Прохасько Тарас Богданович

український письменник
(Перенаправлено з Тарас Прохасько)
FA gold ukr.png Ця стаття належить до вибраних цитат україномовного розділу Вікіцитат

Тарас Прохасько (нар. 16 травня 1968) — український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Брат перекладача Юрія Прохаська, племінник Ірини Вільде[1]. Лауреат Шевченківської премії 2020 року за збірку есеїстики «Так, але…»[2].

Прохасько Тарас Богданович
Тарас Прохасько (2016) 02 (cropped).jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


ЦитатиРедагувати

АРедагувати

  •  

Авітаміноз. Для мене вітаміни, попри те, що я за освітою біолог, це щось таке ще менш реальне, ніж гени. Я радше здатен повірити в існування генома, ніж вітамінів. Як казав Лисенко на тій дискусії: «Які гени? Хто їх бачив?».
Я не знаю, що таке вітаміни. Ніколи нічого не їв заради вітамінів. У мене є версія, що при нормальному способі життя вони повністю потрапляють в організм у потрібній кількості.[3]

  •  

Авітаміноз. Це такий великий світовий прикол — авітаміноз не має яскравих ознак і симптомів. Тому дуже кльово думати про стан апатії, що це лише авітаміноз. Приємно знати, що можна бабахнути пігулку — і все. Водночас страшно це робити, бо якщо не допоможе, то втратиться надія, що це був лише авітаміноз.[3]

  •  

Але в цьому є одне із найважливіших покликань літератури — розповідати про себе, про свою територію так, щоби зацікавити когось чи щоб постаратись щось пояснити[4].

БРедагувати

  •  

Біологія. На моє письмо впливають біологічні методи мислення та уявлення про те, як влаштоване життя. Думати про світ за біологічними законами — це як особлива філософія. На біологічний факультет мене привела любов до лісу. Та виявилося, що біологія не має нічого спільного з любов'ю до лісу чи до тварин.[3]

  •  

Біологічне мислення ліквідовує поняття «неприрода», тому що все — природа. За біологічною насиченістю в місті є біології не менше, ніж в однорідному лісі.[3]

  •  

Ботаніка — добре розроблена система знань і пізнання. Для мене важливо мати досвід чіткої системи опису довколишнього світу. Я розумію, що навколо мене вирує життя, рівноцінне моєму, і якщо буду до нього уважним — відбуватиметься взаємозв’язок, контакт зі світом. Коли пишу, у мене не виникає бажання спрощувати. Тому текст громіздкий, заплутаний. На папері прагну виразити найрізноманітніші типи побудови думки. Таким чином сам створюю собі непролазні хащі, даю більше запитань, ніж відповідей[5].

  •  

Буття є, властиво, співбуттям. Одномоментним існуванням усього з усім і співіснування всього[6]. — «Некрополь»

ВРедагувати

  •  

Визнання. Для мене важливе визнання. Воно означає, що я не займаюся зовсім непотрібними речами. Я даю собі справу про одиниці виміру визнання. Це як у фізиці: не можна порівнювати все з усім. Кількість читачів у певний момент не є абсолютним показником визнання. Є люди, які читатимуть усе, що ти напишеш. Якщо таких є пару десятків, то це не гірше за тисячний наклад, який розійдеться та забудеться.[3]

  •  

Втім, трапляється так, що внаслідок різних спокус книги можуть завести не туди, куди слід, повести нелегкою дорогою. Бо все діє у комплексі, є багато різних чинників одночасно. У кожній книзі закладено безліч впливів. Вона може щось пояснити, пасувати тобі за ритмом написання, підтримати в той момент, коли ти потребуєш співчуття.[7]

  •  

Вони всі настільки різні, що ніби представляють різні моралі. Якщо їх називатиму, стає сумнівним, якої ж моралі є я. Наприклад, авторитетом є той же [сербський письменник] Данило Кіш, [чехи] Богуміл Грабал (хоча він робив купу такого, що інші моральні авторитети заперечили би) і Вацлав Гавел. Останній для мене особливо важливий. Міг би сказати, що моральним авторитетом є для мене святий Франциск Ассизький. Але я розумію, як це абстрактно. Бо наскільки в своєму повсякденному житті я можу орієнтуватися на те, що говорив і як поводив себе Франциск? Натомість, Грабал і, особливо, Гавел є людьми з подібного історичного часу, ситуацій, заняття, соціального зрізу. Їх можна вважати оцінювачами тих виборів, які я роблю сам для себе. Хоча ясно, що святий Франциск для мене поза конкуренцією.[8]Про моральних авторитетів з тих, хто вже тепер не живуть.

  •  

Все пов’язане. І, скажімо, те, що ми називаємо мисленням, є віднаходженням непомітних зв’язків між усіма пунктами.
А в літературі найцікавішим є власне прояснення цих ланцюжків: те, що ми називаємо сюжет, тло чи полотно, є проясненням ланцюжка зв’язку через кілька послідовностей між, скажімо, жіночкою А і дядечком Б та про те, як вони зустрічаються чи розходяться у точці С. Власне, це і є література, найближчий до цього магічний реалізм[9].

  •  

«Всі праві» — це зворотна сторона того, що ніхто насправді не є правий. Це безпомічність. І це також нас поєднує – безпомічність у вирішенні цих проблем. При цьому, звичайно, залишаються такі речі, як злочини, садизм, які є поза ідеологічними поглядами.[8]Про Другу світову війну.

ГРедагувати

  •  

Гроші. Я ніколи не заробляв великих грошей. Мені завжди вистачало на підтримання моїх потреб. Але мені пощастило, бо живу на готових речах. Скажімо, живу в хаті, що належала кільком поколінням моєї родини. Навіть не знаю, що робив би, якби мав заробити собі на житло. Це мене розбестило — я не знаю, як збирати гроші на щось важливе.[3]

  •  

Гроші. Потрібно мати пріоритети. Також потрібне життя без боргів за спожиту воду та електроенергію.
А ще мені не треба статусного одягу. Я користуюся секонд-хендом. У Західній Україні секонд-хенди дуже хороші. Там є якісні вироби. Власне, справді якісні речі відомих виробників можна знайти лише на секондах.
Мені пощастило. Я люблю стиль грандж, такий camel-стиль, мартінси тощо. Напевно, якби я любив шовкові сорочки та піджаки, то так би не одягався.
Також я не витрачаю гроші на відпустки. Нікуди не їжджу за свій рахунок. Тут мені пощастило з професією.[3]

ДРедагувати

  •  

Давню хату я називаю «розумною оселею», бо вона завжди вступає у діалог, завжди дає знати, коли треба щось підбити молотком, де забити цвях. Таким чином спілкування триває цілими днями. І мені це подобається[10].

  •  

Дім. Я — людина вербальна. Я думаю словами, живу ними, потребую слів. Мова для мене є виявом реальності. Як казав Гайдеггер, це дім буття.[3]

ЕРедагувати

  •  

Екзотика. Моя найекзотичніша мандрівка — подорож у Росію. Я побував у справжній Росії — в глибинці. Там побачив усе те, що обурювало і Гоголя, і Достоєвського, і Чехова. Це таке ставлення до життя, коли все по*уй. Кажуть, що це такий рецепт щастя — жити тут-і-тепер. Але коли я це побачив у Росії, то серйозно замислився, чи таке життя є добрим. А ще там у людей є комплекс завойовника. Там завелика розбіжність між Я-дійсним і Я-уявним.[3]

ЄРедагувати

  •  

Є дослідження з фізіології мозку, фізіології груп суспільства. Людина повноцінно може спілкуватися з 150 особами. І всі ці 5 тисяч френдів на фейсбуці – до одного місця, тобто це щось зовсім інше[11].

