Глібовицький Євген Мирославович

Євген Глібов́ицький (15 липня 1975 р., Львів) — експерт з довготермінових стратегій. Займається дослідженнями цінностей та є учасником Несторівської експертної групи (візія для України 2025), Унівської експертної групи (візія для Львова 2025), дніпровської групи DYC (Develop Your City) (стратегія 2030), ініціатором та експертом групи із розробки стратегії для Киргизстану. Член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України. Є викладачем програм із комунікацій для медіа, бізнесу та неприбуткових організацій, автор популярних навчальних розробок із PR та медійних комунікацій. Експерт школи публічного управління УКУ.

Євген Глібовицький

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Батьки в усьому світі намагаються виховувати своїх дітей, передаючи їм свій життєвий досвід. Залежно від країни, це може бути досвід виживання або досвід самовираження. І відповідно в українському світі батьки намагаються дати дітям навички, з якими їхні чада дали б собі раду з тими викликами й загрозами, які можуть їх очікувати. У розвиненому світі безпекові питання здебільшого уже вирішені. Відповідно батьки там зовсім інакше підходять до виховання дітей. Якщо українці намагаються виховувати своїх дітей хорошими людьми, то в розвиненому світі — самостійними. А хороша людина — це людина, якій усе може сходити з рук, якій можна щось пробачити. Тому хороші люди — це люди безвідповідальні. І за цим критерієм існує величезна різниця між нами й розвиненим світом.

Гадаю, що велике питання для сучасної української ідентичности — це працювати над тим, щоб кожен елемент цієї ідентичности: мова, побутова культура, кухня, мистецтво, музика, щоб все це було дуже конкурентним. А за останні 25 років в Україні у цьому плані зроблено величезний крок вперед. Українська культура жива, вона — як натягнута струна, продуктивна, цікава, вибухова, несподівана і проявляється в купі нових відчуттів, вражень і досвідів, яких раніше не було.

Гадаю, що цінності будуть трансформовуватися і видозмінюватися. Але не думаю, що доречно говорити про якийсь глобальний плавильний казан чи щось подібне. Допускаю, що і через 100, і через 200 років буде велика різниця в Україні між Галичиною і не Галичиною. Тому що важко собі уявити, наскільки тяглими є елементи культури і скільки зусиль треба, щоб вирвати їх із колії. Тут питання радше в тому, що кожне покоління маніфестує одну й ту саму культуру дуже по-різному. Оскільки наші соціальні звички виходять із досвіду трьох поколінь, то нам часто здається, що певний спосіб маніфестації є правильним.

Для мене цінності — важлива частина роботи у стратегуванні. Бо коли дивитися на процес з відстані 10—20 років, то дуже важливо мати фундамент, який рідше змінюється, аніж усе довкола. Не можна сказати, якими через 10—15 років будуть технології, політична ситуація чи стан економіки, але можна бути впевненими, що львів’яни й далі будуть непунктуальними. А також, що промислова культура, сформована на Донеччині чи у Дніпрі, надалі буде стовпом їхніх культур. Тому те, що ми точно знаємо й можемо передбачити — це найтвердіша основа, на якій можна будувати все інше.

Дуже часто для того, щоб вміти ухвалювати певний тип політичних, економічних чи інших рішень, нам треба мати 30 років підготовки. І ми тільки зараз, думаю, що десь із 2014 року, отримали нову українську суб’єктність, що оформилася в державність, тільки зараз починаємо потрошку бачити всі ці обсяги роботи.

Думаю, що опрацювати травми — це основне політичне питання наступних двох десятиліть в Україні. Травма справді щоразу поглиблювалася наступними катастрофічними подіями. Приблизно кожні 10—15 років траплялася катастрофа або відбувалися процеси, які мали глибоке негативне значення. Наприклад, зміна ставлення до Церкви після того, як Сталін інкорпорував Церкву до держави у 1940—1950-х. Чи демографічна катастрофа після Другої світової війни, яка призвела до зміни ролей у домогосподарствах. Або блокування соціальних ліфтів для тих, хто відмовлявся переходити від української до так званої інтернаціональної ідентичности, або від християнської до комуністичної.

