Єрмоленко Володимир Анатолійович

Володимир Анатолійович Єрмо́ленко (нар. 18 березня 1980, Київ) — український філософ, есеїст, перекладач, доктор політичних студій, кандидат філософських наук (Київ, 2009 р.), старший викладач (кафедри філософії, кафедри літературознавства та іноземних мов) Києво-Могилянської академії, експерт МГО «Інтерньюз-Україна», автор та ведучий програми «Громадське. СВІТ», аналітичного тижневика про міжнародну політику, головний редактор UkraineWorld.org.

Володимир Єрмоленко

Стаття у Вікіпедії

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Б

Без гідності ми втрачаємо культуру. Адже вона будується зокрема й на відчутті тяглості, на спілкуванні з минулими та майбутніми епохами. Якщо хочу бути лише щасливим, то мені байдуже і минуле, і майбутнє. А культура народжується тоді, коли я думаю над нею.

В

Вахтанґ Кебуладзе, Тарас Лютий, Менжулін, я — ми всі музиканти. Так утворилося київське музично-філософське коло. Воно джазове, блюзове, рокове. Цікавий парадокс: філософи, які мали б займатися концептами, абстрактними ідеями, збираються і грають на музичних інструментах. Вони пишуть книжки, але їхнє середовище дуже «акустичне». У Києві філософи дуже музичні.

Все моє мислення як філософа побудоване на понятті рівноваги. Вважаю, що екстреми шкідливі, а рівновага — потрібна. Рівновага між цінностями, чотирма головними цінностями: свободою, рівністю, братерством та екологією. Рівновага між насолодами. Надмірний гедонізм — це погано, це те, у що вироджується сучасний світ, — у споживацтво. І надмірний аскетизм — це погано, ми це відчули у Радянському Союзі.

Д

Для мене дуже важливий Хвильовий. Навіть не так його чудові літературні твори, як його памфлети, публіцистика. Хвильовий з його ідеєю азійського ренесансу сформував у 20-х роках минулого століття думку про розширення Європи на схід, яка нас досі формує і має сформувати.

Є

Є мало розуміння, що Росія – імперія. Її надто довго сприймали як національну державу, якою вона не була. Між росіянами, українцями та білорусами значно менше помітних відмінностей, ніж, скажімо, між британцями та індійцями чи бельгійцями та конголезцями. Тобто розуміння континентального імперіалізму відносно близьких націй не дуже зчитується в західному світі.

З

Західний колоніалізм намагався зафіксувати інакшість Іншого, і в цій інакшості прокласти чіткі межі ієрархії, які Інший не міг перейти. Російський колоніалізм мав іншу логіку: асиміляцію, знищення інакшості, її стирання. Українцям не давали існувати в своїй інакшості, просуваючи тези про те, що українці такі самі, як росіяни. Лиш окремі «смішні» відмінності були дозволеними в імперському контексті. Європейцям це не дуже зрозуміло.

І

Ідентичність — це те, що ми будуємо самостійно в нас самих. Тому вона тісно пов’язана з критичним мисленням.

Інтелектуальна культура будується на університетських дослідниках і викладачах. Звісно, навколо університетів чи навіть усупереч їм завжди існуватиме альтернативна інтелектуальна культура — в медіа, альтернативній освіті й так далі. Але якщо не буде сильних університетів, то ми будемо мати тільки поодиноку «альтернативу», без системності.

М

Мене дуже хвилює атака на культуру, яку ми бачимо нині, ті величезні складнощі, з якими стикаються нові українські інституції, те, що відбувалося (і може знову відбуватися) навколо Центру Довженка, навколо Українського інституту, Українського інституту книги, Українського культурного фонду. «Держкіно» фактично «рейдернули». У 1930-х роках наше відродження розстріляли, а зараз пробують «рейдернути». Нові часи, нові практики.

Ми дивимося на світ завжди зі своєї точки і зі своєї траєкторії — і мистецтво розуміння іншого полягає в тому, щоб уміти бачити інші точки та інші траєкторії. Принаймні усвідомлювати їхню можливість.

