Семків Ростислав Андрійович

український літературознавець, літературний критик, перекладач, видавець

Ростисла́в Андрі́йович Се́мків (нар. 6 червня 1975, м. Тернопіль) — український письменник, літературознавець, літературний критик, перекладач, видавець, доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія».

Ростислав Семків
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


  •  

Війна просочилася в усі поетичні тексти. Література готова осмислювати такі речі. Не кожна література, не на кожній стадії розвитку на це здатна[1].

  •  

Власне, книжка «Як читати класиків» і побудована таким чином: рухаємося від простіших до складніших текстів, бо точно є що читати на майбутнє. Немає змови професорів та бібліотекарів щодо Кафки чи Джойса — це справді сильні тексти, до яких варто дорости[2].

  •  

В нашій найновішій історії є два Майдани. Вони переконали, що краплі – це океан і що вони здатні протистояти дуже серйозним загрозам. Думаю, мережа – все-таки радше ліберальна територія, аніж територія контролю. «І так буде завжди», як пишуть на одному відомому сайті. «It’s free and always will be»[1].

  •  

Воєнна проза – цілий материк, великий і різноплановий. Про війну пишуть і бійці, волонтери, медики, які брали та беруть безпосередню участь у подіях, і очевидці, ті, хто брали інтерв’ю в учасників, ті, хто були десь у запіллі та хочуть сказати про це, й ті, хто на війні не були[1].

  •  

Досвід війни буде осмислений у всіх жанрах. Поезія та есеїстика швидше реагують, оскільки є мобільнішими, порівняно з іншими жанрами. Поезія — це коцентрат змісту і почуттів, а есеїстика — це рефлексії на те, що діється. Зрозуміло, що роман, епопея потребують більшого часу. Так, романи про події 2014 року «Інтернат» Сергія Жадана і «Доця» Тамари Горіха Зерня з’явилися кілька років по тому. Наступні 20-30 років ми будемо говорити і слухати про війну у всіх жанрах: фентезі, соціально-психологічній прозі, мелодрамах тощо[2].

  •  

Є безліч цікавих фокусів, з якими можна говорити про авторів, щоби показати, що вони — живі люди! Приміром, українські письменники другої половини XIX століття були економічно успішні, мали свої хутори, де могли писати й жити безтурботно. Це були автори бестселерів, які заробляли на життя письменництвом або писали разом з основною роботою. Такими були Карпенко-Карий, Панас Мирний, виняток — Нечуй-Левицький, який помер у бідності.
Такі теми вписуються у мою загальну цікавість, а написання нонфікшну — це мій специфічний спосіб популяризувати літературознавство[2].

  •  

З одного боку, в нас є феміністична традиція, з іншого — надто довго в літературі, та й в інших сферах життя, існував гендерний дисбаланс. Так, у Спілці письменників у 70-х роках минулого століттях жінок було кілька, бо письмо вважалося начебто чоловічою справою. Тепер жінки вимагають реваншу[2].

  •  

Класика — це добре, про неї треба знати, однак класика — це завдання на потім, бо треба зануритися в той час, щоби зрозуміти, чому так пишуть, чому це було важливо. Я думаю, це непідйомне завдання для школи — учням ліпше давати уявлення, що такі класики були, і показувати їхню майстерність і стиль на коротких текстах. Класики і в коротких текстах класики, і якщо ними заохотити до читання, то людина потім візьме до рук і їхні складніші тексти[2].

  •  

Маємо дбати, щоби кандидатські та докторські дисертації, поруч із монографіями, перетворювались на публічну дискусію чи легку нонфікшн-літературу: без формул наукової мови і складних термінів. Тим паче погляд на українську літературу варто змінювати докорінно, тому що її недооцінили, а багато добрих авторів і текстів зневажили у процесі тривалої колоніальної політики[2].

  •  

Ми вже знаємо: якщо весь час на уроках української літератури говорити лише про кріпаків та страждання народу, то нікого ця література не зацікавить! Маємо змінювати фокуси у школі: показувати різні тексти, віднаходити неочевидні контексти[2].

  •  

Ми недооцінюємо, як змінюється наша свідомість, як вона вже змінилась: коли повітряна тривога і всі сидять наступну годину і хвилюються, куди зараз прилетить, хто загине, чи ми виживемо. Ми живемо з цим відчуттям день у день, і коли воно зникне — а це станеться неодмінно, — наша свідомість вимагатиме емоційних наркотиків, і солдатам після війни складно адаптуватися, і нам, цивільним, уже звично жити у стресі. Тому такі тексти з’являться доволі швидко[2].

  •  

Мої читачі й читачки пропонували написати книжку «Як воювали класики» — тут є про що говорити, адже серед письменників було багато воїнів — Івлін Во, Ернест Гемінґвей, Джером Селінджер чи Курт Воннеґут, шпигунів — Ґрем Ґрін та Ян Флемінг, та агітаторів, як Джордж Орвелл[2].

