Шевельов Юрій Володимирович

Ю́рій Володи́мирович Шевельов (1908–2002) — український мовознавець, історик літератури.

Шевельов Юрій Володимирович

Стаття у Вікіпедії

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

• А є на світі — не закон, але тенденція до усування кращих.
  • Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002. — К.: Факт, 2011. — С. 151.
• А поза тим — так я схильний думати — вибухи «взбесившейся материи», однаково — народження і смерть, і не бачу, чому одне одного краще.
  • Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002. — К.: Факт, 2011. — С. 279.

А тим часом український театр дістав свою найкращу комедію, може свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, ґрацію на підложжі глибокого, але тільки натякненого змісту. — Про п'єсу Миколи Куліша «Мина Мазайло». «Шоста симфонія Миколи Куліша» (розділ 2 «Allegro con grazia. — Мина Мазайло»).

Д

• Давно вже сказано дві речі про справжніх учених. Вони не ті, хто все знає. Таких нема. Справжній учений — той, хто знає, чого не знає. І два — він знає, де шукати… Я б тільки додав — і хто перевіряє цитати.
  • Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002. — К.: Факт, 2011. — С. 54.

Доба бароко — одна із золотих діб нашої культури. Архітектурні споруди Мазепи, проповіді того часу, початки театру, різьба й малярство, початки гравюри — лишилися у сторіччях, вони і в наш час впливають на українське мистецтво. Одначе вони мали свою стелю. Українська культура доби бароко була суто церковна. Культура була при церкві, і церква означала культуру. — «Москва, Маросєйка», Бостон, 1954

Є

• Є місця, відвідання яких сповнюють гордістю за людину, людський дух, навіть якщо ставитися до людини взагалі скептично. Для мене такими місцями буди Акрополь у Греції, Нара в Японії, Тадж Магал в Індії, Ужмаль у Мексіці. [...] До цих належить вистава «Маклени Ґраси». (йдеться про виставу «Маклена Ґраса» за твором М. Куліша, керівник Л. Курбас, глядачем якої був Ю. Шевельов в театрі «Березіль» у Харкові)
  • Я, мені, мене... (і довкруги). Спогади [ч. 1 В Україні]. — Харків - Нью-Йорк: М. П. Коць, 2001.

І

• Історія не знає ні назавжди встановлених оцінок, ні справедливости.
  • Юрій Шевельов. З історії незакінченої війни. — Київ: Вид. «Києво-Могилянська академія», 2009. — С. 317.

К

• Коли настане час вписуватися нам у світовий, ну скромніше — у европейський контекст нашого століття, то я, не вагаючися, згадав би, певно, Валер'яна Підмогильного, Євгена Маланюка, Євгена Плужника, Миколу Куліша, звичайно ж — ранній Тичина… В повоєнних роках важче, але коли назву Григора Тютюнника, Ліну Костенко, Івана Драча, Валерія Шевчука, Василя Стуса, Василя Голобородька, то не схиблю. Хоча, на кожному з цих, та й інших, сильних імен неодмінно, хотіли б вони цього чи ні, а радянське життя наклало свій відбиток, що тут вже зробиш. До сказаного вище хочу лише обов'язково додати: вихід у світ, навіть на європейському рівні, постане перед українською літературою лише з міцною державністю. Це — аксіома. Ніхто не цікавиться літературою чи мистецтвом маловідомих народів.
  • Юрій Шевельов. З історії незакінченої війни. — Київ: Вид. «Києво-Могилянська академія», 2009. — С. 422–423.

Культурно Переяслав став початком поразки з глибших причин. Культурне завоювання переможеною нацією нації-переможця в принципі можливе. Колись подолана римськими легіонами Греція завоювала культурно Рим. Германці в Італії, Франції, Іспанії були культурно завойовані Римом, наслідком чого є сучасні романські народи. Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є, одначе, культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою, себто в усій культурі. Цієї передумови бракувало українській культурі XVII сторіччя. — «Москва, Маросєйка», Бостон, 1954

Л

• Література зберегла нам чисте сяйво найсвітліших українських морально-етичних традицій, але вона нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не ствердила українства на терезах світової історії.
  • («Наша сучасність — наше мистецтво», 1947)

М

• Мистецтво починається з чесності… Чесність — чеснота митця, але вона — тільки передумова.
  • «Про чесність і про правду», 1956)

Москва підкреслює «русско-украинские культурные связи». Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не пов’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціалізм? — «Москва, Маросєйка», Бостон, 1954