  •  

Єресь. Моя найбільш єретична думка: думати добре. З іншого боку, я часто маю ризиковані думки про різні речі з різних сторін. Не знаю, де є межа, за яку не варто заходити. Чи є межа, за якою починається зневіра? Думаю, межі мислення немає.[3]

ЖРедагувати

  •  

Живе спілкування, а інтерв'ю є так чи інакше все ж живим спілкуванням, чимось нагадує секс. Тобто де у сексі є міра використованості, а міра потребності чи вдоволеності? Тобто це не вимірюється. Якщо хтось мене використовує, а мені було тоді добре і я зробив то, що хотів, — то хай використовує. І навпаки: якщо хтось не знав, як мене використати, а я втягнув його у те, щоб він мене використовував, — це також добре. Інтерв'ю, як на мене, є дуже тілесна форма літератури, і за то я її люблю, і через це я не думаю про то, кому від того є користь. Це просто радість контакту. А контакт є однією із найбільших необхідностей кожної людини.[12]

  •  

Життя ніколи не буває замало[13]...

ЗРедагувати

  •  

...завданням письменника є не подобатись і не бути толерантним, і не бути високоморальним, а письменницька функція є фомулювати, лапати речі, які витають у повітрі, і складати з них формули[14].

  •  

Здатність до контакту є обмежена. Тільки 150 з якими ми можемо бути близькими, а якщо знайдеться двоє, троє, четверо тих, з якими можна бути на такому щаблі близькості – то це вже повноцінно прожите життя[15].

  •  

Змалку, читаючи книги, видані в 1910-1920 роках, я міг обирати між двома світами. Так приходило розуміння: те, що кажуть у школі чи пишуть у газеті, не є всеохопним, бо існує зовсім інша реальність.[7]

  •  

Змії. Мені подобається Юрій Змієборець. Хоча як біолог я розумію, що він погарячкував. Вбив рідкісного пітона, проколов його списом... Звісно, то був змій, якого треба було побороти, але це суперечить моїй любові до змій.
Страх і убивання змій є одним із найпоширеніших занять у гуцулів під час контакту з природою.
Страх змій дуже поширений. Змії є загрозою лише тоді, коли ти сам неоковирний, необережний, агресивний або неуважний.[3]

  •  

Зрештою, люди, які прочитали одну книгу, є небезпечнішими за людей, які не прочитали жодної.
Адже люди, які відкрили для себе всього лише одну книжку, стають адептами, фанатиками думки, яка в ній звучить, звужуються до однієї ідеології, знають тільки одну правду. Діалог обривається, тому ліпше нічого не читати.[7]

  •  

Зрозуміло, що зараз є технічні можливості: навчання й віртуальна реальність інші. Але разом з тим залишається частина читачів, для яких книжка є не повчанням і не віртуальною реальністю, а діалогом, розмовою. Тобто перебуванням у неможливому діалозі.
Бо можна поговорити з тим, хто живе, але дуже тяжко поговорити з тим, кого немає. І література – це один із шляхів перебування в діалозі з величезним часовим спектром. Це момент переходу з минулого в майбутнє і знову в сучасність. Література нівелює час.[7]

  •  

З часом я також зрозумів, якщо можна так сказати, що Данило Кіш є найголовнішим письменником мого життя. Я часто перечитую його тексти і щоразу переживаю його історії як щось свіже. Гадаю, це пов’язано з тим, що його творчість дуже близька до того, як я сам хотів би писати.[7]

ІРедагувати

  •  

І. Сполучник «і» дуже важливий у моїй життєвій концепції. Я люблю довгі ряди, коли і то, і то, і то. Мені «і» подобається більше за «але». І світоглядний вибір — «і» чи «чи»? Чи то, чи то? І то, і то! Мені розмаїття миліше за однозначність.[3]

  •  

Із тих, хто живуть, на диво багато їх у Львові. Для мене моральними авторитетами є владика Борис Ґудзяк, Мирослав Маринович і ще кілька письменників, скажімо, Юрко Андрухович, Микола Рябчук. Мені здається, коли ці люди щось промовляють, то це не є порожньо, не є зло. За тим що стоїть.[8]

  •  

І, можливо, справді – я сам перебуваю у такому стані, коли найважливіше є заспокоїтися, знайти внутрішній спокій, і тоді вже діяти відповідно до того, як можна це придумати у спокійному стані. Тому, мабуть, і відчувається такий посил. Бо я переконаний в тому, що внутрішній спокій – це не є байдужість, це не є відгородження від світу і не є втеча. Це щось зовсім інше, необхідне для того, щоби бути собою, щоби могти неафективно приймати рішення, реагувати на ситуацію, і усвідомлювати самого себе. Без спокійного розуміння не можливо вважати, що в цей момент те, що я робив – то робив я[16].

ЇРедагувати

  •  

Їжа. Люблю їсти все. От у мене є знайомий, який не їсть нічого молочного — це генетичне захворювання. І я подумав, що є перелік наших властивостей, де кожна властивість — це одиниця. І якщо однієї властивості нема, то вона компенсується. Більше того. Вада може бути силою, корисною властивістю. Кожну ваду можна перетворити на перевагу. Так само неможливість їсти молочне — це ж впливає на все життя.
Зараз я люблю немішану їжу. Якщо картопля — то кілька печених картоплин. Якщо м'яса — то шматок м'яса. Я ніби виходжу на роздільне харчування.
З іншого боку, я дуже люблю салат і зупу, куди накидано всього, що є в хаті.[3]

  •  

Їх можливо примирити тільки на спільний платформі того, що всі праві, всі мають рацію. На основі того, що кожен має право на вираження своїх переживань і почуттів у різний спосіб. Цінувати те спільне, що є. Скажімо, те, що "ми солдати". Це теж є частиною світової міфології – справжні воїни, які воювали по різні сторони, можуть поважати одне одного за те, що вони є воїнами, лицарями. Але якщо намагатися переконати когось в тому, хто мав рацію, а хто не мав, то будуть лише щораз більше намотуватися аргументи протистояння.[8]Як примирити різні міфології про Другу світову війну у західній та східній Україні.

КРедагувати

  •  

Книга – згусток часу й думок конкретної людини. Як і в житті: щось ми шукаємо, а щось до нас приходить саме.
Із книгами те ж саме: ми ходимо, щось вишукуємо й порівнюємо, а часом сидимо на місці й книжки приходять до нас самі. Як на мене, дуже файним є поєднання одного з іншим.[7]

  •  

Книжки — це застигла розмова, діалог. Тому є різні типи спілкування із книжкою.
Є люди, які сприймають книжку рівною собі – як одного зі своїх співрозмовників. Є люди, які дискутують і суперечать тому, про що прочитали. Але так буває не тільки з книгами: ці люди просто кайфують від того, що можуть заперечити.
Є також люди, які ведуться на авторитет книжки, занадто довіряють їй. І є ті, для кого всі ці книжки існують, аби упевнитись у своїй правді.
Люди, які перебувають у різному психічному стані, читаючи і спілкуючись із книжкою, отримують те, чого в цю мить потребують.[7]

  •  

Куріння. Мені не подобається, як у нас підходять до боротьби з курцями. Мені не подобається, що до них ставляться, як до правопорушників. З курінням пов'язаний гарний взірець того, що взагалі відбувається в цій країні. В усіх поїздах заборонено палити. Для курців немає альтернативи. Тому курці собі й далі курять у тамбурі. А потім приходить міліція та загрібає якого-небудь тєрпілу, котрий терпів усю дорогу, а потім таки вирішив вийти. Його штрафують... а на що ідуть ті штрафи?[3]

ЛРедагувати

  •  

Література стає професією, коли є основним заняттям, коли підходиш до неї як до роботи, коли ти можеш раціонально робити літературний твір. Для мене література — це спосіб життя.[3]

  •  

«Людина, яка пише» — мені здавалося, що це є одним з найреалістичніших і найоптимістичніших визначень людського буття. Мені завжди подобалось, коли для людини письмо не є чужим[17].