Змінюються не тільки сучасні українці, а й сучасні південні європейці. Ярослав Грицак також жартує, що не тільки Україна глобалізується, а й світ українізується. Він говорить про те, що Україна суттєво впливає на світ, а радше про те, що точка, з якої Україна йде до розвиненого світу, є пунктом, з якого виникає величезна кількість викликів для розвиненого світу і до яких розвинений світ так само прямує. Йдеться про рівняння, де обидві сторони, і українська, і умовна глобальна, будуть змінюватися.

Історичний досвід продуктивного застосування організованого насильства в галицькій і в донбаській культурі робить галичан і донбасівців подібно асертивними. Натомість відсутність такого досвіду на Центральній і Південній Україні — одна зі складових сприйняття у тих регіонах галичан і донбасівців не тільки як тих, хто пропонує певні рішення і відстоює свою позицію, а і як тих, хто приносить певні ризики. До того ж, галичани не відчитують асертивности стосовно себе, бо вона для них — звична частина життя.

Карл Шварценберґ, колишній чеський міністр закордонних справ, страшенно любив жартувати на зустрічах із Несторівською групою, що «погана англійська — це наша майбутня спільна мова». І питання у тому, чи умовно глобальна мова, глобальна культура будуть доповнювати чи заміщувати локальні порядки. І тут локальність має набагато більше переваг, ніж звикли вважати.

Київ однаково близький і далекий для всіх. Це не означає, що хтось — ліпший, а хтось — гірший. Львів може робити речі, на які Київ не здатен, і навпаки. Але часто за месіанським самозахопленням галичан губиться розуміння дуже конструктивного внеску, який галицька культура внесла і вносить у загальноукраїнську. Не бачачи чітко своїх здобутків, Львів, Тернопіль чи Франківськ недостатньо розвивають свої сильні сторони. Водночас вони бідкаються стосовно своїх слабких сторін, потопаючи в дуже неконструктивних дискусіях із приводу того, наскільки все погано. Можливості, які є в культурі, дають критичний набір інгредієнтів для успіху в ХХІ столітті. Галичина абсолютно може бути конкурентною і локально, і регіонально, і міжнародно. І друга важлива річ — на Галичині дуже бракує розуміння того, наскільки українськість робить галичан сильнішими.

Ленінопад, як стихійний процес, був причиною втрати значної частини життів 2014 року. І це є причиною того, чому не можна гальмувати перетворення, які необхідні, бо потреба цих перетворень нікуди не зникає. Якоїсь миті вона переростає у бунт, який атакує символи, а не систему. Значна частина містечок, де були стихійно знесені пам’ятники Леніну, залишилися дуже радянськими. Я не захищаю пам’ятників Леніну. А опоную не тому, що їх потрібно було зняти, а тому, як їх треба було зняти. Це мали зробити в результаті законів про декомунізацію, що зрештою і сталося в більшості громад, а не внаслідок актів вандалізму, хоч і з добрими намірами.

Припускаю, що мовна карта Галичини через 100 років виглядатиме по-іншому: буде набагато більше мов, бо люди розмовлятимуть п’ятьма чи десятьма мовами. Це буде наслідком глобалізації, але це не означає, що галичани через стільки часу не матимуть тих рис, які мають тепер: високий рівень підприємливости, зарадність і спроможність швидко адаптовуватися. Але дещо таки буде втрачено невідворотно. Ось ми в центрі Львова й можемо спостерігати, що до 9-ї — це, певно, єдиний час, коли львів’яни можуть мати центр міста для себе. Бо потім починається конкуренція з туристами. Але, з іншого боку, ми не вважаємо страшним актом непатріотизму користування інтернетом. А це та сама глобалізація, тільки по-іншому. Якщо ми хочемо одного, то буде й інше.

