсей Фішбейн, Василь Шкурган… З прочитання їхніх книжок повертаюся, як з далекої мандрівки, вони перезавантажують. Деякі з них — класики, що жили в минулому столітті, а з деякими маю щастя жити в одному часі й спілкуватися.

Мене надихає сам світ, любов до нього і зв’язок з Богом. Молитва, милування природою, мандри, душевне спілкування (з людьми та стихіями) приводять мене до текстів. Іноді за руку.

Мені дуже цінна думка тих, хто читає мої книжки, ділиться відгуками, але з метою самозбереження ізолююся від токсичних людей, які роздають поради, аби відчувати власну причетність до того, в чому мають дуже сумнівні знання.

Недавно зрозуміла, що дуже залежу від сонця та світла. Як у прямому сенсі, бо звикла працювати «в темпі», а для цього потрібно, щоби все необхідне для роботи мало заряд, так і в переносному (хоча ще треба подумати, чи це таки переносний) — у похмурі дні відчуваю себе скутою, не можу писати чи робити щось мудре. Таке певне заціпеніння. А блисне з неба трохи сонця, насіється крізь льодяну крону жменя місячного світла — і в мене вже душа розмерзлася, вже шукаю аркуш. Про горян жартують, що вони до сонця ближче й того такі усміхнені — певно, то про мене.

Не можу об’єктивно судити про рівень своєї літературної майстерності, це видніше збоку, але лукавити не буду — почуваюсь письменницею, а отже, над цією літературною майстерністю працюю. Проте не сама. Моїми вчителями є професор Богдан Мельничук, під керівництвом якого чотири роки займалася на літературній студії Степана Будного в Чернівецькому національному університеті. Під його ж керівництвом захистила дисертацію «Людина і війна у слові Марка Черемшини». Багато раджуся з літературознавцем Євгеном Бараном, дослідником української культури Миколою Шкрібляком, поетом Василем Шкурганом — цих поважних людей також вважаю вчителями й потужним світлом на своєму шляху.

Новела «Сальби» — про шляхетну коханку, яка має сильне співчуття і материнський інстинкт до дітей її коханого, одруженого чоловіка, бо в них тече його кров. І тому вона їх рятує, а до його дружини не має сумління заговорити. Героїня цієї новели — дуже харизматична. Щоправда, на перший погляд здається зверхньою, а насправді вона дуже обережна у своїх почуттях. — Про новелу з книжки образків «Про вас»

Певно, найбільша таємниця — як і коли мене знаходять фабули. Причому це таємниця не від читача — сама не знаю відповіді. Вони знаходили мене самі: були українські (гуцульські, бессарабські, волинські) історії, потім історії німців-колоністів, а далі відважилася виповісти й свої спомини. Гуцульські образки писала і раніше, десь з початку карантину. Це була для мене своєрідна терапія, оскільки душа багато чому противилася і я закрилася від усіх за фіранками дитинства. Ці образки теж вмістила у книжку.

Повертаючись до постаті Тараса Шевченка — це перший письменник, який мене вразив правдивістю зображення жіночої душі у своїх творах «Катерина», «Наймичка», «Марія». Я, тоді ще юнка, думала: «Як, як це може знати письменник-чоловік?» І тоді ж зловила себе на думці, що тонко і глибоко описати не свою стать і не свій досвід — це вищий талант.

Пригадую Лесю Українку, яка однаково своєю чулася і на Волині, і на Косівщині, і на Буковині, і ще багато де. Ось і я така. Мені багато де добре і багато з якими містами та селами відчуваю спорідненість. Рідними моїми місцями є Кобаки, Шепіт (Косівщина), Снятин та Чернівці. А дорогими серцю, але не рідними біографічно, дуже багато місць нашої країни.

Стосунки національних спільнот для когось тема колоритна, для когось — суперечлива. Для мене це тема людська. Кожен народ має свою індивідуальну харизму (мабуть, лиш про нашого ворога не можу говорити об’єктивно, визнаючи їхні сильні сторони). І кожен народ має історію.

Так, я консерваторка, яка визнає книжками тільки паперові, конспектує від руки й цифрові технології вважає лиш допоміжними, хоч і дуже потрібними. Не знаю, як би жилося людині моєї вдачі сто років тому: жінка, яка займається наукою, ландає селами й містами в пошуках сюжетів, нових знань і не вважає материнство обов’язковою частиною життя. Мене і в моєму часі не всі розуміють.

Цей жанр допомагає мені візуалізувати для читача якусь з історій, особливо, коли вдаємося з родиною до реконструкції біографії, характеру. Уявляю персонажа: що б він сказав, що б любив, як пасує вбратися для його регіону, яка їжа йому б засмакувала. І виходить мимоволі, що потім так і пишу — образками. — Про жанр образка

Цікаво, що у мене вдома «образок» — це не літературний твір. Гуцульською говіркою «образок» — це або маленька іконка (на зразок тієї, яку дарує панотець при освяченні житла), або малюнок. Тому в одному творі описую книжку з образками, тобто малюнками. А потім розумію, що моя книжка — це також книжка з образками. Причому — в обидвох сенсах.

90% імен — справжні. Ці історії мені розповідали або самі герої, або їхні рідні, або очевидці. Тільки один з творів мені наснився — повість «Близниця», але і в ній є сюжетний хід на реальних подіях: взяла історію, яка в 1940-х роках трапилась в моєму рідному селі Кобаки. Два імені змінила на прохання рідних. — Про книжку образків «Про вас»