Поліщук Валер'ян Львович

Валер'я́н Льво́вич Поліщу́к (19 вересня (1 жовтня) 1897, с. Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії, нині — Демидівський район Рівненської області — 3 листопада 1937, Сандармох) — український письменник, поет і прозаїк, літературний критик, публіцист доби Розстріляного Відродження.

Валер'ян Поліщук

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З Відомостей біографічних (31 грудня 1920 р.)

Під час Гетьманщини, будучи у Київі був співробітником газети «Народна Воля» де містили мої вірші та статті. Тоді ж в ч. 3 1918 р. журналу «Шлях» видрук[овані] мої дві мініятюри та рецензію. З повстанням Директорії був запрошений на секретаря редакції Катериносл[авської] газети «Республіканець», потім писав у єлисаветській газеті «Наша Хата», а з поворотом до Катеринославу в 1919 році приймав участь в збірнику юнацької спілки «Жарина», якого сам організував.

Далі з нашої ж ініціативи при найближшій участі П. О. Єфремова (Юноші), Верби, Щукина, Д. Чернявського, заклалось літературно-наукове т[оварист]во «Січ», яке нарешті скупчило свою діяльність коло Катериносл[авського] Учительського Т[оварист]ва. Тоді ж заклали збірник — журнал «Січ», якого вийшли І та II книжки.

По політичним обставинам мусів утікати від Денікінщини за кордон в Румунію відкіля по довгих митарствах попав до Кам'янця-Подільського весною 1920 р. Тут приймав участь в ч. І-ІІ студентського журналу «Нова думка» умістивши заклик до молодих поетів, а ч. З того ж журналу по постанові Ради Студентських Представників було доручено редагувати мені. Крім того в Кам'янці приймав участь в газеті «Наш Шлях» і її літературно-науковому додатку. Після вступу більшовиків до Кам'янця літом 1920 р. пішки прийшов до Київа, де приймав участь в газетах «Вісти Київського Губревкому» та «Більшовику».

Нарешті зорганізував літературно-мистецьку групу «Гроно», видавши першу деклярацію ідеольогії ґроністів сінтетико-динаміків в № 229 «Вістей». (Див. хроніка літ[ературно]-мист[ецької] групи «Гроно» в збірнику «Гроно» 1920 р.). Група видала збірник «Гроно», в якому прийняли участь також не ґроністи — Загул, Мик. Терещенко, Меженко, та Филипович зі старших. В падолисті 1920 р. вийшла перша книжка поезій під назвою «Соняшна міць», та книжечка-відбитка поеми «На полях».

Після виходу першої книжки «Грона» сталась діференціяція на динамічну творчість і так би мовити течію музаґетівців. До першої форми творчости в основному ядрі ґроністів залишались Вал. Поліщук — голова редакції, Мик. Терещенко — секретар та Гр. Косинка і Георгій Шкурупій і ин. Було після того видано другу деклярацію групи «Дальше. Гроно» в ч. 280 газ[ети] «Вісти» 1920 р. (4 року революції).

Свідомим поборником визволення я був ще змалку. Часто балакав зі мною з приводу цього батько, ще як я був у двухкласовій школі себто мав років 13. В гімназії я з першого року під впливом учителя Мих. Черкавського став свідомим українцем, себто ще з 1913 року. Пам'ятаю першу книжку Черкавський мені дав з фундаментальної бібліотеки — це Біографію Куліша з «Київської Старини». Коли я зацікавився, дав мені «Огнецвіт» Чупринки і т. д.

З автобіографічної замітки (28 лютого 1923 р.)

Дитинство мав яскраве, бо Більче в такій поетичній місцевости Волині, що кращого не знайти; легенди, пісні, веснянки були джерелом, де я впивався влагою укр[аїнського] слова. Особливо багато пісень і звичаїв знала моя мати Софія, що любила їх дуже і сама складала пісні.

З 1917 р. я почав писати і друкуватись, а взагалі писав із 8 літ і мріяв бути хоч поганеньким письменником. Перший виступ у серйозній пресі був у 1918 р. в журналі «Шлях», де умістили дві мої поезії в прозі. В Революції на Вкраїні приймав жваву участь, особливо на Катеринославщині. Там моя друга батьківщина, третя Київ, а четверта — цілий світ. У Київ на довго переселився з Кам'янця, звідки прийшов пішки літом 1920 р. В осени згуртував з товаришами літ[ературно] мистецьку групу «Гроно», на чолі якої був, аж поки не розпалась.