Природа Львова і Києва дуже різна. Львів розуміє цінності виживання. А щоб перейти на цінності розвитку, необхідно навчитися себе захищати. Тому Львів має певне ядро, до якого впускає після виконання якихось умов. Київ у цьому плані є містом дуже відкритим і приймає всіх. Утім київська відкритість не є безвідповідальністю чи свідченням байдужості. Вона корениться у тих досвідах, які мав Київ останні 100 років. Насамперед це Друга світова війна, Куренівська катастрофа й першотравнева демонстрація після Чорнобильської аварії. Ці досвіди дуже чітко показували, що навіть якщо режим таргетує якусь групу, як наприклад, євреїв, то гинутимуть не тільки євреї. Якщо трагедія стається на Подолі, то загинуть не тільки ті, хто живе на Подолі, а й ті, хто живе неподалік. Мені здається, що якщо Львів опирається на певні маркери ідентичности, то Київ — на емпатію — будь людиною і тоді немає значення, якою мовою ти розмовляєш.

Сьогодні в публічному дискурсі цінностями називають стільки різних феноменів, що іноді важко зрозуміти, про що йдеться. Бо на культуру впливає дуже багато чинників. Впливає не так історія, бо людські наративи тривають приблизно сто років, себто три-чотири покоління, а впливають радше умови, які залишаються незмінними впродовж тривалого періоду: кліматичні, природні, ландшафтні, наявність загроз поряд. Ці речі належать до моделі виховання, до щоденної практики, які допомагають виживати й бути ефективнішими. І коли ми дивимося на те, що називаємо традиційними українськими цінностями, то іноді виникає питання, а про яку традицію ми говоримо. Чи йдеться про технологічні епохи, чи культуру степу, чи культуру лісу? Говоримо про якісь речі, які є інституційними, до прикладу, належність до тієї чи тієї імперії, або ж говоримо про щось, що може бути позаінституційним і відображати релігійний дискурс? Цінності залежать від кожного з цих чинників. І ці чинники впливають на цінності по-різному.

Українська молодь живе в бульбашці, яку створили й захищають батьки. Українські молоді люди — це ті, хто отримує величезну кількість підтримки, ресурсів, можливостей від переважно набагато бідніших батьків. І коли ми дивимося на те, яким є результат такого підходу, то бачимо, що велика кількість молоді живе в бульбашці комфорту й відносної забезпечености — таке достатньо безтурботне існування. Та після народження дитини настає перша неуникненна серйозна відповідальність. Коли ми дивимося на рівень щасливости, то бачимо, що ця безтурботність великою мірою є причиною щастя. Умовно кажучи, молодих українців ощасливлює відсутність відповідальности. Як тільки з’являється відповідальність — рівень щастя відразу знижується і яскраво-веселкове життя тьмяніє.

Про читання

Будь-якій людині варто читати будь-що. Розумієте, як немає пересічного українця, так немає і пересічного бізнес-плану. Вони всі дуже різні. Комусь варто, комусь не варто. Тобто хтось цікавиться цими речами, хтось не цікавиться. Є хтось, хто тихо собі щось там робить і легально створює додану вартість, сплачує податки і більше нікому нічого не винен. А є хтось, кого цікавить щось ще, хто має паралельно якісь амбіції і цікавиться, наприклад, впливом на публічну сферу і тому подібним. Тоді є прикладний сенс у тому, щоб цікавитися гуманітаристикою. А є люди, яким це просто потрібно для розвитку, вони мають внутрішню потребу.

Коли ми говоримо про вдумливе читання, то воно потребує вже правильної організації часу, а це — розкіш. Особливо для людей активних. Ти мусиш мати владу над своїм графіком, над своїми пріоритетами, і вписувати туди читання просто як обов’язкову, важливу річ.

Коли ми з Мирослав Мариновичем обговорювали, які управлінські висновки потрібні для сучасних менеджерів, управлінців з Центру імені Андрея Шептицького, то були вражені з того, наскільки складно перекласти оцей управлінський компонент: немає ні випрацьованої термінології, ні випрацьованої системи смислів. За великим рахунком, щоб щось пояснити, ми мусимо пояснювати слова, дефініції, концепти.