Н

• Найстрункіші теорії будуються в умовах незнання дійсности.
  • («Юрій Шерех (Матеріяли для біографії)», 1964)
• Не мистецтво і не наука побудують Україну — а зброя і труд, політика і зброя. Але поки політика і зброя спрямовані на ідеали провінційності, вони означають тільки марні загибелі кращих людей. І тому сьогодні слово належить мистецтву і науці.
  • («При битій дорозі», 1948)

Ні, Куліш не був тієї думки, що українське питання вирішується в хаті Мини Мазайла на Холодній Горі, і то в змаганні сповненого правильних проізношеній віршика «Пахнет сеном над лугами» з таки маленьким, але, Господи, яким же жалісним «Під горою над криницею». Звичайно, час від часу в цьому ґраціозному перегоні масок виблискують колючі політичні репліки, але це тільки той перець, яким присипано традиційну комедію-балет про кружляння без ладу, мети й системи людців, поглинених формою життя, чи то буде всесвітня нумерна система, чи позірність прізвища. — Про п'єсу Миколи Куліша «Мина Мазайло». «Шоста симфонія Миколи Куліша» (розділ 2 «Allegro con grazia. — Мина Мазайло»).

П

• Поняття східнослов'янскої єдності, якщо під ним йдеться про щось більше, ніж суто географічна близькість, є такою самою метафорою, як «схід» чи «захід» сонця, що згадуються в мові на щодень усупереч науковим поглядам Коперника та Ґалілео Ґалілея, яких ми дотримуємося, стосовно місця Землі в Усесвіті.
  • («Історична фонологія української мови», 1979)
• Послідовним можна бути, думаю, тільки в двох випадках. Або все прощаючи і не роблячи, випадок Ісуса і Толстого — або все нищачи, все — випадок Торквемади і Єжова. Друге — нормально людське, перше — нормальне в запереченні людського. Усе інше — еклектика й борсання в суперечностях.
  • Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002. — К.: Факт, 2011. — С. 272.

Р

• Роль мистецтва — може, єдина його справжня роль — показувати людям їх майбутнє.
  • («Зустрічі з Заходом», 1950)

С

• Скептицизм, песимізм, багато років заборонений плід, — тепер модний товар. Не журімось тим. Сказано-бо, що тільки великі нації породжують великих песимістів. Ми породжуємо — значить, ми велика нація.
  • Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002. — К.: Факт, 2011. — С. 415.

Т

Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава. — «Москва, Маросєйка», Бостон, 1954

У

• Українське відродження XIX сторіччя проходило під знаком літератури й слова. Осередком українськості було слово. Перші парості руху не були політичними.
  • («Так було чи так мало бути», 1952)

Усі постаті комедії — тільки легкі й дотепні маски, і спроби знайти політичний зміст у комедії тільки позбавляють її головної її прикмети — нечуваної в українському театрі легкости. — Про п'єсу Миколи Куліша «Мина Мазайло». «Шоста симфонія Миколи Куліша» (розділ 2 «Allegro con grazia. — Мина Мазайло»).

Ц

Це була доба — XVII сторіччя, — коли формувалися національні держави на Заході, але в ідеології панували універсалістичні концепції. Київ, відроджений осередок України, стояв перед очима тогочасного українця другим Єрусалимом. Він був центр церкви, значить — центр культури. Звідти мав возсіяти світ на весь християнський світ. Ворогом були турки, що володіли греками і християнським Близьким Сходом. Знаряддям, я повторюю, знаряддям визвищення другого Єрусалиму — Києва — мала стати Москва. Її військова сила мала здійсняти програму української інтелігенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Ѓалятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського, — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології. — «Москва, Маросєйка», Бостон, 1954

Про Шевельова Юрія Володимировича

	Юрій Шевельов зробив для української мови те, що Грушевський — для української історії. Він довів, що немає спільної мови, з якої походять українська і російська.
	— Віра Агеєва

	Він написав ряд блискучих статей про чільні постаті 20-х років. Надрукувати тоді статтю під назвою «Хвильовий без політики» — це все одно що скинути бомбу. Хвильовий став словом, яке розділяло всі мислимі політичні табори. Його однаково проклинали в УРСР як націоналіста й антирадянщика і на еміграції як комуніста, чекіста, який розстріляв свою матір (ось вона, переконливість справжнього мистецтва). «Я (Романтику)» читали як абсолютно автобіографічний твір. Шерех пише про Хвильового як про чільну постать українського модернізму.
	— Віра Агеєва

	Шевельов визначив канон української літератури. Це допомогло розвитку української літератури та культури, самоосмисленню і формуванню як особистісної тожсамості, так і моделі всієї культурно-національної ідентичності.
	— Віра Агеєва

Джерела

• Шерех Ю. Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї / Вступна стаття Юрія Шевельова. — б.м: Пролог, 1964. — 414 с.