Коцюбинська Михайлина Хомівна
Михайли́на Хомі́вна Коцюби́нська (18 грудня 1931, Вінниця — 7 січня 2011, Київ) — українська літературознавиця, перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського (донька його молодшого брата Хоми).
| Михайлина Коцюбинська | |
| Файл:Коцюбинська Михайлина.jpg | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Цитати
ред.Я не бачила Аллу мертвою, її ховали в закритій труні. Тепер для мене кожна гілка калини, як часточка її безсмертної душі. Сьогодні десь на літературному вечорі в колишній Центральній Раді, на з’їзді Руху, в урочистій процесії за труною Василя Стуса, на Майдані Незалежності в помаранчеві дні, раптом білий спалах. Я нікому про це не скажу, але знаю, то Алла[1]. — Зі спогаду про Аллу Горську. Київ, 26 листопада 2005 року |
Дещо про себе і про нас (промова) (1995)
ред.Як істота мисляча – активно й самостійно – я формувалася з кінця 50-60-ті роки. Це, власне, було моє друге народження[2]. |
Те, що нав’язувалося нам офіційною освітою та ідеологією, будувалося на фальшивих постулатах. До того ж, то була будова не лише без твердих підвалин, а й з проваллями замість вікон і дверей, без нормальних міцних перекриттів (ми делікатно називаємо все це «білими плямами» в нашій культурі), тому й не дивно, що вона так легко розвалилася[2]. |
Аж незручно сказати, але таких поетів, як Плужник, Свідзинський, Антонич, таких майстрів, як Хвильовий, я «відкривала» для себе уже після того, як стала дипломованим фахівцем з української літератури, більше того, кандидатом філологічних наук. А таку постать, як Юрій Шерех-Шевельов – одну з найбільших величин у сучасній українській гуманітарній науці, взагалі пізнала лише у 80-ті роки, в часи т. зв. «перебудови»[2]. |
Мені болить брак етики дискусії в деяких моїх колег, які в кращих традиціях недавнього минулого вдаються до паплюження опонента, видаючи свою необізнаність з новітніми науковими теоріями й концепціями за істину в останній інстанції[2]. |
Мені пощастило: найближче мені шістдесятницьке коло – то були люди добірні, екзистенційно вироблені, інтелектуально багаті й морально чіткі. Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Зіна Геник-Березовська – це з найближчих, з тих, що на відстані серця. І якщо мав рацію Сент-Екзюпері, що єдина справжня розкіш на землі – це розкіш спілкування людини з людиною, то я цієї розкоші зазнала[2]. |
Серед небезпек, що чатують на нас, одна з найреальніших, як на мене, – зловживання гаслами. Гасловість замість тверезого, зваженого, багатовимірного аналізу й прогнозу. Гасло, повторене безліч разів, без такого аналітичного грунту, не підкріплене конкретним чином, – блякне, вироджується, стає фразою. А фраза – то мильна бульбашка, ворог думки[2]. |
Доводилося останнім часом чути: Тичина – наша національна ганьба. А чи не наша національна гордість? Мусимо розглядати і Тичину й Бажана як «феномен доби» (так назвав свою роботу про поета Василь Стус) і, констатуючи менструальні породження цієї доби, віддавати належне реальним художнім цінностям[2]. |
Ми ще на роздоріжжі, все руйнується в нас на очах. Як у «Солярісі»: жива матерія дійсності дихає, творячи химерні форми – іноді потворні, іноді просто незвичні й не відразу збагненні[2]. |
Відчуваю голоси сьогоднішнього дня, клекотіння жорстокого світу, що огортає нас. Терпеливо зношу нотки епатажу й гримаси прилюдного позбавлення цноти, бо розумію, що – наболіло, набридло бути в рамках дозованого й дозволеного. Вабить щирість і відкритість, розкутість думки, широкі культурні обрії, самозрозуміла вписаність у світовий художній і філософський контекст (чого нам завжди бракувало)[2]. |
Про Михайлину Коцюбинську
ред.Михайлина Коцюбинська визначилася як особистість у романтичний період шістдесятництва. Вона символізувала спадковість української інтелектуальної традиції, зв'язок тих наших поколінь, між якими руйнівна історія силувалася вирити глибоку прірву. Рафінований літературознавець, вона жила і глибокими громадянськими почуваннями. У багаторічному протистоянні тоталітарній системі виявила твердість і витримку. Водночас залишатися собою означало для неї постійно розвиватися, професійно зростати (за найтяжчих умов), не піддаватися догматизмові, поборювати те «патріотичне» спрощенство, яке вона зневажливо називала «одноклітинністю»[3]. — Зі статті «Пам’яті Михайлини Коцюбинської», січень 2011 р. |
|||||
| — Іван Дзюба |
У російських дисидентів символом мужности була спроможність «вийти на площу» й публічно заявити свій протест. В історії українського дисидентства таким знаковим символом виявилася спроможність «демонстративно встати», коли лунає заклик заманіфестувати свій протест проти дій влади. У той знаменний день 4 вересня 1965 року у тому знаменному київському кінотеатрі «Україна» на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська сміливо встала – і відтоді залишилася серед українців символом прямостояння[3]. — Зі статті «Пам’яті Михайлини Коцюбинської», січень 2011 р. |
|||||
| — Мирослав Маринович |
Примітки
ред.- ↑ “Країна Інкогніта”: Алла Горська.
- ↑ а б в г д е ж и к л Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Михайлина Коцюбинська Дещо про себе і про нас
- ↑ а б Оля Гнатюк, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Ольга Кочерга, Іван Дзюба, Леонід Плющ. «Пам’яті Михайлини Коцюбинської» // Часопис «Критика». — Київ: 2011. — № 1–2(159–160). — С. 40–43.