МРедагувати

  •  

Мандри. Люблю стан мандрів і завжди до них готовий. У мене з собою завжди мінімум багажу та готовність до переходів і перебіжок. Це дуже полегшує життя.
А ще знакові пам'ятки архітектури, про які я читав колись, назавжди лишаються для мене в книжковому світі. Мене не пре їх шукати — досить того, що вони книжкові. В музеях так само немає бажання шукати оригінали. Наприклад, мені не важливо побачити справжню Сикстинську мадонну.[3]

  •  

Мене набагато більше пре дивитися на естетику буття. Наприклад, на те, як імпресіонізм зі сфери еліти творців перетворювався, йшов із поверху на поверх у повсякденне життя. Мистецтво може дійти до естетики таверни, філіжанки кави, стола чи газетного шрифта.[3]

  •  

Майстерність літературна полягає в тому, щоби знати чи відчувати, які віконця відхиляти, а які ні. Коли є ланцюжок і ми відкриваємо кожну ланку – то це банальний логоцентричний реалізм. Коли ж відкрити, наприклад, перше, шосте і дванадцяте вікно, то уже виникає щось магічніше[18].

  •  

Мені здається, що локальний патріотизм є необхідною частиною національного, бо не можна любити абстракцію. Це по-різному вдається людям із різним типом мислення. У цьому сенсі країна, насправді, є абстракцією, чимось складеним. Потрібне певне зусилля, щоб прийняти її цілість як свою ідентичність.[8]

  •  

Мені здається, що найдієвішим елементом у літературі є власне ті слова і образи, які потрапляють безпосередньо у світ читача. Це таке попадання, як ядро чи камінь гепнулися у водну поверхню. І от ці кола, які розходяться у воді – вони вже не є частиною каменя, вони вже є частиною поверхні. Коли якесь певне слово, речення чи образ потрапляє у нашу свідомість, і коли у нас є якась своя субстанція, придатна до того, щоби ці кола розширити, тоді воно є найдієвіше. Тобто коли ми уміємо прив’язати чужий, здавало би ся, абстрактний текст, до того, що відбувається з нами, що ми відчуваємо[19].

  •  

Мені здається, що поняття історії від самих своїх початків основувалось на війнах. Це щось, на чому, виявляється, тримається оповідь про минуле. Чому це так? Можливо, тому, що це якісь найвиразніші, найзагостреніші моменти. Чи тому, що це є вирішенням якихось непомітних довгих процесів, які в такий спосіб стають показовими. Чи тому, що це найбільше пов’язано з такими речами, як емпатія, співпереживання, колективний біль, колективне геройство та гордість. Напевно, поясненням цього явища філософи та антропологи займаються серйозніше, але я просто бачу, що війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле.[8]

  •  

Муки творчості і умови творчості — це різні речі. Митець знайде необхідні для роботи «страждання» і у комфортних умовах. Вирахувати ідеальну формулу для творчості неможливо, у кожного вона своя. Повертаючись до рекомендацій як стати геніальним письменником, скажу, що унікального способу не існує. Можна лише поділитись досвідом, але не навчити. Кожен письменник повинен пройти свій шлях[20]...

НРедагувати

  •  

Найцікавішим для мене сюжетом, принаймні на теперішній час, є кінетичний мікс, схрещення різних життєвих ліній. Найцікавіший сюжет показує, як сходяться життя людей, які не мали би зійтись. Як із різних точок вони зближаються в часі і просторі, перетинаються. Це не вкорінена, а така ризоїдна генетика кочування по світу.[8]

  •  

Нам легко уявляти собі світ через своє внутрішнє око. Здається, що те, що ми бачимо – те і є реальністю. Але варто уявити себе десь у цих потоках людей зі своїми переконливими внутрішніми поглядами. Зрозуміти: якщо я бачу іншу людину, і вона мені є таким образом, то не можна заперечувати, що ця людина так само керується тільки своїм внутрішнім поглядом. Уявити собі, яким я є у поглядах інших людей; наскільки моє значення для цих людей відмінне від того, як я сам себе оцінюю[16]?

  •  

Наприклад, мені дуже дивно, що в нас не проговорено якихось речей про спокій спілкування чи дискусії. Мені дивно, що такі прості речі, як сказати: слухай, ми говоримо про одне, давай ти забереш свої емоційні акценти, я свої, і це все дуже просто, якщо скинути ці всі фальшиві нашарування. Чому про це не говорять?
Такі прості речі - як себе поводити. Чому немає загальної домовленості про сміття? Всі смітять і не вважають, що це є зле. От такі банальні, але вічні речі[21].

  •  

Насправді тих змін є набагато більше. Наприклад, дуже суттєво змінилося поняття голоду і ситості. Також велика зміна сталася вбік зменшення насильства – що би там не говорили, але насильство набирає м’якших форм, воно стало менш брутальним. Щодо бажаних змін, то нове і так прийде. А хотілося б, аби люди навчилися робити резервати природних ландшафтів, не витіснили їх зі свого життя. Хотілося б, аби мої онуки та правнуки ще побачили незмінену природу, нерукотворні ландшафти. — Про зміни, що припали на його покоління.[8]

  •  

Націоналізм. Моя голова найліпше реагує на хвилі українського звучання. Тому мене часто називають галицьким сепаратистом. Хоча це не ідеологічна вимога. Це фізіологія на рівні хвиль вібрації навколо.
У Києві для мене теж замало цього україномовного фону. Я себе тут не відчуваю рідно. Це як заходити у воду — температура комфортна, але ти відчуваєш, що ти в чомусь.[3]

  •  

Націоналізм. Я вже не виступаю за відокремлення Галичини в окреме державне утворення. Але україномовне середовище в Україні є тільки на Заході.
Ідея двомовної України не є вигадкою. Хоча я вважаю її неправильною. З іншого боку, це природно, бо це відповідає натуральному станові речей.[3]

  •  

Націоналізм. Треба щось робити з національною ідеєю. Ми досі користуємося націоналізмом 19 століття. Тепер реалії змінилися.[3]

  •  

Недостатньо часу буває лиш для того, щоб навчитися так відчувати[13].

  •  

Неприродне — це пластикове сміття та маньєризм як підхід до мистецтва.[3]

  •  

Ні, нема ідеального читача. Є моменти, коли щось точно вціляє у когось. І от такі моменти я найбільше ціную, коли говорити про зв'язок автора і читача[22].