З Катеринославу я переселівся у Харків, де зразу ж із Хвильовим і Коряком розгорнули «Шляхи Мистецтва». Друкувався я багато. Спочатку сам редагував ще до революції таємний журнал гімназістів «Первая ласточка», де умістив свою поезію українську «Круті і низькі береги». у 1915 р. В 1918 р. в газеті «Республіканець», поезію «Божевільна», «На руїна(х) замку в Луцьку». «Стир» и инш. А в січні 1919 р. в Єлисаветі в газ. «Наша хата» «Місяшне сяйво», й ин. поезії.

З Автобіографічних відомостей про В. Поліщука (24 липня 1923 р., Харків)

Потім був біженцем з війни у м. Катеринославі без батьків сам, учився в Петербурзі, де брав участь у Жовтневому перевороті проти Корейського, але після того виїхав на Вкраїну і у себе ж на Волині у волості був головою Земельного комітету приймаючи жваву участь в національному Рухові Центральної Ради. Під час Гетьмана тікав на Полтавщину од німців, працював як журналіст у Київі в газетах і журналі «Шлях», потім приймав участь в повстанні Діректорії і працював знов на Катеринославщині, відкіля був кандидатом у Трудовий Конгрес з Новомосковського повіту.

Приймав участь в військових частинах Діректорії УНР, але кинув і повернувся в 1919 р. весною знов у Катеринослав до більшовиків. Був у партії тоді українських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів].

До петлюрівщини був в опозіції, так що цілком безглузді ті брехні, що начебто я редагував петлюрівський орган (див. рецензію на «Нову Думку» в збірнику «Жовтень» 1921 р.). В Кам'янці дочекався більшовиків і помандрував у Київ пішки влітку в 1920 р., де зразу став співробітником газети «Більшовик», яку редагував С. Пилипенко, з яким я працював у Київі під час гетьманщини в газеті «Народна воля». Тоді ж зорганізував літер[атурно]-мистецьку групу «Ґроно», де був головою. В «Ґроні» брали участь ще Косинка, Шкурупій і Мик. Терещенко — це була основа. З того почалась моя літературна робота, яка тягнеться й досі.

Дороги моїх днів (автобіографічні матеріяли) (25-27 жовтня 1924 р., Гурзуф)

Книжки я дуже любив. Ще в ранньому дитинстві я любив пісенника, який був у мами. Вона вміла трохи читати, але не вміла писати зовсім. Найде пісню та й з книжки співає, сама й на голос покладала, та сама й нові цілком пісні складала. Мабуть, од неї трохи нахилу до поезії і в мені. Але вже аж коли я був студентом, батько мені признався, що й він писав вірші, але я, син його, перший і останній це знаю. Хай мені простить батько, що й ви тепер це знаєте.

Математика мене вражала своєю логікою і послідовністю в житті. Крім того, очевидячки, з дитинства, я мав нахил до абстрактного мислення, і математика перша відкрила мені шляхи. Я завжди брався до найтрудніших задач, поперед усіх самотужки вивчав теореми й придумував докази та рішення і навіть, готуючись до конкурсних іспитів у вищу архітектурну школу, без допомоги розбирався у начатках вищої математики. Я середніх труднощів завдання з геометрії вирішував «в умі», уявляючи весь малюнок з літерами називними ліній і точок; в уяві проводив допомічні лінії й робив розрахунки легко з двозначними й тризначними числами. Теореми доказував, не дивлячись на чертеж.

Архітектура мене захоплювала найбільше тим, що тут повинна бути гармонія межи мистецтвом і математикою у найбільш показовому вигляді. Не штука намалювати гарну вежу на папері, але збудуй її так, щоб вона не розвалилась, а міцно стояла, підіпри красу математикою — ось справжнє мистецтво. В силу ріжних обставин я архітектуру зрадив, бо більше і таємніше любив поезію, але конструктивного принципу ніколи не зраджу, пам'ятаючи слова Канта, що в речах та явищах є стільки істини, скільки в них математики. І в поезії я увесь час дошукуюся тієї внутрішньої математики.

