Клаудія Дате

Клаудія Дате​ (Claudia Dathe, 1971) — одна з найвідоміших перекладачок української літератури в Німеччині, членкиня об'єднання «Translit», координаторка літературного перекладу в Тюбінгенському університеті.

Клаудія Дате

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Більшість людей вважає, що в перекладі перекладач створює еквівалентний твір іншою мовою. Я з цим не погоджуюся. Сказала б, що перекладач створює певну інтерпретацію іншою мовою. Коли говорити саме про такий підхід, можемо собі дозволити зробити переклад з різних ракурсів. Впевнена, що немає чогось такого, як еквівалентний твір іншою мовою. Це нам показує інша структура мови, а також слова, що мають зовсім інші контексти й не перекладаються повністю. Цілковитої еквівалентності в перекладі і прозового, і поетичного твору іншою мовою немає.

Візьмімо, наприклад, місто Чернівці та його багатокультурне середовище. Цим середовищем німецькомовна аудиторія зацікавлена вже багато років, германісти давно досліджують спадщину німецькомовних авторів на мультиетнічних територіях, таких як Пауль Целан і Розе Аузлендер. Помітно, що в цих дослідженнях українська сторона, українські автори, усі джерела, написані українською мовою, мало брали до уваги. Наприклад, література українських авторів про Першу світову війну німецькою мовою не представлена. Ми з колегами три роки тому почали працювати над антологією українських письменників, які писали про Першу світову. [...] Дуже сподіваємося, що це середовище, яке інтенсивно спілкується про Буковину, але здебільшого на основі німецьких матеріалів, нарешті візьме до уваги й українські матеріали.

Є особливий прошарок любителів літератури про подорожі. Тому «Чар Марока» захоплював людей, які на карантині не могли нікуди поїхати, і вони просто брали до рук оцю книжку. І також є увага до 1920-х: що і як відбувалося сто років тому. Аналогічно років 5-10 тому в нас був бум угорської літератури 1920-х, хтось її відкрив і презентував одразу 5-6 авторів. Яблонська вписується в цей дискурс.

Завжди потрібно запитувати себе, навіщо ми перекладаємо та що література має нам показати. Маємо дуже різні цілі, коли перекладаємо певний твір чи написане певним автором. Коли йдеться про сучасну літературу й навіть про розважальну, ми можемо спокійно перекласти такі твори, які читатимуть для розваги, коли є вільний час, задля задоволення. Як на мене, така мета цілком виправдана. Але є й інші цілі, інша мета перекладу. Одна з них — презентувати й показати різні європейські літератури в широкому колі й діапазоні. Мені здається, що українська література, особливо 1920-х років, поки що не представлена, бо ніхто нею не займався, бо комерційні видавництва не цікавляться таким насамперед.

Звісно, презентація автора в літературному будинку – це важлива форма промоції, що може зацікавити дуже різну аудиторію. Але ми мусимо розуміти, що оця інсценізація літератури – це щось зовсім інше, ніж читання книги. Тому що коли ми хочемо підтримувати українську літературу, ми можемо – звичайно ж! – презентувати українських авторів. Літературні будинки із захопленням будуть їх презентувати, запрошувати читати уривки. Але видання книжок – це інша річ. Це не обов’язково пов’язано.

Зрозуміло, що наразі є дуже орієнтовані на політику спроби підтримки – той самий Сенцов. І коли стосується підтримки закордонного видання, мусимо розуміти, що є дуже різні читачі і дуже різні мотивації видавництва щодо видання книжки.

Ідея в тому, щоб презентувати тих, хто на німецькому ринку невідомий. Тому з переліку випали Жадан, Забужко, Андрухович, Малярчук… Кожен перекладач вибирав собі автора. Йдеться не про книжку. Про кожного автора його перекладач створює трихвилинний анімаційний фільм-кліп, пише есей і перекладає уривок із твору. — Про проєкт «Перекладацький погляд: есеї – кліп – текст»

Інший приклад — весь отой футуристичний напрям 1920-х років. Упевнена, що такі авангардні напрями 1920-х дуже відомі, їх інтенсивно обговорюють в університетських і шкільних навчальних програмах. Говорять про російський авангард, іноді про югославський, польський і навіть грузинський. Мені здається, що на ґрунті загальної зацікавленості цією темою можна внести й тогочасних українських авторів. Тобто я завжди виходила б із загальних дискусій, які провадять, і дивилася б на те, який внесок чи як оті дискусії можна доповнювати українським матеріалом, якого німецькою мовою поки що немає.

Коли я можу зосередитися на окремих словах — це велика розкіш, яка ніяк не співвідноситься з тим, що мені заплатять за переклад. Напевно, це одна з причин, чому багато перекладачів, які перекладами заробляють собі на життя, не дуже часто беруться перекладати поетичні твори.

Крім того, ми – і, мабуть, ви теж — активно обговорюємо тему жіночої літератури, авторок, які писали давніше, але поки що не увійшли в літературний канон. Яблонська в цьому ракурсі теж дуже цікава. А коли вийде наступна книжка, то вона вже матиме готову аудиторію, читачів «Чару Марока».

Мені імпонує, що ця премія дається не лише за вузькофахову діяльність. Ми дуже мало говоримо про внесок перекладача як посередника між культурами. А ця премія – про це говорилося також і на церемонії нагородження – наголошує і на тому, що відбувається на тлі роботи з текстом. — Про премію Drahomán Prize

Ми теж себе спитали під час Майдану й після нього, чому російська пропаганда така сильна, чому люди готові повірити тій пропагандистській інформації, яка лунає не лише з боку Росії як держави. І ця пропаганда сильно впливає на багатьох у Німеччині. Хоча представники громадських організацій, як-от Київський діалог, Фонд Бьолля, журнал OSTEUROPA, завжди намагалися в дуже диференційований спосіб показати, що відбувається в Україні. Як на мене, ідеться про довгий процес, пришвидшити або фіналізувати який можна лише за допомогою додаткового персоналу, а також грошей. Треба справді підтримувати університети, які мають студії з україністики, чи регіонознавство, потрібно інтенсивніше працювати з пресою, масовіше поширювати свої погляди й інформацію про те, що відбувається.