Коли Олег Лишега пише «вибивайся, пробивайся — ти побачиш прекрасний світ», я розумію, про що він пише. Коли Юрко Позаяк іронізує, я розумію чому. І пізніше вже багато хто з цих авторів пішов в есеїстику чи в більш публіцистичні жанри: та сама Оксана Забужко, наприклад, чи той самий Андрухович.

Люди, які мають досвід поводження з текстами, у пакеті отримують багато інших компетентностей, у тому числі аналіз, добір інформації, у тому числі рефлексії стосовно прочитаного тощо. Саморефлексія є достатньо складним інструментом, легше рефлексувати з кимось, ніж самому, тому що має бути глибший рівень усвідомлення самого себе. Це причина, чому це важливо у релігійних практиках чи пов’язаних із релігією практиках. Тобто сповідь є інструментом рефлексії православного, католицького середовищ. Сімейна вечеря у протестантському середовищі є інструментом рефлексії. Медійний дискурс, блогосфера і так далі — це інструменти рефлексії. Будь-що, що допомагає перетворити переживання в досвід. Бо якщо ми це вже все маємо в досвіді, то тоді нам наступного разу транзакційна вартість ухвалення рішення може бути меншою.

Найскладніше, що є в читанні, — це занурення і винурення. Оце те, що займає найбільше енергії. Якщо читати шматками, уривчасто, то на прочитання конкретного тексту буде потрібно набагато більше часу та зусиль. Це, знаєте, як пошити той самий одяг не з одного шматка матерії, а з двадцяти. І це буде набагато складніше зробити. Читанням я назвав би тільки вдумливе, бо все решта — це, швидше, сканування, браузинг, заппінг. Читання — це коли ти сидиш і працюєш із текстом в першу чергу, і всі інші речі, решта світу чекають.

Наприклад, люди читають історичну літературу для того, щоб бачити, розуміти, еволюцію думання, для того, щоб бачити інші підходи, щоб якість суджень ставала кращою. Не тому, що є якісь прості рецепти чи відповіді на конкретні запитання. Власне, мені здається, що література — це, скоріше, не операційний інструмент, не книга рецептів, а стратегічний інструмент, що не допомагає нам дати відповідь на запитання «тут і зараз», а допомагає нам в принципі вміти відповідати на запитання.

Потім окремим треком з’явилися науково-популярна література: фізика, хімія, лабораторні досліди у домашніх умовах, і це наводило на моїх батьків певний жах, коли вони бачили, що я читаю. Але пізніше до цього додалася історична література, бо моє покоління потрапило в момент, коли починала прокидатися суб’єктність, перестройка повідкривала клапани, і відповідно мої перші великі осмислені публіцистичні тексти, які читав, це були передруки Алєксандра Солженіцина.

Професійні читачі були. Бо література була основною формою втечі інтелектуала від радянської дійсності. Це дуже невеликий і відносно захищений інтимний простір, який був у людини. От, Олена Стяжкіна зараз дуже багато говорять про те, яким чином Радянський Союз висмоктував особистий простір, час, спроможність підтримувати власну суб’єктність у нормальному стані. Були люди, які професійно читали і які могли щось дораджувати. Проблема була в тому, що вони мали компетентність контекстуалізації цього читання виключно в радянському контексті. Тобто вони могли з’єднати те, що ми читаємо, з тією дійсністю, яка є довколаю.

Укінці нульових і на початку 2010-х років я мусив перечитати кілька книжок із фізики про формування критичної маси, бо ніде не міг знайти пояснення, яким чином формуються оці згустки суб’єктності в суспільній меншості. Я тоді прочитав багато соціологічної і культурологічної літератури стосовно цінностей, стосовно того, як відбувається трансформація, як раптом з’являється нова група з новою суб’єктністю. Тоді виникало питання, коли вона досягає критичної маси й вибухає? Це було скорше питання про Майдан, хоча я його для себе поставив ще до того. І от я ніде, окрім літератури з фізики, не міг це прочитати.