Але ось вибухла війна. Луцьк, Дубно, наші села — стають театром військових дій. Установи евакуюються. Гімназія переїздить у Білгород. Біженці зливою сунуть на схід. Зачерпнула і мене з братом ця хвиля. Простилися з батьками, які вирішили навіть серед бою і жаху військового ґвалту лишитися на землі, де прожили молодість. Ми з братом переїздимо в Катеринослав. Там бідкався конторщиком наш дядько. Ми мали де переночувати попервах, а не гнили, як решта, в бараках у тифозному бреду, серед бруду і нечисти.

А навесну вибухла революція і все змінилося. Ще до революції я попав у марксівський гурток українських ес-деків, якого вів Ісак Мазепа, відомий згодом, як прем'єр петлюрівського міністерства. З революцією моє селянське походження кинуло мене в ряди українських ес-ерів — це була модна і безформенна тоді партія, і почалася моя політично-громадська діяльність. Перш за все з деякими товаришами, як от В. Білий, О. Тхоржевський, Дан. Сухенко й иншими ми стали організовувати український юнацький рух Катеринославщини.

Коли революційні сили перемогли, ті, що стали на бік повстанчих сил, на сторону більшовиків, куди і я свою дрібочку вклав, почали перемагати саботаж чиновні. Зібрали величезний мітинг у помешканні Біржі праці на Кронверкському усіх службовців продовольства Пітеру. І от ми висунули гасло, під проводом, звичайно, фракції більшовиків, що службовці продо¬вольчого діла повинні бути як Червоний Хрест — повинні кормити і друзів, і ворогів, навіть під час бою. Тому ми пропонували не затягувати саботажу, а негайно ж приступити до праці. Цей хід переміг 0151 більшість висловилася за працю і, таким чином, саботаж у продовольстві припинився. Про жовтневі дні в Пітері я ще в 1920 році вмістив короткі спогади в київському «Більшовикові».

Коли Центральна Рада ув'язалася в війну з більшовиками, мої національні струни голосно забриніли. Я поїхав на Вкраїну, щоб там на місці брати участь у революції. І от я знову у себе на Волині. Біженці поверталися, поприходили з війська. Треба ділити панську землю, організовувати селянську масу. Я зразу ж поринув у це діло. Мене обрали головою Боремельського Волосного Земельного Комітету. Тоді всі, як злива, йшли на кожне свіже слово революції, а особливо коли торкалося діло землі.

Та ось Центральна Рада закликає німців. Революційна діяльність зразу зустрічає перешкоди, уже земельні комітети на учоті в німців — і, врешті, гетьман Скоропадський. Прийшлось утікати в Київ од арешту, який за мною гнався по п'ятах. Влаштувався я в одної старенької — Тетяни Юхимовни Орловської. Багато після того з нею мені прийшлося прожити в київських Липках, за квартал од кол[ишнього] царського палацу, в халупці з призьбою, що влізла в землю.

З Чорноморським Кошем я вступив у Київ. Гетьман накивав п'ятами, росла певність, що тепер договоряться з більшовиками, і з таким настроєм я поїхав на роботу в Катеринослав. Працював там у редакції газети «Республіканець», яко секретар її. Тут я містив свої вірші й політичні статті, був кандидатом на Трудовий Конгрес. Далі — крах політики Директорії. Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі.

Катеринослав у руках денікінців. Я беру участь у повстанському рухові проти денікінців. Працюючи й далі в кооперації та беручи участь у збірниках «Січ», що випускав Петро Єфремов, я під виглядом консультанта тримаю зв'язки з повстанцями. Мені приходиться їхати в Київ до протиденікінськ[ого] центр[ального] повстанкому. їду у потязі відомого білогвардійського бандита і прихвоста полковника Гусєва, їду з машиністом; назад на тому ж потязі, в паровозі, провожу в Катер[инослав] прокламації. Фактично стою на чолі повстанського загону Катеринославщини і частини Херсонщини. І от через провокацію одного Пупенка, а також і через те, що одночасно заарештувала денікінська контррозвідка Українбанк, «Споживач» і книгарню «Каменяр», я попадаю в лапи денікінських катів. Мені, звичайно, загрожує смерть.