ОРедагувати

  •  

Один із моїх мотивів — це родинна історія, вплив історії на те, що відбувається з людиною. Також мені властива рослинна філософія — намагання вибудувати філософський погляд з аналогіями до інших форм життя. Моя біологічна освіта дарма не минула. Мені цікаво, які закономірності об’єднують різні форми життя і свідомості, які аналогії між високорозвиненою людською психікою і якоюсь екологічною системою.[23]

  •  

Оповідання. Я не можу довго робити щось одне. Працювати довго над одним романом мені видається некомфортним. Крім того, мене цікавлять дрібні вияви життя. Мене цікавлять деталі, коли все — в чомусь малому.[3]

ПРедагувати

  •  

Першою книгою, яку я прочитав, був, певно, буквар. Але найбільше пам’ятаю легендарні польські комікси, що були популярними у 1960-1970-х роках: «Przygody Koziolka Matolka і Awantury i wybryki malej malpki Fiki-Miki» («Пригоди Цапка Матолка та пригоди і вибрики малої мавпочки Фікі-Мікі»). Я досі їх зберігаю.[7]

  •  

Письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно і по-письменницьки. Це особливість професії, яка дозволяє несерйозно ставитися самому до себе як до експерта з різних питань.[12]

  •  

Порт-Франківськ. Івано-Франківськ — це моя єдина батьківщина. Там і спокій, і насолода, і нудьга, і цікавість однаково представлені на рівні справжніх чистих конкретних емоцій. Це портове місто. Хоча моря там нема. Це транзитне місце перед Карпатами. В усіх сенсах слова це — Передкарпаття, фортеця перед незнаним.[3]

  •  

Потрібно дуже чітко усвідомити, що станиславівський феномен – це поняття з історії української літератури. Воно охоплює творчість кількох авторів у атмосфері визначеного періоду. Все, що роблять навіть ці автори після закінчення того періоду ніяким станиславівським феноменом не є. Інша справа, що життя триває. У Франківську з’явилися і з’являються нові цікаві автори. Якщо якось вони потраплять у дуже свій час, то можна буде говорити про якісь нові феномени[24].

  •  

Пришвидшення часу пов’язане з пришвидшенням інформації. Тому такою актуальною є «інформаційна гігієна» кожної окремої людини. Єдиний спосіб не бути втягненим у весь цей вир – дозувати, фільтрувати, що потрібно, а що ні. Лише так можна встигнути все, на що ти покликаний, що тобі призначено[25].

  •  

Проблема полягає в тому, що ареал української мови скорочується. А тому тим, хто ідентифікує себе з цією мовою хоч не хоч доводиться перебувати у позиції захисту. А це не дуже сприяє доброму самопочуттю і станові задоволення.[26]

  •  

Публіцистика має щось в собі таке, як прихід партизанів вночі. Вона має бути тривожною. Має бути такою, як в хатці під лісом хтось постукав у вікно. І тому я відчуваю відповідальність оцього подразнення, і того, як я себе поведу, коли мене в цю хату пустять, що я там буду розказувати[27].

РРедагувати

  •  

Балтійські рибацькі поселення. Мені подобається побут балтійський рибацьких поселень. Там теж є чистота стилю в усьому — в способі життя, в естетиці буття, в дереві, в шнурах, в облупленій фарбі.[3]

  •  

Роман — це вимога та очікування ринку. А я звик до літератури ставитися як до насолоди та не думати про прагматичну сторону. Я дозволяю собі писати для власної приємності.[3]

СРедагувати

  •  

Спілкування — то є найбільша насолода, найбільший сенс, який я взагалі бачу у житті, принаймні своєму. Мені найбільше подобається якомога відкритіший контакт[21].

  •  

Спілкування. Люблю якісне спілкування, коли пре. Тут я дуже фізіологічний. Не говорю про секс. Говорю про віднаходження власного місця в світі за допомогою іншої людини. Це і дружба, і випадкове знайомство, і любов, і секс. Важливий емоційний обмін. Це як у мальовничій історії про андрогінів — людей-половинок. Спілкування — це прикладання двох половинок, це дотик. Різностатеве спілкування може бути багатшим у сенсі взаємного обміну.[3]

ТРедагувати

  •  

Те, що минає не є минулим, поки пам'ять шкіри і згинів відчуває минулі дотики[28][29]. — «Довкола озера»

 
Ця цитата була обрана цитатою дня 16 травня 2016 року.
  •  

Те, що сталося в 1991 році, – один із найрадісніших моментів нашої історії. Нам треба здоровіше дивитись на самих себе і країну, в якій живемо, і розуміти, що вона є такою, якими є ми. Не треба дивуватися, як воно є, бо ми ж до процесу творення долучаємося. Кажуть, Україна мусить бути супер-пупер. А вона не може бути такою, бо ми до цього не готові. Зрештою, ніхто не знає, якою повинна бути Україна. Треба розуміти й те, що націоналізм – це ідея, яку будувати на реальності не можна. Бо це лише вчення... Не треба нічого будувати, а старатися жити по-людськи, щоб вартість людини стояла на першому місці[30].

  •  

Толерантність. Це праця над собою. Для того, щоб бути толерантним, потрібно виробити впевненість у собі. Нетолерантність — це страх загрози. Ти воюєш проти чогось, бо боїшся, що вони оселяться в тобі.[3]

  •  

Толерантність. Не терплю насильства. Не люблю, коли причиняють біль. Хоча відстежити, хто кому робить біль, дуже важко. Зі своїм болем кожен розбиратися має сам. Із фізичним болем простіше — його одразу ж видно. Коли його бачу, то хочеться одразу ж припинити.[3]

УРедагувати

  •  

У дуже великій кількості ситуацій українство пов’язане із неспокоєм, тривогою. А тому невпевненістю. Здається, що навіть вияви героїзму є результатом пересилення цієї не до кінця впевненості. Я мрію про такий час, коли українцям для того, щоби гідно і природно почувати себе українцями, не потрібно буде ніяких аргументів на користь українства.[31]

  •  

У збірці «Євромайдан. Хроніка відчуттів» добре видно, як змінювались настрої впродовж чотирьох місяців: обурення, страх, безпомічність, злість, гордість. Під час революції відбулася важлива ментальна річ — українці багато і відверто говорили про свої емоції[32].

  •  

Україна. Одного разу мені замовили написати есе про Україну. Тоді я вибрав неправильний шлях. Подумав, що треба написати все та докопатися до кореня. Але ж це неможливо. Зараз я розумію, що Україна — це я. Все на світі — то моя Україна, бо моя голова — українська. Я не знаю, хто я. І я не знаю, що таке Україна.[3]

  •  

У мене був великий коміксовий досвід. Пригадую книги Вільгельма Буша, відомого німецького художника, який не тільки малював комікси, а й писав гумористичні вірші. Крім його альбомів, я мав кілька історій, перекладених українською.
Згадаю ще книги Герлуфа Бідструпа, популярного перед Другою світовою та після неї данського карикатуриста, чиї мальовані історії були, швидше за все, новелами. Це було надзвичайне чтиво для мене, бо я міг дивитись на малюнки й придумувати свої історії.
Так що я сформувався значною мірою завдяки підпільній, альтернативній бібліотеці. Рости в розвиненому соціалізмі з такими книгами під рукою чи за шафою означало рости дещо іншим.[7]