У мене професійно викликає інтерес приблизно 2000 книжок на рік. Я не можу прочитати навіть десяту частину цього, бо не маю такого ментального простору, не маю стільки часу. Це означає, що я мушу вибирати. Наприклад, «New york review of books» допомагають нам зрозуміти, про що ця книжка, як вона підходить до теми, як вона розкриває її. У більшості випадків мені достатньо добре написано анотації, доброго реферування чи критики, щоб зрозуміти, чи воно мені треба, чи ні.

Читання є культурною практикою. Точно так само, як їжа є культурною практикою, сніданки, стояння в черзі й так далі. Тобто, ви приходите і в одному місці люди стоять у черзі врозсип, а в іншому місці вони стоять в черзі організовано, наприклад, за принципом «хто перший прийшов». Якщо уявити собі, що це очікування на транспорт — це буде характеристикою різних міст. В одному місті, хто більший, хто сильніший, спритніше заскочив, в іншому місті хтось чекає довше. Тобто будь-що з того, що ми робимо осмислено, є культурною практикою.

Я був радянським школярем з усіма наслідками, які з цього витікають, і книжки — це було те місце, куди можна було втекти, щоб не бути частиною цього сірого простору довкола. У книжках були фантазії, ідеї, у них було цікаво. Практично то, що я пам’ятаю, вже осмислене читання, — це була в основному наукова фантастика, що почала мене цікавати з 12-13 років.

Я для себе у результаті зробив захищені зони для книжок: для мене це поїзди, літаки. Я дуже багато їжджу і, відповідно, в поїздах, у літаках маю свій простір, де розумію, що наступні п’ять годин, наприклад, можу проводити з книжкою чи з текстом (часом це pdf-файл). Через covid19 все починає ламатися, бо раптом зникають літаки та поїзди, Я вчора за кермом 800 кілометрів проїхав, і це час, який міг би проводити з книжкою. Замість того сидів і дивився, чи у правильній смузі, і чи той, хто мене обганяє, бачив, що там на зустрічній їде фура. Тобто це є той режим, який спалює енергію, яка могла би піти на читання. А читання допомагає покращити якість суджень. Відповідно це питання того, з якою динамікою і з якої сталістю ми зростаємо як мислячі істоти.

Я думаю, що належу до тих людей, для яких у 90-х фантастично важливим було те, що писав Юрій Андрухович — ще до того, як він пішов в есеїстику. У романах Андрухович показував, що з текстом можна поводитися вільно і водночас відповідально. І це було дуже важливо, бо оце були ті ковтки свободи, яких бракувало нам, продуктам радянської освіти та виховання.

Якщо говорити про те, як ми привчені читати і як ця практика виховується, то в ній, власне, величезну роль мають батьки. Із цих досліджень ми зрозуміли, що, за великим рахунком, якщо діти виховані читати, то вони це робитимуть. Якщо ні, вони читати не будуть. Це означає, що вони тоді будуть споживати інформацію в інший спосіб. І в наших умовах це є питанням вразливості людини до маніпуляції. Це питання того, наскільки людина може витягувати те, що їй потрібно від джерел, чи вона, умовно кажучи, очікує, що їй щось дадуть вже спакетованим. Це питання активності, суб’єктності і того, чи людина є самостійною у своїх виборах у житті.

Я похапцем читаю дуже багато речей. Переважно це те, що потрібно мені в роботі. І я проковтою десь, думаю, близько ста різних статей на тиждень. Щось читається, щось сканується по діагоналі. Десь мені важливо просто зрозуміти, що такий автор чи така авторка дійшли до таких висновків. Далі є читання книжок, які важливі з точки зору аргументації, і це шмат літератури, який треба читати вдумливіше, а для цього потрібна внутрішня організованість.

90-ті ось — це був якийсь вибух кольорів. І раптом стали доступними неймовірні тексти, неймовірні експерименти з текстами. В плані художньої літератури, для мене це було просто ще одна сенсація. Так само, як рок-музика. Раптом з’являється можливість через тексти передавати зовсім інші сенси. І для мене були важливими «Бу-Ба-Бу», для мене був важливим, власне, Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, інші українські письменники, бо вони давали дуже контекстуалізовані тексти.