Заарештували мене 13 вересня ст. ст., бо коли ми їхали трамваєм на другий день — рокотали дзвони хрестовоздвиження, було ясно й по-осінньому синьо. Тут проїхати було дуже трудно. Потягів немає, проходять майже одні денікінські бронепотяги. їх пускають під откіс наші повстанці. Треба на них проїхати, не видати себе. До того студентів було мобілізовано, а я їхав як студент. Кілька разів був на волосочку, подавав кочегарам дрова в топку, щоб тільки провезли, і, нарешті, з Бірзули пішки йду в Ягорлик на Дністрі, щоб перекинутися в Бесарабію на румунський бік. Румуни стереглися: перш за все, до них утікали розбиті денікінцями більшовицькі частини і, по-друге, денікінці зразу готові були кинутись одвойовувати Басарабію.

З Варшави я негайно крутнув до Кам'янця-Подільського, де і вступив до університету та взявся за літературно-громадську діяльність в університеті. Як відомо, в університеті засіла сила українського чорносотенства на чолі з відомим І. Огієнком. Студентство там було різне, але в більшості несвідоме. І от разом з иншими почав і я атаку. Спочатку ми скинули стару Раду студентських представників, потім почали добиватися права голосу в Раді професорів, повели кампанію проти Огієнка, виступали проти участи студентства в петлюрівських маніпуляціях. Одібрали з рук с.-самостійника Юр. Липи, якого підтримували відомі гетьманські ще діячі, як от «сухопутний адмірал» Білинський й инші, — журнал «Нову Думку», на чолі якого постановили мене, як головного редактора. Тут я, крім нападу на Огієнка і на політику професорів, під псевдонімом «Футурбільша» (футуриста-більшовика) друкував і свої літературні праці під своїм прізвищем і псевдонімом В. Сонцвіта, якого зберігаю й досі.

Після нашествія поляків у мистецькому житті Києва була повна руїна ттпорожнє місце. Письменники петлюрівського толку вивтікали за кордон. Хто туди поїхав — всім відомо. Письменники ліві, як футуристи і бувші боротьбисти, виїхали до Харкова. У Києві було трохи письменників-інтелігентів, що не знали, куди їм ступить, голод і розруха знищили в них всякі імпульси до творчости. Метушились у публіцистиці тільки С. Пилипенко, Мик. Любченко та Ларик, та ще виступив у журналі «Коммунист» Є. Григорук з трьома віршами. Це було майже й усе. І от я почав із Пилипенком мову про журнал. Він і каже, що треба організувати спочатку когось, а тоді й починати.

Як я бідував знов у Катеринославі тоді, та і всі ми, про це є що розповісти. їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купить було нізащо. У місто заглянула холера. Проте я з Єфремовим тягнули «Вир революції», — він правив коректу, я випускав, сам перевозив тачкою синій цукровий папір, на якому було надруковано «Вир», містив Нарбутівські кліше, що набрав у Києві, а Підмогильний передруковував нам на машинці нечитабельні тексти, бо збірник набиоали учні дукшколи і не могли инакше розібратися. Паралельно я випускав книжку «Вибухи сили», тиражем 200 примірників.

З «Виром Революції» я врочисто прикотив до Харкова, де в «Сельбудинку» знову зустрів Пилипенка, оселився в його кімнаті, до нас приєднався Ю. Озерський — і тут знову почалися літературні діла. Перш за все я з Хвильовим, за допомогою Коряка, що був тоді на чолі Літкому, взялися за відновлення «Шляхів Мистецтва», що вийшли були ще рік тому назад одним числом. Потім організували з Хвильовим «Федерацію пролетарських письменників», видали збірник «Арена», як орган цієї «Федерації», альманах «2» й улаштували багато виступів у клубі «Коммунист» та в молоденькому тоді «Плузі».

Ми ще були невизнаними паріями, мене, зокрема, русотяпи з тодішнього «Пролеткульту» страшенно травили; в «Пролеткульті» офіційно гризлися Блакитний, Пилипенко і Коряк, але зробити нічого не змогли і, розпаявшися, вийшли. І от тоді з елементів «Федерації» і української частини бувших пролеткультовців створилася нова організація «Гарт», спілка пролетписьменників. Ідея цього об'єднання виникла і ввесь час пропонувалася нами з «Федерації», але, думаю, що побоявшися, щоб моє ім'я не викликало нападок з боку пролеткультовців-росіян, особливо Рижова і Невського та инших кіл, які мені пришивали вигаданий порнографізм «Онана» і поезій з «Виру революції», може, навіть з особистих причин, мене зразу до «Гарту» не запросили, як і декого иншого, особливо, з молоді «Федерації».