  •  

У моїх книжкових шафах є ті книги, якими я користуюся. А свої книжки я перечитую вкрай рідко, бо більш-менш пам'ятаю їх.
Бувають моменти, коли мені соромно їх читати. Але не тому, що соромно перед кимось. Я читаю і думаю: «Боже, як таке може бути? Як мене ще досі не викрили?»
А часом бувають такі моменти, коли я випадково зупиняюсь на сторінці чи абзаці свого тексту й думаю: «Як це може бути не зауважене усіма людьми світу? Це ж просто капєц як важливо, вагомо й файно сказано. Тут люди ходять, їздять на таксі й не знають, що все найліпше вже сказано цим абзацом.»[7]

  •  

Усі тексти в моїй новій книзі написані за календарним принципом, саме на певний день, коли текст мав вийти в медіа. Це створює невідворотність — ти знаєш, що це має бути. Колись я міг зробити це за кілька днів до публікації, пізніше в останній вечір, а тепер буває і вночі. В мене відчуття, що це потреба вносити якусь постійну нервозність в моє писання. Я тоді розумію, що далі відкладати вже не можна. Але думаю, що такі речі природні. Приміром, жоден звір не буде готуватися наперед до полювання, він може лежати, лежати, а коли справді захоче їсти, то піти і знайти собі їжі. Живим істотам таке притаманне.[23]Про книгу «Так але…»

  •  

У юності я впровадив в українську літературу таке поняття, як тотепотентність. Це, може, одне з найбільших моїх досягнень. Не знаю, чи хтось це зауважив і пам’ятає. Але мені було дуже важливе це поняття. Тотепотентність – біологічне поняття, що означає всеможливість, всепридатність. Тобто коли клітина перебуває на певному рівні свого розвитку і в ній усе закладено, що можливе для клітини. А вже залежно від того, куди її пошлють: чи в шкіру, чи в нирки, чи в якісь статеві залози, вона набере ознак, потрібних для виконання певних функцій. Але до того, коли вона починає вибудовувати певні функції, вона є тотепотентна, тобто вона може бути придатною для будь-якої служби. І от, кожна людина придатна до багатьох різних життів і одним із таких перших кроків є усвідомлення того, що так є, що ти можеш жити дуже по-різному. Наступний крок, що твоє життя все ж таки найкраще, бо воно твоє, але ти можеш його змінити. Але мусиш враховувати, що є ще такі домінантні штуки, пов’язані з якимись історичними чи кліматичними обставинами, що ти народжений там-то, і ти вибираєш жити тут-то, ну і що твій вибір, те життя, яке маєш, воно, врешті, є найкраще. Але ти можеш прожити багато різних життів. І всі мої персонажі є, власне, якоюсь ілюстрацією до цієї теорії тотепотентності[33].

ФРедагувати

  •  

Фільм. Я люблю кіно, часто і багато його дивлюсь, але не орієнтуюся ні в течіях кіно, ні в назвах.
Найважливішою для мене є робота художника-декоратора. Якщо фільм має гарну художню побутову атмосферу, то він мені подобається. Тобто все можна звести до дизайну та бутафорії й декорацій. Втіленням мого уявлення про файне кіно є «Кримінальне чтиво» Тарантіно.[3]

ХРедагувати

  •  

Хижак. Недавно зрозумів силу вчення про кочівників і осідлих людей. Бачу це на прикладі україно-російських відносин. Російська ідея в своїй суті є кочівною. Вона побудована на експансії, на русі вперед. Коріння там не таке важливе — це такі бігучі істоти, олені...
Українська ідея пов'язана з таким собі лагідним сидінням. І героїка, і ментальність, і сила, і поразки пов'язані з цією прив'язаністю до власного місця. Але говорити про конкретних людей, то всі ці міфологеми одразу ж ламаються.
Хоча національні ознаки все одно є. Але індивідуальні ознаки людини для нас виглядають домінуючими — і тому ми забуваємо про національні.[3]

  •  

Хижак. Українці не є хижаками. Український менталітет — як український клімат. Це помірний родючий клімат. Це межа. Тут всього достатньо буде, якщо про це дбати. А якщо не дбати — то не буде. Тут їжа буде, але її треба заробити.[3]

ЦРедагувати

  •  

Цінності. Найбільшою цінністю для мене є наявність цінностей. Пам'ять, рідне, мова, слово, закони біосу, тіло, чистота, прозорість. Це стосується і стилю — люблю витриманий чистий стиль.[3]

  •  

Ця меланхолія, непоєднуване на перший погляд, сум і часткове руйнування дуже нагадує тон моєї нової книги.[23]Про книгу «Так, але…»

ЧРедагувати

  •  

Читання книжок має багато функцій. Я завжди думав про таку річ: коли книга стала масовою, а це трапилось в Європі наприкінці ХІХ століття, вона передовсім виконувала просвітницьку функцію. І тільки згодом набула функції перенесення у віртуальну реальність.
Більшість людей, які читали книги у ХХ столітті, робила це для того, аби «уколоться и забыться». Читання ставало відривом від того, що тебе оточує: купив книгу – і маєш сорок вісім годин іншого життя.[7]

  •  

Чужина. Я відчуваю чужину там, де не звучить українська мова.[3]

ЩРедагувати

  •  

Щирість. Письменнику важливо бути щирим тільки перед собою. Він повинен бути щирим у тому, що робить. Він може робити нещиру літературу, але має робити це щиро.[3]

  •  

Щирість. Я зважаю на аудиторію. Тому часом я не є до кінця щирим. Я не дозволяю собі писати все, що думаю. Писати — це як лист. Тут треба зважати на те, кому цей лист пишеш.[3]

ЮРедагувати

  •  

Юрки. Немає жодної форми імені Юрій, які б мені не подобалися. Мені не подобається «Паша», зате «Юра» вже катіт. Хоча мені взагалі не подобаються всі ці ожіночнені імена. У мене брат Юрій. Він для мене є страшенно важливою особою. На рівні роздумів про себе та про життя він для мене є найважливішим. Це не означає, що ми часто спілкуємося, зустрічаємося та маємо необхідність бачитися кожного дня.
Юрко Андрухович теж для мене важливий. Юрко Іздрик — важливий персонаж у моєму житті. Юрко Покальчук був для мене однією із віхових і знакових персон. Ще є Юрій Винничук — він не є для мене близькою людиною по життю, але для мене важливим є знати, що він робить те, що він робить.[3]

ЯРедагувати

  •  

Я бачу, що значна частина наших українських проблем виникає не тільки через сім смертних гріхів і якусь безалаберність і неспроможність, а через те, що в людей немає уявлення про свою належність до чогось великого, до великої професійної тяглості.
В Західній Європі цехова культура довго та ретельно культивувалася. А в нас люди ніби здавна вміли робити все, але нічого не вміли робити добре[34].

  •  

Я відповідальний за те, що твориться зі мною та довкола мене. Все довкола мене твориться зі мною, в мені. Вплинути на щось можна тільки, якщо вплинути на себе. Світ не ворожий. Ти сам робиш його ворожим до себе.[3]

  •  

Я дуже вірю в особливість літературного тексту, зробленого без паперу. Тобто наговореного, власне, в живому наговоренні, старий епос, оповідність. Тому я вірю в то, що це може бути також літературою.[12]Про інтерв'ю.

  •  

Я за своїм світоглядом є екологістом у широкому сенсі цього слова. Я розумію, що все є поєднано і все є разом, і всі істоти, люди, ідеї, вони мають сенс тільки тому, що нерозривно пов’язані, між ними відбувається обмін енергією, речовинами, думками[35]...

