Дубчак Ольга Петрівна

Ольга Дубчак — українська письменниця, головна редакторка видавництва «Віхола», авторка науково-популярних книжок «Чути українською», «Бачити українською», «Перемагати українською».

Ольга Дубчак

Цитати ред.

  •  

Активно розвивається військова термінологія та військовий сленг. Вони входять також у мовлення цивільних. Мова — справді живий організм, і вона реагує на реальність. Якщо відбуваються якісь зміни, то мова це ретранслює.
Тенденції розвитку загалом такі, як і скрізь. Українська зараз залежна від англійської. Англійська, крім того, що є мовою міжнародного спілкування, є мовою науково-технічного прогресу, тому «диктує» решті мов світу, які новотвори будуть з'являтися. Це нормально, але мовознавців насторожує, що англіцизми стають модними серед молоді, а українська не встигає виробляти свої відповідники. Наприклад, «хайп», «вайб», «світшот»[1].

  •  

Близько 15 років я працювала у видавництві навчальної літератури з підручниками з української мови. Це хороші підручники, вони наводять влучні приклади, правила написані доступно і зрозуміло, але не чіпляють. Якщо, наприклад, підручник з фізики написати цікаво легко, то з української мови складніше, бо недостатньо перерахувати правила. Я вважаю, що українську мову треба викладати легко і з жартами. Якщо посміявся з якогось прикладу — він запам'ятається[1].

  •  

В української мови унікальна ситуація — їй постійно треба боротися. Спочатку треба було боротися проти засилля російської. Століттями нав'язували, що українська мова якась не така, недолуга, мова села, соціальних низів, а російська — мова інтелектуалів, аристократії, мова міста. Усе це призвело до русифікації українських міст і виникнення такого соціального діалекту, як суржик. І коли почалась повномасштабна війна, а українці нарешті зрозуміли, що треба плекати свою мову, бо це національне надбання і чинник національної єдності, прийшло засилля англіцизмів. Але з англіцизмами не так страшно, вони не претендують на фонетику: ми позичаємо звідти вже цілісні слова[1].

  •  

Головний страх — це страх почати говорити. Навіть коли слухаєш, читаєш і все розумієш, заговорити страшно, щоб не наробити помилок. Але ніхто не розмовляє ідеальною українською, і це насправді нікому не потрібно. Друга порада — багато читати і слухати українською. Хай це навіть буде суржик. Якщо страшно приступати до академічної чи класичної літератури, можете починати з блогерів у соцмережах. Третя порада — практика. Ми не перейдемо на іншу мову, поки не почнемо практикуватись розмовляти нею[1]. — Про перехід на українську мову

  •  

Зменшувально-пестливі суфікси – ще один приклад морфологічного розрізнення «свого» й «чужого». Тому що в українській мові їх можна застосувати до будь-чого. Є навіть слово «воріженьки», тобто зласкавлення ворога. Це дуже визначальна риса для української мови. Зменшувально-пестливі суфікси можна застосовувати і до іменників, і до дієслів, і до прикметників. Те саме зараз відбувається з тепликами, броніками, теріками (так у ЗСУ називають тероборону)[2].

  •  

З українською термінологією все добре: вона існує давно, абсолютно сформована і водночас відкрита до сучасних віянь. Мені випадала нагода спілкуватися з нашими науковцями з приводу термінології, і вони, як зараз кажуть, «сміються в очі». Тому я б не сказала, що треба дерусифіковувати якусь галузь. Треба відходити від думки, що російська термінологія розвивається швидше, чи охоплює більше за українську[1].

  •  

Із сучасною українською літературою все прекрасно, вона бурхливо розвивається у всіх напрямках і жанрах. Навіть якщо врахувати, що такі метри, як Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Юрій Іздрик, вважаються старшим поколінням сучукрліт, у нас вже назріло покоління молоді, яке активно пише, ретранслює свої твори, зустрічається з читачами. Після перемоги буде «бум» воєнної літератури і мемуаристики. Буде багато спогадів з деокупації, передової. Ця література займатиме вагомі позиції на книжковому ринку, бо вона потрібна[1].