Тоді ми організували групу «Магонь», як паралельну організацію, — і от члени президії «Гарту», пригадую, довго ходили до нас, довго вели лертрактації, щоб ми вступили, що, врешті, по індивідуальних заявах, І сталось. А я все-таки заяви не хотів подавати мене без нічого затвердили. Далі я брав участь в організації журналу «Червоний Шлях», та в редакції не вжився.

Ліричні твори виливаються після якогось дужого переживання безпо-середньо. Иноді впродовж дня чи кількох днів вони живуть десь під сподом моєї свідомості, щоб потім одразу прийняти поетичну форму десь на газеті, книжці чи в блокноті. Деякі з віршів, наче в рецидивах, доповнюются потім і обробляються з боку форми. Імпульсом до творчости иноді може бути одно якесь слово, або образ, або просто неясна звукальна фраза, яку хочеться освідомити.

Поеми виникають инакше. Правда, вони своїм змістом завжди близькі до настроїв, які панують у суспільстві в відповідну їм пору: так, суд над есерами викликав поему «Ленін», дискусії національних проблем — «Адигейського співця», трагічний стан і роздвоєння українського інтелігента — «Ярину Курнатовську», «Європу на вулкані» — японський землетрус і дискусії межи «ленінцями» і «троцькістами», «Ньютона» — теорія Фройда й апогей Айнштейна, поеми «Коло», «Роден і Роза» — побут родини, «Сковороду» — ювілей.

Теми самі виникають випадково, од якоїсь фрази, газетної замітки, анекдоту чи товариської поради. Коли я живу в відповідних настроях і думках — зараз же тема до мене прив'язується, починає навертатися якийсь сюжет. Я починаю підчитувати матеріяли у цьому напрямку, студіювати відповідну галузь науки, газети, придумую факти, починає викреслюватися схема. Тоді накидаю перший план. План неодв'язно кружить у думках ріжними образами, постатями й деталями, иноді з'являється другий, змінений, детальніший план, яскравіють проблеми майбутньої поеми, нарешті, тема починає гнітити, період виношування стає дуже болючим: здається, що в тебе не вистачить сили перевести план у життя, а не написати не можна — це все одно що примусити матір затримати в собі плід, коли він визрів. Період виношування тягнеться иноді до року і більше, як було зі «Сковородою», але, в середньому, місяців 4-5, иноді ще менше.

Після чернетки настає період переписки, свідомої й холодної контролі, майстерства, де часто свідомо змінюєш звороти, всилюєш повторення, критично підходиш до образу, до природности і психологічної вірности, справляєшся по енциклопедії і словникові, додаєш, викреслюєш. Часто буває третя й четверта переписка, і кожен раз зі змінами, і в коректурі ще намагаєшся міняти, хоч складачі і друкарі страшенно цього не люблять. Написаним і видрукуваним твором я не буваю ніколи задоволений, і темою перестаю цікавитися. Люблю свій твір лишень у процесі роботи.

Найкраще мені працюється ранками. Максимум творчої діяльности — під осінь і на початку зими. Цей період сходиться з найвищою половою потенцією (для психоаналізу); Коли я виносив тему, мені легко, сівши за стіл, викликати в собі творче піднесення. Иноді для того досить прочитати трохи з попереднього написаного. Ритми і розміри, як звукова концепція, виношуються для кожної певної частини схеми паралельно з виношуванням плану. Тому часто починаєш писати з середини, тоді вертаєшся писати початок і врешті — кінець, додержуючися плану.

Верлібр також поетична форма, яка стоїть на чолі нашої епохи і визнана вченим світом, і тільки неуцтво, що не знає досягнень, напр[иклад], французької поезії та консерватизм, як наших поетів, так і суспільства, ще не принесли його переваги у нас на Вкраїні, як і в Росії. Може, це тому, що верлібр — розмір індустріального міста — недаремно він з'явився в Америці (Уїтмен) і Франції (Рембо), а селянська психологія, як і маса, все тягне до точних традиційних форм, як традиційно консервативні їх столітні форми обробки землі та побуту.