Освіта дітей – це дуже важливий аспект. Тож бібліотеки та інші організації завжди шукають цікаві книжки, незалежно від мови. Вийшло кількадесят захоплених рецензій. І для цієї книжки – а вона справді дуже добре зроблена – це лише початок. — Про переклад дитячої книжки Романи Романишин та Андрія Лесіва «Так я бачу»

Підростає покоління, яке вже не має такого конкретного стосунку до історії, про яку зараз ідеться, і це відчутно, якщо говорити про нові способи пам’яті. Тому, думаю, ми будемо бачити дуже різні літературні твори впродовж наступних років, які по-новому працюватимуть із болісними питаннями нашого минулого.

Сьогодні навіть попри пандемію ми помічаємо суттєве зростання літературних заходів. Раніше ми фокусувалися на тому, чи вийшла певна книжка, чи ні, поширено її чи ні, чи зросла впізнаваність певного автора тощо. Нині ж свою увагу приділяємо саме літературним заходам. Коли людина спілкується та має багато контактів, у неї значно більше шансів бути запрошеною та презентованою за межами своєї країни. Можливо, завдяки цьому пізніше з’явиться переклад її книжки і його прочитають.

У випадку з Яблонською нам пощастило, що вона потрапила до рук Карла-Маркуса Ґауса, дуже відомого австрійського критика, який написав рецензію у Die Presse – і там одразу підскочили продажі. Тут-таки важливо розуміти неоднорідність німецького ринку. Є різні читацькі аудиторії.

У книжці «Криваві землі» історик Тімоті Снайдер порівнює сталінську систему репресій із гітлерівською. Глибоко впевнена, що таку книжку німецький автор не зміг би написати. Щодо художньої літератури, то німецькі письменники пишуть на багато різних тем, зокрема і про складні стосунки з Росією. Помітно, що ми зараз перебуваємо в певному перехідному часі щодо спогадів і пам’яті про Другу світову війну.

У Німеччині дуже багато перекладачів працюють переважно лише з текстами й не втручаються в культурну політику держави, з мови якої перекладають. Коли йдеться про так звані малі мови чи такі, що менше присутні у світі, то, як на мене, завжди йдеться про важливе завдання для перекладача.

У Німеччині дуже сильні інституції, які підтримують німецьку культуру за кордоном, як-от Ґете-інститут чи Німецька служба академічних обмінів. Ці інституцій працюють уже досить довго, і ми звикли, що культура містить політичний компонент. В Україні цей процес тільки починається, тому, думаю, перекладач має особливу відповідальність підтримувати літературу й культуру не лише у вузькому полі своєї діяльності, а й зважаючи на політичні лінії та політичну мету популяризації культури за кордоном.

У Німеччині не вистачає україністів. А Роксоляна якраз дуже добра знавчиня, вона також глибоко знає актуальні тенденції та процеси сучасної української літератури. Є ще літературознавиця Олена Галета, яка писала післямову до німецького видання «Чару Марока».

Що ж до художньої літератури, то тут набагато складніше. Є різні причини та мотивації, чому хочемо презентувати чи просувати таку книжку в Німеччині. І ось тут потрібна «промоція», про яку ви говорите. Ми, Спілка Трансліт, цього року за підтримки програми Neustart Kultur організували проєкт, який називається «Перекладацький погляд: есеї – кліп – текст». Десять авторів, від Ольги Кобилянської до Гаськи Шиян, крізь призму перекладацького погляду будуть презентовані для німецькомовного середовища у формі відеоролика, есею та фрагмента перекладеного тексту. Побачимо, як це вдасться. Під час вибору авторів та авторок ми керувалися суттєво суб’єктивними підходами перекладачів, а не критеріями умовного літературного канону.

Як ми взагалі можемо наважитися перекладати поезію? Мені здається, що єдиний шлях — створювати кілька перекладів одного тексту. Коли беремося перекладати, маємо тримати в голові, що це не буде еквівалентний твір іншою мовою, а можуть бути різні інтерпретації тексту. Скажімо, якщо один і той самий твір перекладають троє різних перекладачів, то в кожного буде авторський переклад, багато в чому несхожий на інші, бо на його рішення впливає не лише знання мови, а й особистий досвід, простір проживання, історичні події його покоління тощо. Можемо порівнювати підходи, те, що кожен перекладач побачив у цьому творі — і так наблизитися до тексту оригіналу. Маю глибоке переконання, що ми мусимо трактувати переклад ширше, ніж сьогодні заведено.

Якщо говорити про читання поезії, то мене дивує, що загалом люди читають її дуже мало. Скажіть, хто сьогодні має багато часу, щоб прочитати роман на 700 сторінок? А на читання поезії вистачить 5—10 хвилин на день. Мабуть, це також залежить від не надто доброї шкільної освіти, не вистачає навчання творчого й відвертого підходу до літератури, зокрема й поезії. Мені дуже жаль, що так є і в українських, і в німецьких школах. Тобто з одного боку, поезії читають мало, з другого — її переклад дуже низько оплачують, і з третього — відсутній правильний підхід до перекладацької майстерності, коли йдеться про поетичні твори.