Ми живемо у не найкращому періоді для демократії. Вона успішна тоді, коли люди вміють одне з одним розмовляти і здатні досягати компромісу. А в сучасному світі люди що далі, то менше спроможні чути одне одного.

Ми можемо з повагою та інтересом дивитись у своє минуле, але не вважати, що там є рецепти, які можемо застосувати зараз. Це протидія нездоровому консерватизму, який шириться світом і може завести у глухий кут.

Микола Рябчук написав важливу книжку «Від Малоросії до України». Як на мене, сьогодні досі «малоросійська» ідентичність в Україні становить більшість. Це люди, які звикли жити в російському культурному просторі. Після російської агресії їм набагато складніше ідентифікувати себе з російською культурою, тому вони шукають своєї ідентичності.

Ми маємо переосмислити концепт цивілізації. Думку про те, що цивілізацій багато, і що російська цивілізація є однією з них, треба відкинути. Треба повернути віру західного світу в самого себе та власні цінності.

Ми маємо самі себе захищати, мати власний голос і бути чутими у світі та в Україні. А як ми будемо чутими, якщо ми мовчазний народ? Якщо ми самі вирізаємо собі обличчя і ампутуємо мову, якою ми говоримо до світу. Бо культура — це і є обличчя народу, її мовлення всередину й назовні.

Місія — це важливе поняття, бо ми завжди маємо думати про надзавдання. Якщо ми про них не будемо думати, то нас пожеруть дрібниці. Щоб цього не сталося, треба дивитися на горизонт.

Моє дитинство було радянським і російськомовним. Я навчався у російськомовній школі, а потім в українськомовному університеті, в Могилянці, й там ми з однокурсниками між собою теж спілкувалися російською. В родині ми тільки нещодавно перейшли на українську. На цей перехід нас спонукало народження дітей: ми хотіли, щоб вони були українськомовними.

Можна сказати, я виростав у бібліотеці. Платон, Аристотель, Данте, Кант, Ніцше — усі ці книжки завжди були поруч зі мною. Вони завжди були для мене друзями, а не просто книжками. Свою першу філософську роботу, «Буддизм і культура Заходу», я написав у 15 років для Малої академії наук. Писав від руки, ще коли комп’ютерів не було, а мама набирала її вечорами на друкарській машинці.

Мої перші два автори — це Томас Манн «Йосиф і його брати» і Серен К'єркегор «Страх і тремтіння». Захопився ними під впливом тата у 14 років і дуже вдячний йому за це. До того читав лише те, що давали з літератури у школі.

Н

Наша українська теза має полягати в тому, що злочини нацизму були засуджені як єдине найбільше архетипове зло. І це применшило інші прояви зла, зокрема сталінізм. Ми не маємо порівнювати Голокост із Голодомором, міркуючи, який із геноцидів був жахливішим. Натомість ми можемо наголошувати на тому, що в сучасній Росії панують наслідки відсутності засудження сталінізму, що продовжує себе відтворювати.

О

Оксана Забужко як письменниця й публіцистка — це must read. Мені дуже подобається її книжка про Лесю Українку «Notre Dame d’Ukraine», також «Український палімпсест», книжка розмов з Ізабеллою Хруслінською, для тих, хто хоче заглибитися у розмовний жанр та більше дізнатися про українську культуру.

П

Подивіться, наприклад, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик та почитайте її оповідання зі збірки «Червоні на чорному сліди». І нова книжка Михеда «Я змішаю твою кров з вугіллям» — це must read. Спроба зрозуміти український схід. Це книжки, яких у нас раніше не було: суміш есеїстики та репортажистики, блискуче написаної.

Помічайте власну унікальність та унікальність свого народу. Не вважайте, що він чимось гірший чи кращий від інших, але помічайте, чим він відрізняється. Можливо, якщо подивимось інакше на те, що вважаємо поганим, то це виявиться перевагою. І шукайте власного центру. Не давайте інформаційним потокам здерти з вас вас самих.

Поразка завжди показує, як робити не треба, і до певної міри відкриває шлях. Не варто боятися помилок. Складно сказати про якісь конкретні поразки, але, вважаю, поразка має робити сильнішим. Якщо ти не проходиш через них, то стаєш вразливим, тебе легко вивести з рівноваги.