  •  

Як на мене, ми повинні прочитати хоча б кілька різних за стилем мислення книжок, щоб побачити, що жодне чтиво не є абсолютною і єдиною правдою. Жодна книжка не є тим, за чим можна побудувати своє життя і сказати, що нічого іншого не існує.[7]

  •  

Якщо так подумати, то в мене трохи постімперське сприйняття, тому що я розумію – є якась умовна українська імперія, і моя провінція є частиною цієї імперії. Ми всі, хто «під Києвом», належимо до однієї великої спільноти. Крім того для мене є дуже важливим мовний чинник – там, де розуміють українську мову і не сприймають її як щось дивне чи екзотичне (не кажу, щоб обов’язково нею розмовляли), то це і є територія, із якою я маю важливу ідентичність.[8]

  •  

Якщо хотіти вчитися, то все є способом навчання. Я також завдячую багатьом авторам різних книжок, також і тим, які я вважаю поганими. Все одно це не проходить марно[17].

  •  

Я люблю легкість у всьому — в спілкуванні, у світосприйнятті, в часі. Разом з тим я люблю, коли є певне напруження, коли відчуваєш зусилля мозку чи м'язів. Люблю, коли людина готова та вміє докладати зусилля.
Я сам найбільше зусиль докладаю для того, щоб була легкість. Але я не в усьому дозволяю собі бути абсолютно вільним. Наприклад, обмежую себе у свободі писання. Я ще не пишу так, як хочу. Хочу менше стримуватись і писати вільніше. Але я багато речей боюся дозволити собі в літературі. Бо я не люблю людей шокувати.[3]

  •  

Я навчився читати лише у школі. Вважаю це нормальним, бо навіщо тоді школа, якщо людина вміє читати?[7]

  •  

Я найбільше люблю автобіографічне письмо. Єдине, що може пізнати людина — це вона сама. Самоаналіз є власне найцікавішим, що людина може зробити для самої себе.[3]

  •  

Я, насправді, дуже розділяю російську різних епох та різних стилів. З одного боку, самі етнічні росіяни, які живуть в Україні, в більшості поступово втрачають рівень чи якість російської мови, не кажучи вже про юний акцент, але й лексично, стилістично.
Відповідно, існує багато мільйонів дебілів українців, які вважають, що коли вони перейдуть на погану російську, це буде краще, ніж говорити доброю соковитою українською[36].

  •  

Я не вважаю літературу своєю основною роботою. Я до неї ніколи не підходжу як до фахового заняття. Для мене література є чимось страшенно важливим, невід'ємною частиною мого світобачення, моїх стосунків зі світом. Але я не почуваю себе задіяним у цей літературний процес на стільки поважно, щоб це була моя робота і щоб я робив якісь плани, графіки та зобов'язання.
Інша річ, що я бачу літературу у всьому і завжди. Я знаю як з цього всього можна робити літературу. Тому я не маю внутрішньої потреби це конче переводити у папір. Я перебуваю у літературі. Хоча це є недобре для письменника, бо ж він має писати. А ще я знаю, як багато добрих книжок є на світі. Знаю, скільки всього найважливішого є вже сказано і мені не хочеться перебивати та безпідставно втручатися у полілоги всього написаного. Хіба, коли конче бачу, що це треба сказати, тоді втручаюся[37].

  •  

Я переконаний, що в кожної людини є кілька тем, мотивів, образів її життя. Навіть коли людина зустрічається із новими реальностями, новими емоціями, попередні все одно нікуди не зникають. Тож цілковито перемінити коло своїх зацікавлень дуже тяжко. Є певна зацикленість, в інших авторів я теж це спостерігаю.[23]

  •  

Я пластична людина стосовно зовнішнього світу — мені добре в багатьох містах. Але для мене страшенно важливий фактор мови. Це не ідеологічні чи політичні погляди, а життєва необхідність. Так вже влаштований мій мозок — він вимагає не просто вибіркового спілкування українською, а щоб уся інформація транслювалась цією мовою. Це так само природно, як те, що теплолюбні іспанці не переїздять у Скандинавські краї[38].

  •  

Я про це довго думав і зрозумів, що немає чогось такого одного улюбленого. Потім почав собі думати, що це, напевно, свідчить про мене як про подроблену, нецілісну особистість. Або багатофункціональну. Бо є мало речей, які я можу назвати улюбленими в тій чи іншій сфері.
Якщо повертатися до напоїв, то у різних ситуаціях, місцях, у різний момент року чи доби мені подобається щось інше. Ну але з неалкогольних напоїв я страшенно люблю квасне молоко, всілякі кефіри і ще люблю обліпиху, перетерту з цукром і розчинену у воді.
З алкогольних напоїв мені ніколи не здадуться недоречними центральноєвропейські білі сухі вина. Австрія, Словаччина, Мадярщина і навіть кавальчик Закарпаття.[8]

  •  

Я просто у захваті від такого дива, як життя. Я знаю, коли жити і робити вибір. Така можливість жити – перекриває все інше. Це диво. Якщо не робити собі фальшивих уявлень, що має бути, як має бути, але старатися, щоб було так, як ти вважаєш за потрібне[39].

  •  

Я сам прихильник короткої прози. Але зрозуміло, у романі можна бути кілька днів, і це дає інший ефект, ніж читання новели за три хвилини. Час присутності у тексті впливає на те, як діє ця книга.[40]

  •  

Я сам пройшов школу, в якій говорили абсолютно спотворені речі. Це була просто якась катастрофа, а не школа, особливо в плані історії. Я завжди знав, що в школах не вчать правдивої історії. Цю саму історію я знав з інших джерел, і мене це задовольняло. Тобто мене не лякають різного роду шкільні програми, бо я завжди знав, що школа — то є зло. Особливо наша школа, вона така вже — убога й нещасна[41].

  •  

Я себе відчуваю письменником, але моє розуміння письменника не є ідентично з професією письменника. В моєму розумінні письменника закладена така головна властивість цієї особи, як проговорювати побачене чи пережите, тобто вербалізувати візію чи тактильність, чи рухи.
Коли хтось таке має, то його можна вважати письменником незалежно від інтенсивності книжок. Тому я не почуваю себе професійним письменником, бо я не покладаю надію на то, щоб з цього жити.
Я не є згідний з вимогами... конвеєр не конвеєр... З вимогами фаховими — що от треба, треба. Я не знаю, як правильно писати. Я десь з дванадцяти-тринадцяти років відчув, що бачу довкола літературу, і що мені цікаво не тільки все відчувати і бачити, а й знаходити цьому означення[42].