  •  

Навіть якщо читання важке, читач, маючи добре підґрунтя й підготовку, може зрозуміти складні тексти. Класики, вершки модерністської, а далі й постмодерної літератури — Джойс, Пруст, Вірджинія Вулф, Кафка, Фолкнер, Томас Манн, Кавабата, Кобо Абе, Маркес, Еко — це зліпки свідомості інтелектуально зрілих людей. Здебільшого, коли кажуть, що Джойс нудний, — це ніби шестикласник пробує поговорити про світові проблеми з професором філософії[2].

  •  

Національний міф України вже сформувався. Україна та український народ — це оборонний рубіж цивілізованого світу перед варварами. Українці завжди боронили Європу від варварських племен умовних «половців та печенігів». Це наша традиція, починаючи від навал гунів, Чингісхана тощо. Просто ми думали, що варварів більше немає, але вони є. Є також козацький міф, за яким маємо гречкосіїв-донаторів, які підтримують козаків-борців, а ті якраз тримають рубіж. Це — сенс нашого існування[2].

  •  

Нашим авторам варто було б повчитися в Кінга: коли дочка запитувала у нього, навіщо він погодився зустрітися у книгарні в маленькому містечку, він відповів, мовляв, не слід забувати, що ті читачі оплачують її черевички. Жести доброї волі від Кінга, як-от продати права на екранізацію за долар чи дати інтерв’ю безкоштовно студентському журналу, — підтримують зв’язок із читачами. Проте перш за все Кінг є демократом: він за Україну, бо він за свободу[2].

  •  

Нині у нас фактичний паритет між чоловіками, які пишуть, і жінками, які пишуть. Раніше непрописувані теми, як-от жіноча кар’єра, сексуальність, тепер абсолютно рівноправні, ними нікого не здивуєш, вони просто є і нормально функціонують[3].

  •  

Пізній совок був найнуднішим місцем у світі з купою непотрібних, але обов’язкових ритуалів: громадською роботою, як-от збирання макулатури чи металобрухту, чи формальним ушануванням полеглих воїнів. Абсолютно інакшим є сучасне волонтерство, бо ми купуємо байрактари! У Тернополі був музей, присвячений історії однієї з радянських танкових дивізій, де проводили екскурсії і розповідали про її бойовий шлях, але нещодавно вона зазнала безславного кінця — її успішно розбили ЗСУ десь між Сумами і Броварами[2].

  •  

Популяризація будь-якої літератури, не лише української, а й, скажімо, ірландської, каталонської – постколоніальних літератур, які пережили етапи певної маргіналізації, а потім вибираються з неї – то, на жаль, справа не стільки літератури, скільки інституцій. Як і подання, до речі, на престижні міжнародні премії, включно з Нобелівською. Потрібно мати інфраструктуру. А інфраструктуру поступово треба виробляти[1].

  •  

Росіяни щодня руйнують наші будинки і вбивають наших людей, тож цілком логічними є несприйняття російського з літературою включно. Неможливо любити те, що тебе вбиває, тим паче культуру ворога! Такий примус руйнує особистість — так, наприкінці роману Орвелла «1984» герой починає любити Старшого брата — просто його особистість знищили[2].

  •  

Я дуже щасливий, що є запит і контенту про культуру з’являється більше. Мої колеги подружжя Тетяна Огаркова і Володимир Єрмоленко створили подкаст «Kult: Podcast», де обговорюють культурні й суспільні реалії для широкої авдиторії — і це працює![2]

  •  

Я за те, щоб усі робили нові слова. Ясно, що якісь приживуться, якісь ні, але мова жива, вона повинна розвиватися. Те, що її довгий час утримували від розвитку, — це погано, але вона вижила і тепер вона на стадії активного становлення та творення фемінітивів[3].

  •  

Якщо ми подивимося на 1960–1970-ті роки, то це чоловіча література, там переважно чоловіки, які пишуть. Так, там є Ліна Костенко, Ірина Жиленко, але, крім них, яскравих імен немає. А в другій половині 1990-х, після виходу роману Оксани Забужко, який мав скандальний успіх, почало з’являтися багато письменниць. У прозі — там, де раніше на них не чекали, бо в літературі радянського часу жінка могла писали лірику про любов або дитячі книжечки[3].

  •  

Я прагну подивитися на фентезійні тексти і сюжети крізь призму серйозних філософських теорій. Розбір текстів Кінга у контексті психоаналізу став окремою пригодою для мене. Хоча Кінг і заперечує стосунок до фройдівського вчення, але пояснювати структуру свідомості, в якій існують Над-Я, Я і Воно, найкраще на прикладі його роману «Воно». Та це взагалі підручник із психоаналізу[2]!

  •  

Я придумав афоризм, постійно його повторюю і вважаю його правильним: не жінки чи чоловіки укладають асфальт, а машини укладають асфальт, а от хто керує машинами — це, в принципі, не важливо[3].

Див. також

ред.

Примітки

ред.