Зараз пора українського ренесансу, як писав Лейтес, доба повнокров¬на. Ми прийшли працювати, а не полірувати нігті. Ми прийшли дати роботу, багато поживи, а не трошки рафінерії. Всі великі письменники багато працювали і багато писали. Хай вони нам будуть зразком! Плодючість творча завжди ходить поруч обдарованости. Візьміть Гюго, Байрона, Шеллі, Пушкіна, Лєрмонтова, Франка, Шевченка, Верхарна, — всі вони багато працювали і багато писали. І тільки доба символізму, декадансу ввела сальонову моду дати трішечки рафінерії.

Читав я за своє життя чимало, як східних письменників, звичайно, у пе-рекладах, так і західних, як багато читаю й книжок з ріжних галузей знання. Будову образу, особливо, психологічно-матеріяльного, мені, мабуть, приніс гарячий Схід і народня українська поезія, свідомий верлібр — Захід, хоч перші спроби і в тому, і в другому напрямку я робив, ще нічого не знаючи, самотужки. Вплив на мене мали в свій час Уітмен і Верхарн, хоч вони і безсюжетні. Подобаються мені поети французи з «Абатства» — Аркос, Ж. Ромен, Вільдрак, Дюамель та з инших — Мартіне, Гільбо і Жув. Люблю з німецьких експресіоністів Бехера і Верфеля та Газенклевера, а зі старих — Гайне, з білорусів — Бядулю і Купала, з росіян — «Дванадцять» Блока і трошки Маяковського, а з поляків — старого Міцкевича і те, що знаю, з Висп'янського.

З українських поетів найбільше люблю Шевченка, Франка і Лесю Українку. Кожному з них чогось бракує: Шевченкові більшої різноманітності і таки ерудиції, навіть для його часу, а що він у тому не винен, так і ми ж не винні. Франкові бракує трохи більшої образности та мелодизму, Лесі Українці — живої матеріяльності та більшого просякнення в історію епох, які вона брала, а то в неї швидче не типи, а ідеї та абстракції. Але всім трьом їм не бракує величи духа і за це я їх гаряче люблю, як і за те, що вони «поемщики», з глибокими проблемами, сюжетами і типами, а поема — найвища форма віршової поезії.

Про Лесю Українку скажу, що пора вже відкинути безпідставне твердження тих саме критиків, як і инших, що Леся Українка в творчості поетка мужських елементів. Якраз вона є поеткою яскравої жіночости і Франко про її вдачу мужчини в поезії писав лишень, як докір тогочасним заниділим поетам, та ще й в іронічно-жартовливому тоні. Наші ж критики прийняли це всерйоз. Бо хіба не чистою жіночістю та екзальтацією, до того ж розбитої хворістю жінки, можна пояснити той відпорний крик у роки загального розпачу, туги, розбитих крил і надій та скигління її голосне: «Не падай, а надійся! Йди до кінця!». Хіба не так само зробила екзальтована Жанна Д'Арк, в иншій тільки галузі?!

Творчість Лесі Українки скупчує головну увагу на жіночих постатях. Вони в неї більш активні. Ізольда і Білорука й Злотокоса, вони — акція, що майже беруть пасивного Трістана; їх переживання фіксує поетка. У «Лісовій пісні» — знову Мавка. Крізь її очі переломляється ввесь твір, вона найбільш активна. Йоганна, жінка Хусова, гостріше по-жіночому відчуває свою націю. А Тірца, а «Бояриня» й ин. Хіба то не жіноча душа, по-жіночому відтворена? І, навіть, у «Катакомбах» жінка оживляє, робить більш матеріяльною схематичну постать неофіта, що є швидче ідеєю, ніж людиною.

Зі статей

Кіно – єдине мистецтво, що цілком із нашої доби. … Більш того, це єдине мистецтво, яке належить нам цілком, без всяких Елад і ренесансів. Нам не треба копатися в гончарних виробах дітей природи, з якої-небудь Атіки чи Етрурії. Колби і реторти хемічної лабораторії – ось де вариться це нове мистецтво, наше мистецтво, наша дитина, що зросла на наших очах, як велетень. — Деталі німецького кіно // Кіно. – 1926. – №4. – С. 20.

Твори

• 
  Валеріян Поліщук. Розкол Европи. 1925
• 
  Поліщук В. Геніяльні кристали. — Київ: Маса, 1927. — 74 с.
• 
  Валер'ян Поліщук. Пригода. Художник-оформлювач Йосип Дайц. Одеса: Молодий Більшовик, 1931. 15 стор.

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3