Цитати з творівРедагувати

АРедагувати

  •  

Андрей Шептицький завжди наполягав на тому, що часів важчих і легших не існує. Час, відведений тобі, завжди є найсприятливішим часом[43]. — Есей «Станиславівський рік»

  •  

А любовний погляд ззовні міняє дуже радикально передовсім тих, на кого дивляться. Незважаючи на те, чи він солодкий, чи гіркий. У будь-якому разі він є формотворчим (досить згадати того французького Боплана, який вперше у нових часах розповів європейцям про українців, доклавшись таким чином до творення України). А крім всього іншого, дати можливість полюбити себе – це висока технологія постіндустріального світу, яку варто опанувати хоча би для того, щоби полюбити себе у цьому ж світі – що я таки не лєцтий[44]... — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

  •  

А найголовніше — Шептицький вмів знаходити людей, яким відкрив очі на їхню вартість[45]. — Есей «Станиславівський рік»

БРедагувати

  •  

БРУКІВКИ різні в цілім місті. Я мрію скласти мапу міста з позначенням усіх ґатунків бруку[46]. — «Лексикон таємних знань»

ВРедагувати

  •  

...вагання — це щось більше, ніж помилка... — «НепрОсті»

  •  

Вже багато років будь-якої миті зупиненого часу в моїх кишенях не можна знайти жодного предмета, який би відразу вказував на якісь звички. Там нема нічого, крім сиґарет, які курить значна частина українців, кількох банкнот і монет, що перебувають в обігу на всій території України, однолезового складаного ножика, яким можна робити майже все, не порушуючи водночас жодного закону, та ключа від помешкання без вказаної адреси. Жодних фотографій, кредитних карток, записок і записників, олівців, мундштуків, годинників з посвятами й обручок з іменами та датами, медальйонів з портретами, календариків з позначеними днями, портсиґарів, жодних кастетів, отрут, анальгетиків і візитівок, жодної добірки посвідчень… Навіть носити паспорт мені видається принизливою зручністю, зручним приниженням[47]. — Есей «Як я перестав бути письменником»

  •  

Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддаляється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, у яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.[48]«Так, але…»

ДРедагувати

  •  

Дітям мало що потрібне для того, щоби бути щасливими. Все інше, зайве потрібне батькам, щоби вдавати, що вони постаралися, аби життя їхніх дітей було кращим, ніж їхнє[49]. — Есей «Не дуже потрібні речі»

  •  

Досить, скажімо, прочитати-подивитися про якийсь з любов’ю описаний Дрогобич, Криворівню, Тарту чи Париж, досить довідатися про місце щось більше, щоби не тільки його трошки полюбити, але й стати таким собі адептом, євангелістом цієї любові. Цього досить, щоби з-поміж десятків сортів пива вибирати, наприклад, празьке або окоцімське. Цього досить, щоби, [[]]потрапивши у якийсь Моршин у вимушеному складі окупаційної армії, не трощити вілли і альтанки, не ґвалтувати найгарніших міщанок, не люрити у джерело з водою під опікою фігури Марії. Якщо про цей Моршин хоч щось хоч колись прочитав, а тому знаєш і любиш[44]. — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

  •  

Дрова робить сокира. Траву робить коса. Грядку робить лопата. Мішок яблук і горіхів робить драбина. Ножі гострить камінь. Практично непотрібними є електрика і газ, якщо є день і дрова. Зовсім непотрібним є годинники і електронні прилади, якщо є кілька книжок і робота з сокирою, лопатою, драбиною, косою[49]. — Есей «Не дуже потрібні речі»

ЕРедагувати

  •  

ЕВОЛЮЦІЙНО цей вечір може бути восьмим, а може бути тридцять першим етапом осені. Бо осінь — ряд елементарних епізодів, що еклектично послідовні. Енцикліки про зміну епізодів осінь поширює всіма можливими шляхами (як от промінням, вітром, павутинням, летом листя, закляклістю, тощо)[50]. — «Лексикон таємних знань»

ІРедагувати

  •  

І я би дуже хотів, щоби мій край, моя Україна відкрилася для любові. Це можливо, бо для любові не потрібно виконувати жодні умови і відповідати якимось критеріям. Треба тільки відкритися і дати можливість хоч трохи запізнати[44]. — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

КРедагувати

  •  

Коли світло є самим часом, то вода, розподілена в опадах, — його мірилом. Що простіше життя у певному регіоні, то визначенішим є графік опадів. Життя просте там, де є сезон дощів. Або там, де дощ так чи інакше є щодня.[48]«Так, але…»

ЛРедагувати

  •  

Легко любити того, хто добре, мудро, потрібно, доречно, помічно говорить. Тяжче любити немову.[48]«Так, але…»

МРедагувати

  •  

Мало хто здатний жити настільки усвідомлено, щоб раціонально підтримувати чистоту у всіх відношеннях. Здається, що честолюбство взагалі тримається не на тому, чого хочеш досягнути, а на тому, чого не можеш витримати. Тобто на страхові чогось, що тебе тривожить. Тим часом занечищеності, яка не межує з фобією, можеш навіть не зауважувати.[48]«Так, але…»

ОРедагувати

  •  

Один з моїх прадідів написав книжку, особливою принадою якої є епіграфи-цитати до кожного розділу. Мені ще з дитинства найбільше подобалися два: «без різноманітності нема приємності» і «кожен має свою методу».[48]«Так, але…»

  •  

Один з найкращих біологів світу, Ганс Сельє, автор фундаментального вчення про стрес, наприкінці життя думав про те, як би то донести до найбільшої кількості читачів своє найголовніше вчення про вмотивоване життя, про егоїстичний альтруїзм. Есенцією цього вчення була теза про те, що заради повноцінного відкриття себе, своїх властивостей і здібностей, заради згоди з Творцем людина не може керуватися іншою стратегією, крім такої – заслужи любов ближнього. Викликати любов – це і є єдино можливий – з огляду на людську природу – спосіб реалізації Христової заповіді про те, щоби полюбити ближнього, як самого себе[44]. — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

  •  

Оскільки ми живемо у мові, то саме там потрібно, можна, варто шукати щастя. Бо саме там воно і є. Тож тільки перебуваючи у мові, його можливо переживати. А єдиною одиницею, в якій перебуває буття, є речення. Речення роблять зі світу буття, яке і є щастям. Життя речень виконує у бутті таку саму функцію, як обмін речовин, метаболізм в існуванні органічної матерії. Для якісного буття необхідний налагоджений реченнєвий обмін. Маючи доступ до атомів-слів, ми можемо поглинати світ у вигляді сполук-речень. Ми ж їх можемо розщеплювати, перетворюючи на ріст. І ми їх мусимо синтезувати самі.[48]«Так, але…»

ПРедагувати

  •  

Починаючи від народження у пологовому будинку, легша або гостріша в’язнична атмосфера супроводжує наших людей впродовж цілого життя. Дитячі садочки, школи, лікарні, поліклініки, бюрократичні установи, армія, залізниця, суди, міліція-поліція, комунальні служби, морг і цвинтар — все побудоване за законами, в яких головним принципом є презумпція винуватості. У кожному разі ти вже винен, щойно переступаєш поріг будь-якої із цих установ.[48]«Так, але…»

  •  

Просторова уява — це талант, який є доволі рідкісним. Тому так важливо зміщувати візир. Висота – найкращий спосіб розширення рамки. Навіть тоді, коли йдеться про кілька метрів, про кількадесят сантиметрів. Їдучи у високому автобусі, переживаєш ландшафти, недосяжні із седана. Своє місто я по-справжньому охопив аж тоді, коли до тисяч проходів усіма закапелками, накладань їх на мапи і макети, вилізання на найвищі дахи і вежі додався годинний політ на спортивному літачку.[48]«Так, але…»

РРедагувати

  •  

Речі, виявляється, взагалі потрібні передовсім для того, щоби мати що робити, врешті решт усі найпотрібніші речі є більше чи менше спеціалізованими інструментами. Чим вони менш спеціалізовані, тим краще і для них, і для тих, хто ними щось робить. Тоді вони дарують лише орієнтир – що можна робити, і впевненість, що робити можна[49]. — Есей «Не дуже потрібні речі»

СРедагувати

  •  

СИҐАРЕТИ — складова анестезії. І колективне підсвідоме. Перелік їхніх марок — реєстри комплексів, стереотипів, архетипів, мітів. Насправді вечір закінчиться тоді, коли закінчаться сиґарети. Кожна наступна з набоїв пачка — новий відрізок на спіралі розвитку подій. Тривала драма[51]. — «Лексикон таємних знань»

  •  

Софі запиталася в покоївки, де можна знайти воду, i та показала
на лазничку в кінці коридору. Ванна була повна прохолодної води, i Софі, швидко роздягнувшись, лягла в неї. Через кілька хвилин до лазнички ввійшла покоївка з чайником. Виявилося, що вся ця вода була призначена на цілу добу для чаїв, миття рук, поливання квітів усього готельного поверху[49]. — Есей «З цього можна зробити кілька оповідань»

  •  

Страх відходив поступово. Коли більшими порціями, а коли майже гомеопатичними.
Найчастіше його забирали з собою різні усвідомлення. Це ціла історія, як усвідомлення розтирають страхи. А усвідомлення з'являються або від найжорстокіших речей - болю, холоду, приниження, страху, втрат, або від найневинніших історій. Скажімо, з життя рослин чи метеликів[52]. — Есей «...Бо так є...»