  •  

Кожен носій певної мови бачить світ по-своєму. Про це я писала у своїй книжці «Бачити українською». Нічого дивного, що, наприклад, в африканському племені немає означень зими, літа, весни – того, до чого звикли європейці. І в росіян так само може не бути певних слів на позначення певних явищ. За цим їх також можна дуже легко ідентифікувати як тих людей, які не належать до нашої мовної спільноти, а отже, є чужими[2].

  •  

Кремль у своїй комунікації та пропаганді давно використовує новомову («від’ємне зростання», «хлопок», «задимлення», «спецоперація», «жест доброї волі»). Це роблять, щоб приховувати правду за надмірно складними конструкціями, які не викликають емоцій, створити дистанцію між владою і народом. До того ж їм уже давним-давно не відомо, що таке чесна комунікація, тобто вживання слів у тому значенні, в якому воно мало би вживатися. Оскільки в них увесь цей апарат працює на пропаганду страшенних масштабів, зараз вони не можуть просто так взяти і почати говорити словами в прямому значенні, тому що це небезпечно для їхньої державності[2].

  •  

Ми недооцінили українського читача: українці хочуть читати. Зараз вони прагнуть літератури про національну ідею, їм потрібно пояснити, що таке українець, який він у стосунках із росіянами, і що зумовлене історією. Тому актуальною є історична, філософська і класична література[1]. — Про видавничу сферу в Україні і видавництво «Віхола»

  •  

Мова — виразник національної свідомості. Треба визначитись, яку національну свідомість, ти сповідуєш. Якщо усвідомлюєш себе українцем, мова буде першою ознакою цього. Національна свідомість має бути головною мотивацією вивчити українську мову[1].

  •  

Мова завжди була засобом розрізнення «свій–чужий». Концептуально це в українській мові, як і в будь-якій іншій, відбувається на всіх без винятку мовних рівнях[2].

  •  

Мовознавці давно стверджували, що українська мова стане поширеною і доведе свою спроможність існувати лише тоді, коли нею почне розмовляти молодь. А молодь завжди розмовляє тією мовою, якою модно. Зараз в української карт-бланш на це: вона модна, є виразником українського духу, і осучаснена[1].

  •  

Припущення про те, що мова визначає свідомість, сягає незапам’ятних часів. Але вперше її описав науковець Вільгельм фон Гумбольдт. Він стверджував, що насправді не людина вкладає в мову те, як вона бачить світ, а мова її навчає. Нібито коли дитина починає рости й опановувати рідну мову, то саме мова нав’язує їй бачення світу. Про це можна сперечатися вічно[2].

  •  

Те, що ми відрізняли окупантів за словом «паляниця», – це фонетичний рівень: вимовляння певних звуків, які росіянам не вдаються. У російській мові немає м’якого ц наприкінці -иця, -іця. Вони не можуть цього вимовити. Але вони думають, що щось треба у цьому слові пом’якшити, тому кажуть «паланіца». Росіяни пом’якшують н, тому що для них так найлегше[2].

  •  

Україна обрала категорично інший, демократичний шлях розвитку. У нас журналісти можуть вийти на вулицю і кричати «Цензура не пройде». У них – ні, тому все це накопичується і консервується. Вже чекаю, коли воно перебродить і почне вибухати[2]. — Про російську пропаганду

  •  

У нас всі галузі розвиваються в українських реаліях, і так само розвивається термінологія. Справді, є поширений міф, нав'язаний росіянами, що української наукової термінології не існує. А якщо вона і є, то смішна і недолуга. Тому ми начебто мали брати російські терміни і пристосовувати їх до української мови. По-перше, це абсолютна брехня. Українська наукова термінологія розвивалася давно. Багато до цього доклався, зокрема, Агатангел Кримський на початку ХХ століття[1].

  •  

Фонетичні відмінності – це шиболети, які були ще в біблійній легенді: ти можеш вирізнити чужого за вимовою[3][2].

Примітки ред.

  1. а б в г д е ж и к л Ольга Дубчак: «Українській мові, як і українському народові, постійно треба виборювати своє право на окремість»
  2. а б в г д е ж и «На кожному мовному рівні можна виявляти чужого»: інтерв’ю з Ольгою Дубчак
  3. Шиболет – це такий собі мовний пароль, який відрізняє «своїх» від «чужих». Це слово вперше згадується у старозавітній Книзі Суддів у зв’язку з війною жителів Галааду та єфремлян.