Юрій Шевчук (мовознавець)

Юрій І. Шевчук (англ. Yuri I. Shevchuk; нар. 5 квітня 1961, Володимирець) — український мовознавець, журналіст, кандидат філологічних наук.

Юрій Шевчук

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Все, на що здатен український олігархат і ті в політиці, хто його обслуговує, – це відтворювати себе самого і власну систему антицінностей, глибоко ворожу українському проектові. Це самовідтворення триватиме доти, доки український виборець дозволятиме олігархату панувати в політиці, економіці і культурі України.

Для українців немає іншої України. Боротьбу за цю гідність можна називати «мовосрачем», чи «відволіканням від справжніх проблем», чи «навмисним створенням проблеми там, де її начебто нема». Це по суті неоколоніальний спосіб ведення дискусії. В такий спосіб питання про саме існування України як незалежної, культурно осібної держави перетворюють на водевіль, комедію.

Мова нерозривно пов’язана з економікою, політикою, культурою, самою здатністю спільноти до виживання у війні.

Можна поетично називати події 2004 і 2014 років революціями, відповідно Помаранчевою і Гідності. Але революція відбувається тоді, коли засадничо змінюється лад, міняються ті, хто є при владі. Якщо застосувати цей критерій до подій 2004 та 2014 років, то жодної революції не відбулося, адже олігархат як був при владі, так і залишається.

Нам потрібно очистити свій публічний простір від московських бійців ідеологічного фронту. Пропаганда і пропагандисти повинні викриватися, а не толеруватися. Так є в кожній здоровій демократії: забезпечувати плюралізм думок і свободу дискусії геть не означає потурати психологічній агресії й пропаганді.

Тривога про експресивну меншовартість української мови в порівнянні з мовою колонізатора – це давня тема, властива не лише наративу української ідентичности, це тема колоніяльної упосліджености і колоніялізму як такого, адже ми звикли чути щось на кшталт: «Чому українці не мають свого Достоєвського?» але ніколи – «Чому росіяни не мають свого Франка?» Ще в 1928 році драматург Микола Куліш прямо торкається цієї теми у п’єсі «Мина Мазайло», намагаючись переконати глядача, що українська навпаки є експресивнішою, багатшою і досконалішою за мову колонізатора. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022

Українське суспільство є перманентно травмованим. Минуле величезною мірою визначає наше сьогодення, і без глибокого осмислення минулого воно визначатиме і наше майбутнє і робитиме це далеко не на користь справді незалежної України.

З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)

Модерний український кінематограф пов’язують із творчістю Олександра Довженка, як його засновника. Найбільш святковані фільми Довженка «Арсенал» і «Земля», а також «Звенигора», що передував їм, пронизує тема української ідентичности, бо кожен фільм ставить питання про те, що значить бути українцем.

Український кінематограф совєтської і пост-совєтської доби є документальним свідченням того, як мову на екрані перетворювали на знаряддя знищення української ідентичности, русифікації мільйонів кіноглядачів. Механізми цієї політики, урухомлені ще в 1930-х роках, продовжують з певними змінами діяти й сьогодні.

В 1920-х роках теза, що українські фільми невіддільні від української мови, була аксіоматичною. Підписи до німих фільмів, що їх робили на головній кіностудії країни ВУФКУ, були українською, без огляду на національність і мову їхніх творців.

Аналізуючи взаємини між мовою і фільмами, що їх роблять в Україні, слід насамперед зрозуміти аксіому: поза національною мовою не існує національного кінематографу.

Коли зв’язок національного кінематографу з його корінною мовою порушують, виникає екзистенційна загроза і для національного кінематографу, і для національної мови, оскільки з засобу стимулювання мови він перетворюється на засіб її знищення.

Фільми, зняті суржиком, формують у глядача погляд на мовну норму й весь корпус української літератури як на якусь архаїку, що відійшла в минуле, подають мовний гібрид як норму, а мовний стандарт – як архаїзм, аномалію... [...] Сьогодні під впливом таких фільмів виростає ціле покоління кіноробів і споживачів їхнього продукту, для якого культура мовлення – це поняття актуальне тільки для російської мови, але архаїзм – для української.

Зв’язок між мовою і владою добре розуміли у Москві. [...] У дореволюційному українському театрі діяла заборона на те, щоб освічені персонажі, городяни, різночинці чи шляхта розмовляли українською. Остання відводилася лише для селян. Заборону було накладено на цілі театральні жанри, як і на певні теми. Дійові особи з середніх і вищих верств мали розмовляти тільки російською.

Російськомовний кінематограф України ширить серед глядачів мову колонізатора і підриває українську, схиляючи глядачів до думки, що національна мова непотрібна чи, якщо послугуватися колоніяльними мемами, – «непридатна», «неприродна», «штучна», не відповідає «правді життя».

Довженків кінематограф – це не дзеркало, що відображає дійсність, а, користуючися метафорою Ф. Ніцше, дзеркало, що ту дійсність трансформує.

Серед пост-совєтського покоління українських кіноробів лише одиниці продовжують націєтворення Довженка, практикуючи мистецтво так, як розумів його Пабло Пікáсо. Величезна більшість відкидає Довженка, бо демонструє нездатність творити художню дійсність, вільну від колонізатора, його мови, смислів і цінностей.

Кожен, хто виправдовує використання російсько-української лінґвошизофренії чи суржика в фільмах «правдою життя», прирікає і себе і свого глядача на одвічне ходіння проклятим колом колоніяльної залежности. [...] Все, що їй суперечить, відкидається як фальш і «нефомат».

Гомі Баба писав, що культурний колоніялізм поширює міт трансцедентної універсальної якости колонізатора на противагу всього-на-всього місцевій політичній та ідеологічній специфіці колонізованого. Література, культура, мова колонізатора за визначенням ґлобальні, тоді, як література, культура, мова колоніязованого або геть невидимі, або ж всього-на-всього локальні.