УРедагувати

  •  

У дощ тета Міра любила сидіти на балконі i рахувати парасольки якогось одного кольору[53]. — Есей «З цього можна зробити кілька оповідань»

  •  

У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який, навпаки, залишився зашифрованим, каже: у наш час не можна вірити нікому, навіть собі… мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.[48]«Так, але…»

ФРедагувати

  •  

ФІЛОСОФІЯ. Завжди при тобі, як частина тіла. Коли більше немає нічого, вона є Всім[54]. — «Лексикон таємних знань»

ЧРедагувати

  •  

Чи то через тих, хто мене виховував, чи через власні фонетичні вади, але я не можу вимовити слова «балкон», вимовити з твердим «л», навіть із київськими українськомовними бандитами не вдавалося сказати інакше, тільки «балькон», як і «лямпа», може, саме тому співжиття з бальконами було таким любовним і лагідним, може, тому усі балькони такі привітні, бо їм треба цього м’якого «л».[48]«Так, але…»

Про Тараса ПрохаськаРедагувати

  •  

Спочатку цей прикарпатський екзегет творив у своїх текстах суто приватну мітологію, після чого захопився її соціокультурною складовою. Втім, у Прохаська аж ніяк не політика, але сакральна географія Українських Карпат. Топонімікою, вважає сей автор, цілком можна обійтися, а місцевість часом буває крутіша за будь-який сюжет, адже «іноді варто заговорити самими назвами в правильній послідовності, щоб назавжди оволодіти найцікавішою історією, яка триматиме сильніше, ніж «біографія». Тож назагал у Прохаська усього лише чергова сага метафізичного краєзнавства. Приватний епос і сімейна географія рослин, основними вузлами якої виступають прикарпатські топоніми, екзотична ботаніка та інша семантика географічного простору...

  — Ігор Бондар-Терещенко[55]
  •  

Тарас Прохасько є одним із моїх улюблених письменників, не тільки українських, а взагалі. Якби я вміла щось писати словами, то мені імпонує саме така література.[23]

  Олена Придувалова
  •  

У нас із Тарасом дуже різне візуальне життя: я урбаністка, художниця міста, а він ширше — він місто і не місто, Західна Україна. Він більше людина світу.[23]

  — Олена Придувалова
  •  

Тарас — філософ від Бога і це мені співзвучно. Він дуже внутрішньо відчуває і стоїть трохи «над». Все минає і категорія часу в його творчості мені імпонує також. Він вивчає людину і людяність.[23]

  — Олена Придувалова

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Прохасько Т. Одної і тої самої. Meridian Czernowitz 2013. — С. 123.
  2. Суспільне UA: Прохасько, ДахаБраха, опера «Йов». Стали відомі лауреати Шевченківської премії-2020
  3. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат Тарас Прохасько: Українська ідея пов’язана з лагідним сидінням
  4. Радість контакту, 2015, с. 9
  5. Радість контакту, 2015, с. 150
  6. Інші дні Анни, 2010, с. 49
  7. а б в г д е ж и к л м н п Книга як неможливий діалог. Бібліотека Тараса Прохаська
  8. а б в г д е ж и к л Тарас Прохасько: Війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле
  9. Радість контакту, 2015, с. 118
  10. Радість контакту, 2015, с. 110
  11. Радість контакту, 2015, с. 134
  12. а б в «Письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно» Інтерв'ю з Тарасом Прохаськом
  13. а б Тарас Прохасько
  14. Радість контакту, 2015, с. 11
  15. Радість контакту, 2015, с. 135
  16. а б Радість контакту, 2015, с. 199
  17. а б Радість контакту, 2015, с. 131
  18. Радість контакту, 2015, с. 119
  19. Радість контакту, 2015, с. 200
  20. Радість контакту, 2015, с. 148
  21. а б Радість контакту, 2015, с. 54
  22. Радість контакту, 2015, с. 51
  23. а б в г д е ж Два світи "Так, але…": письменник Тарас Прохасько та художниця Олена Придувалова створили спільну книгу
  24. Радість контакту, 2015, с. 67
  25. Радість контакту, 2015, с. 104
  26. Ареал української мови скорочується, — Тарас Прохасько
  27. Радість контакту, 2015, с. 201
  28. Лексикон таємних знань, 2003, с. 55
  29. Інші дні Анни, 2010, с. 23
  30. Радість контакту, 2015, с. 71
  31. Українство пов’язане із неспокоєм, - Тарас Прохасько
  32. Радість контакту, 2015, с. 179
  33. Радість контакту, 2015, с. 91
  34. Радість контакту, 2015, с. 141
  35. Радість контакту, 2015, с. 98
  36. Радість контакту, 2015, с. 56
  37. Радість контакту, 2015, с. 130
  38. Радість контакту, 2015, с. 151
  39. Радість контакту, 2015, с. 138
  40. У Львові Тарас Прохасько презентував книгу "БотакЄ"
  41. Радість контакту, 2015, с. 79
  42. Радість контакту, 2015, с. 59
  43. Ознаки зрілості, 2014, с. 3
  44. а б в г Ознаки зрілості, 2014, с. 38
  45. Ознаки зрілості, 2014, с. 4
  46. Лексикон таємних знань, 2003, с. 130
  47. БотакЄ, 2010, с. 238
  48. а б в г д е ж и к л 10 цитат з нової збірки есеїв Тараса Прохаська «Так, але …»
  49. а б в г Ознаки зрілості, 2014, с. 74
  50. Лексикон таємних знань, 2003, с. 131
  51. Лексикон таємних знань, 2003, с. 134
  52. Ознаки зрілості, 2014, с. 11
  53. Ознаки зрілості, 2014, с. 80
  54. Лексикон таємних знань, 2003, с. 135
  55. Радість контакту, 2015, с. 63

ДжерелаРедагувати

  • Тарас Прохасько. БотакЄ. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. — 432 с. — ISBN 978-966-668-251-5
  • Тарас Прохасько. Лексикон таємних знань. — Львів: Кальварія, 2003. — 152 с. — ISBN 9666630796
  • Тарас Прохасько. Інші дні Анни. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. — ISBN 9666630796
  • Тарас Прохасько. Радість контакту. Розмови з Тарасом Прохаськом. — Брустури: Discursus, 2015. — 208 с. — ISBN 978-617-7236-41-1
  • Тарас Прохасько. Ознаки зрілості. — Львів: Тріада плюс, 2014. — 120 с. — ISBN 978-966-486-156-1