С

Сучасна українська література — потужна й цікава, але чи існуватиме вона й надалі? Чи не живемо ми в епоху чергового «відродження», яке знову буде «розстріляне» — або просто відімре? Мене дуже непокоять ці речі.

Сучасний західний світ концентрується на понятті щастя для вимірювання успішності суспільства. Мені це здається глухим кутом. Саме лише щастя не може бути метою людини. Бо, крім щастя, є ще гідність. Можна бути нещасливим, але відчувати власну гідність.

Т

Ти ніколи не зможеш стати тим, ким ти не є, ніколи не зможеш прожити чуже життя. Не варто імітувати іншого, бо це завжди буде імітація, а не реальність. Краще погано прожити своє життя, ніж добре прожити чуже. У цьому сенсі філософія є дуже практичною.

У

Українська культура виживе і без міністерства, вона це безліч разів підтвердила. Але тоді вона завжди буде у статусі «культури з криївки»: малобюджетної, малоресурсної, завжди «всупереч» чомусь і завжди на рівні виживання. Це драма України: ми не звикли мати обличчя, не звикли бути народом, який має свою концептуальну, образну, наративну мову. Українці постійно хочуть, щоб нас хтось захищав.

Українська філософія — це, без сумніву, Вахтанґ Кебуладзе, Тарас Лютий, книжки видавництва «Дух і Літера», зокрема «Європейський словник філософії», там частково перекладний формат, а частково — наш український. Дуже потужна річ. Якщо говорити про історичні книжки, то раджу читати українських істориків Ярослава Грицака, Сергія Плохія, проєкт «Історичний лікбез».

Українцям набридло мати імідж провінціала та другорядного. Йде сильне відновлення етосу воїна, який не йде на компроміси. [...] Повертається образ сталевої людини, котра не гнеться – образ Азовсталі. В українській інтелектуальній думці цей образ уже існував. Його можна знайти в Евгена Маланюка та інших авторів правого консервативного спрямування 1930-х років. Цей воїнський етос тривалий час був об’єктом, проти якого працювала російська пропаганда.

У мене в родині є люди і з Червоної армії, і з Холодного Яру. Є люди, які захоплювалися Радянським Союзом, а є ті, які повставали проти нього. Але великого занурення в українську культуру я не мав — більше виховувався на західній культурі, західній філософії.

У Могилянці зустрів людей, яких ти шукаєш усе життя, не можеш знайти, і раптом вони у великій концентрації — на факультеті гуманітарних наук: культурологи, філологи, політологи, філософи. Це був дуже щасливий час.

У Росії все будується на страху, ієрархії, культі особистості. Та Путіну цього мало, йому потрібно ще дещо – «великий русский народ». Путін розуміє, що для продовження існування імперії замало насильства та спецслужб, має бути ще й національний клей. Без білорусів і без українців його не існує. Без білорусів і без українців цей «великий русский народ» в меншості.

Ф

Філософія займається фундаментом. На ньому потім можна зводити багато чудових будівель. Але без цієї основи нічого не збудуєш.

Філософія — це мистецтво мислення. Це пошук сенсів, коренів наших емоцій та думок. Це завжди страшенно цікаво і завжди — майже шахтарська робота, занурення у глибини й засадничі речі, які ми часто не продумуємо до кінця, але які нас визначають.

Х

Хороше життя — це життя, де є рівновага. Рівновага — ключове поняття для давніх греків, епохи бароко, Ренесансу. Весь світ сьогодні втратив рівновагу і живе в екстремах, які її руйнують.

Я

Якщо говорити про українську культуру, то, як на мене, найпотужніша наша письменниця — Леся Українка. Найпотужніший письменник України — це жінка. Її драматичні поеми «Камінний господар», «Лісова пісня», «Руфін і Прісцілла», «Кассандра» — це світовий рівень.

Я не виховувався у родині, тісно залученій в українську культуру. Якби був залучений у неї з дитинства, то, можливо, тепер не було б такого тяжіння до неї і прагнення перевідкрити її для себе.

Я часто думаю про те, що у житті важливо не стартувати завчасно. Важливо починати саме тоді, коли треба.